Готовы ли мы судьбу государства отдавать в руки условной "кухарки"?

"Скажіть мені, яку країну треба побудувати, і я її побудую".

Леонід Кучма, 1992

Минуло 28 років від моменту, коли Леонід Кучма сказав свою відому фразу. Тоді він був ще прем'єр-міністром України, а згодом два терміни поспіль аж до 2005 року керував державою на посаді президента. 

Не можу сказати, чи знав він, що будував, але те, що побудував, виявилось неефективним, корумпованим, але дуже стійким і нездатним до реформування. 

Україна залишається і, очевидно, ще довго залишатиметься найбіднішою та найкорумпованішою країною Європи, не дуже привабливою ні для проживання, ані для інвестицій.

Остання надія на економічне диво, останній ресурс, яким принаймні за Конституцією ще володіє народ України, – земля – незабаром буде виставлена на продаж. Дива не станеться, оскільки за слабких державних інституцій та корумпованих політиків цей ресурс дуже скоро буде "правильно" розподілений серед тих, хто має на це гроші.

За інформацією із різних джерел, на приватизацію землі в Україні вже закумульовано біля 4-5 млрд доларів. Таким чином, приватизація землі аж ніяк не дасть імпульс розвитку масового фермерства, так само, як масова приватизація промисловості дев'яностих та нульових аж ніяк не створила "націю власників", як декларували тоді ідеологи ваучерної приватизації.

А в ситуації, коли "назад дороги немає", саме старт приватизації землі 1 липня 2021 року за умови зростання недовіри до державних інституцій та політиків з великою ймовірністю може стати тригером чергової української революції. Як в 2013-му такою точкою неповернення стала відмова Януковича підписувати Угоду про асоціацію із Європейським Союзом.

Питання – чи хтось в Україні наразі здатен запропонувати щось в ситуації кризи державних інституцій, їхньої неспроможності не тільки вирішувати стратегічні питання, але і поточні завдання на тлі тотального до них недовір'я?

П'ятирічний цикл реформ після Революції гідності викликає більше розчарувань, ніж надій. Не виконані основні запити Революції гідності – на справедливість та добробут. Держава не змогла задовольнити ні те, ні інше.

Щодо справедливості – профанована судова реформа, зупинена та профанована реформа прокуратури, не запрацювали в повну силу антикорупційні органи. Як результат – суспільство так і не дочекалось гучних посадок ні корупціонерів, ні злочинців Майдану.

З економічним добробутом не менш сумно. Україна так і не досягла рівня ВВП 2013 року (153 млрд долл в 2019 порівняно із 183 млрд в 2013 році), Україна так і не стала інвестиційно привабливою, попри певний прогрес не увійшла до переліку країн щодо легкості ведення бізнесу (64 місце в 2019 році за цим показником). Тому годі сподіватись на економічний бум в Україні в осяжному майбутньому.

В 2015 році держава хоча б ставила собі набагато більш амбіційні завдання, які так і не спромоглась виконати. Як не спроможна виконувати й інші принципові для країни стратегії, плани та угоди. 

Ганьбою для країни та її державного менеджменту є 37% виконання завдань Угоди про Асоціацію в 2019 році (в 2018 – 47%), що є першим кроком та необхідною умовою подальшої програми вступу України до Євросоюзу.

Україна останніми роками так і не стала об'єктом міжнародної політики і, схоже, перестала навіть бути суб'єктом. Здається, європейці просто "поставили на паузу" перспективи України в Євросоюзі з огляду на повну неспроможність державного менеджменту проводити системні реформи та виконувати ключові стратегії.

Очевидно, система державного управління в Україні перебуває в кризі, яку вже не можна подолати в рамках самої системи. 20 років політичного правління олігархату довели країну практично до розвалу в 2014 році, а сподівання на те, що патріотичний та розумний олігарх на посаді президента зможе реформувати країну та систему влади, виявились марними.

Не виправдались й сподівання на несистемних політиків та управлінців, які прийшли до влади внаслідок "електоральної революції" 2019 року, оскільки ефективно управляти складними системами, такими, як держава, можуть люди із відповідними компетентностями. Яких, очевидно, у більшості представників нової генерації політиків просто немає. Наразі кризові явища у теперішній владі наростають і, очевидно, будуть наростати ще більше.

Головною проблемою трьох українських революцій було те, що активний революційний клас жодного разу не був готовий запропонувати щось замість існуючої системи влади в України. Зрештою все закінчувалось "ремонтом фасаду" та контрреволюцією державної бюрократії та олігархату.

Навіть якщо Україні вдасться уникнути політичної кризи чи чергової революції, ми маємо бути готовими до того, що косметичними ремонтами СИСТЕМИ вже не обійдешся. Наступний шанс на реальні реформи має бути використаний максимально ефективно.

Як на мене, наступного політичного циклу маємо вирішити такі основні проблеми системи управління в державі:

1. Криза представницької демократії. Прямим загальним голосуванням не можна обирати управлінців "з народу", кандидати на посади в системі управління державою мають підтвердити свою компетентність. 

В розвинених західних демократіях "фільтрами" компетентностей кандидатів були політичні партії і до останнього часу це працювало.

"Збій системи" стався із розвитком соціальних мереж, а ще більше станеться з розвитком електронного голосування. Але якщо, наприклад, в Сполучених Штатах проблеми несистемного президента якимось чином компенсуються державними інституціями, то в нас за слабких державних інституцій умовні "кухарка" чи "перукар" у владі стають реальною катастрофою.

В Україні політичні партії здебільшого є бізнес-проєктами олігархів, тому фільтри компетентності в них діють дуже умовно. Тому в парламенті часто-густо ми бачили і водіїв, і коханок. В такій системі лояльність більш важлива, ніж компетентність.

Чи має, наприклад, кандидат в президенти підтвердити свою компетентність чи принаймні аналітичні здібності? Чи ми готові долю держави віддавати в руки умовної "кухарки"?

2. Відсутність системи стратегування і стратегічного управління. "Попутний вітер дме у вітрила того корабля, капітан якого знає, в яку гавань пливе корабель". В нас немає загальної національної стратегії (остання, яку з великою натяжкою можна було назвати національною, була Стратегія сталого розвитку "Україна-2020", яку, як виявилось, ні минулий президент, ні парламент, ні Кабмін і не збирались виконувати).

Має бути запроваджена система стратегічного планування та забезпечення виконання національних стратегій. Чи навіть стратегічна гілка влади (управління). Президент має бути перш за все стратегом і очолювати стратегічну гілку влади, а не займатись мікроменеджментом (відкривати школи, лікарні, дороги тощо).

Саме в національних стратегіях має визначатись, якого майбутнього ми прагнемо і яку країну будуємо. Причому принципові питання майбутнього можуть прийматись за допомогою референдумів (приєднуватись до Євросоюзу чи ЄврАзЕС, чи запроваджувати ринок землі тощо).

3. Криза власності. На моє переконання, у власності людини може бути тільки те, що створено людиною (будинки, фірми, машини, одяг тощо), але аж ніяк не природні ресурси – земля, надра, природні водні об'єкти, ліси, повітря. 

Натомість власність на природні об'єкти має бути замінена на відповідальне користування та управління, що зрештою приведе до екоприродного партнерства між природою і людиною. Ми на Землі вже доексплуатувались до того, що скоро на ній неможливо буде жити. 

Такий підхід також зніме протиріччя між прихильниками та противниками вільного продажу землі – продаватись може тільки право на відповідальне користування та управління.

І на завершення. Ми бездарно змарнували декілька вікон можливостей зробити з України сучасну ефективну державу та країну. Але життя знову і знову відкриває для нас нові вікна. Прикро, якщо черговим таким вікном ми не скористаємось, і все завершиться "хотіли, як краще, а вийшло, як завжди".

Сергій Сорока, для УП

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.