Трагический миф украинской национальной идеи

Якщо ви спробуєте знайти в інтернеті словосполучення на кшталт "польська національна ідея", "німецька національна ідея", "британська національна ідея", будете прикро розчаровані. 

Виплеканий поколіннями українців вираз "national idea" з будь-якою з цих або інших країн виникає здебільшого у зв'язку з комп'ютерною грою Europa Universalis. Або в численних статтях вітчизняних гуманітаріїв, з обов'язковим посиланням на Гегеля, весну народів та іноді на американську мрію. 

Особливо весело виглядає видача google для польської "idea narodowa": кілька посилань на історичні розвідки і далі – статті про українську національну ідею.

Украї́нська націона́льна іде́я – національна ідея українців, яка відображає головні національні інтереси і задає оптимальний напрям розвитку країни, як у сьогоденні, так і на майбутнє. 

Через існування національних інтересів в політичній, економічній, культурній, побутовій сферах, відповідно національна ідея може існувати в складній синтезній формі як національна (державницька) ідеологія і в субформах – ідея етнічна, зовнішньополітична, культурна тощо.

Вікіпедія

Хоча ні, є одна країна, яка активно просуває в публічний простір поняття "національної ідеї", – РФ. Але якщо українці бідкаються, що ніяк не можуть придумати собі національну ідею для об'єднання, то московські гуманітарії впевнено визначають стабільну і діючу модель. 

Неважливо, як вони називають її в конкретний історичний момент, ключовий тут елемент протиставлення – в них є, а в нас ні. І цей нюанс підштовує нас до гіпотези, що жонглювання національною ідеєю є лише елементом гри в failed state, яку нам кілька століть нав'язують і в гуманітарному просторі теж.

Докладніше про засоби інформаційної війни РФ проти України написано багато книжок, статей, наприклад, варто почитати Георгія Почепцова. 

Читайте також: Бренд України: в пошуках нового смислу

Найбільшу цікавість складає тонкий інструмент, який маніпулює здатністю людей до суперечок і сварок. В будь-якому колективі знайдеться кілька людей, які будуть влаштовувати обструкцію загальноприйнятій точці зору. 

Публічна підтримка цих людей з боку тих, хто є лідером думок, і це підтверджено експериментально, може змінити і загальну думку. Це так зване вікно Овертона.

Що ж робить країна, яка прагне максимально посіяти хаос у своїх сусідів, щоб легше ними управляти? Окрім всього іншого, сприяє поширенню суперечливих, іноді антинаукових речей, з метою поляризації суспільства. 

Вкладає величезні гроші в підконтрольні структури, поширюючи інформацію, яка, здавалося б, не є прямою загрозою національній безпеці.

Але коли таких вірусів багато, вони перетворюють суспільство на середовище безкінечних конфліктів. 

Зникає довіра, авторитети, і коли справа доходить до важливих питань політичного чи соціального порядку денного, пошук істини перетворюється на всепоглинаючу боротьбу.

Один з найбільш показових прикладів останніх років – вірус перевернутого прапору, який через соціальні мережі успішно внесли до порядку денного українців. Мовляв, хай почубляться, який колір треба зображувати зверху. 

І є всі підстави вважати, що основа нашого почуття меншовартості – "відсутність національної ідеї" – так само вдало вколотий в кінці 80-х вірус, який примушує інтелектуалів витрачати свою енергію на обговорення, що ж нас може об'єднати. І поки поляки та чехи вставали і робили, українці обговорювали. Обговорювали. І обговорювали.

Значно давніше подібне словосполучення справді використовувалося філософами і публіцистами, але скоріше як певна форма аргументації, щоб донести думку про необхідність єднання, адже це був лейтмотив 18-19 століття. 

Суспільний договір – ось найближче до національної ідеї у сучасній західній літературі. Водночас сьогодні класичний суспільний договір давно став експонатом історичного музею, адже сама система соціальних відносин стала занадто складною. Часто "турист і терорист" більше впливають на державні рішення, ніж прем'єр-міністр чи президент.

Ба більше, в західній політичній науці сенси, які ми вкладаємо в національну ідею, називають просто "ідеологія націоналізму", тобто концентрація виключно на питаннях мови-регіону-крові-землі тощо. Постіндустріальний світ виявився складнішим за ці вектори, і громадяни в різних країнах єднаються навколо цінностей.

Так, наприклад, існують цінності західного світу – здебільшого ліберальні, про свободу, волю, незалежність, економіку, розвиток. Ці цінності об'єднують багато країн, на них накладаються історичні аспекти та нюанси менталітетів, і в результаті існують домінуючі політичні культури та культури участі. 

Тобто швед схожий на ірландця, тому що вони зазвичай поділяють однакові цінності західного світу. І водночас вони різні, бо мають різний історичний, культурний та ментальний генезис (тобто національну ідентичність). 

Але немає окремо ірландської національної ідеї і шведської національної ідеї.

Можуть бути різні моделі урядування, розподілу соціальних благ, культури участі – але це все про менеджмент, а не про філософські поняття в головах.

Між тим, якраз в цю хвилину хтось в Україні пише монументальну працю на тему: "Час нарешті  визначити свою національну ідею". Або проводить круглий стіл, який має на меті обговорити та визначити, що ж нас об'єднує, куди ми йдемо і чиїх батьків діти. 

Наслідків з таких заходів жодних, це не більше, ніж словоблуддя, покликане відволікти увагу від ключового: на яких принципах має управлятися держава.

Що найцікавіше – ми вже визначилися із цими принципами в 2014 році, адже саме тоді пройшов вододіл між індивідуальними цінностями свободи і цінностями держави-господаря. І вся наступна історія України лише підтверджує це: вільні вибори, конкуренція смислів, акцент на економіці та розвитку. 

Це не означає, що не буде помилок, і не можуть бути обрані хибні моделі або неефективні політики. Навпаки, можливість критикувати, міняти курс свідчить про реалізацію ідей відкритого демократичного світу. Непогрішимість же національної ідеї та її керманичів – це зовсім інші цінності і зовсім інша історія.

Нам треба нарешті усвідомити як нормальне явище, а не девіацію:

- Консенсусу в суспільстві бути не може. Це апріорі неможливо, завжди будуть незадоволені, опозиція. Навіть у Великобританії 1940-х існувала досить потужна група прихильників миру з Гітлером. 

Це суть будь-якого колективу – поява різних думок. Треба навчитися співіснувати в таких умовах, отримуючи результат за допомогою різних інструментів (і тут діалог або силове рішення – рівнозначні методи, використання яких залежить винятково від умов рівняння).

- Управляти державою – це складне мистецтво, яке вимагає досвіду, розуму, хитрості, вміння домовлятися, удачі і надійних спільників. Національна ідея до управління державою в 21 столітті точно не має великого стосунку. Прості рішення, що народжуються на кухні чи в салоні таксі, – так само.

- Час вже пройти процес ініціації і стати дорослими: життя складне, зради неминучі, тож задача кожного вправного менеджера – мінімізувати ризики. Образи і рефлексія – ознака слабких націй і лідерів.

- Індивідуальне важливіше за глобальні проблеми, адже впливає на них. Власна справа, сплата податків, чисте парадне, розділення сміття, догляд за тваринами – з цього починається успішне місто і успішна країна. 

Треба задавати політикам конкретні запитання і вимагати від них відповідальності за обіцянки. Треба вчитися сперечатися і дискутувати, концентруючись на предметі суперечки. Треба вчитися домовлятися заради зрозумілої і досяжної мети, яку можна виміряти, а не просто намалювати в політичній програмі.

Ці правила, звичайно, можна назвати національною ідеєю. Але так сталося, що вони однакові для всіх спільнот, які хочуть розвиватися і досягати успіху.

Артем Біденко, для УП

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.