Маркив и его осуждение за убийство: как итальянский суд подорвал презумпцию невиновности
Серед тих, хто цікавиться кримінальними справами, поширена думка, що непрямі докази якимось чином за своєю суттю є слабкими або непридатними для доведення вини обвинуваченого.
Ніщо не може бути далі від істини.
Непрямі докази, тобто докази ряду різних обставин, які в сукупності вказують на висновок, оскільки вони, як правило, існують у цій комбінації, лише якщо цей висновок є правильним, є основними інструментами прийняття рішень у повсякденному житті.
Справи обвинувачення не є винятком. Розбите вікно, ДНК на шматку скла, сліди обвинуваченого на місці злочину, відбитки пальців на зброї вбивства та мотив можуть окремо натякати на висновок, але в поєднанні можуть знищити алібі обвинуваченого і неминуче вказати на його провину іноді навіть більше, ніж впізнання очевидцем. Прокурор, який міцно тримається за непрямі докази, є грізним опонентом будь-якого обвинуваченого, винного чи ні.
З іншого боку, як пан Віталій Марків виявив на судовому процесі в Італії у справі про вбивство італійського фотокореспондента Андреа Роккеллі, суд, який не ставиться до непрямих доказів з обережністю та об’єктивністю, є серйозною загрозою не лише для презумпції невинуватості, але також і для особистої свободи.
Проблема непрямих доказів полягає не в тому, що вони за своєю суттю ненадійні, а в тому, що за обставин, коли громадський тиск вимагає дій, їх часто неправильно тлумачать або неправильно використовують.
Коли трапляється трагедія, а для задоволення вимог громадськості про "справедливість" потрібен цап-відбувайло, справедливі доказові оцінки та базові права першими потрапляють у зону ризику.
ДНК, сліди ніг, відбитки пальців та знаряддя вбивства з більшою легкістю трактуються неправильно або комбінуються, щоб нагадувати про провину. Непомірно розтягнуті умовиводи можуть стати відправною точкою для висновків, які роблять поняття розумного сумніву настільки рухомим, що це матиме жахливі наслідки для правди та нещасного обвинуваченого.
Як відомо тим, хто стежив за судовим процесом Марківа в італійському суді Corte d’Assise, Марків був засуджений за статтею 575 Кримінального кодексу Італії за вбивство італійського фотожурналіста Андреа Роккеллі у місті Слов'янськ, поблизу гори Карачун.
"Вбивство" сталося 24 травня 2014 року під час атаки (нібито за участі інших добровольців Національної гвардії та бійців регулярної української армії), у якій також було вбито російського колегу Роккеллі Андрія Миронова та серйозно поранено французького журналіста Вільяма Рогелона.
Марків був засуджений до 24 років позбавлення волі. Зараз справа оскаржується і розглядається в Апеляційному суді Мілана.
Читайте також: Справа Марківа. Реконструкція подій під Слов'янськом доводить невинуватість нацгвардійця
Боротьба за нацгвардійця Марківа – це боротьба за справедливість. Для людини і для країни
Марків – не виняток: як Італія переглядає справи невинно засуджених
Згідно з рішенням італійського суду Corte d’Assise, присяжні встановили наступні обставини.
24 травня 2014 року троє журналістів – Роккеллі, Миронов та Рогелон – вирушили на фабрику "Зевс" у місті Слов'янськ поблизу гори Карачун. Коли вони вийшли зі свого таксі і пройшли до залізничного мосту, щоб зробити фото, з'явилася неозброєна особа, яка закричала їм із застереженням: "Снайпер".
Присяжні встановили, що саме в цей момент Національна гвардія, яка дислокувалася на горі Карачун з видом на фабрику "Зевс", скоїла узгоджений напад на них із застосуванням зброї АК-74, усвідомлюючи, що вони були журналістами, а не комбатантами.
У двох словах, стверджувалося, що Марків був членом сил, дислокованих на горі, з повним видом на місцевість і журналістів. Суд встановив, що мав зброю з оптичним прицілом, що дозволяло цілити у віддалені цілі.
За переконанням присяжних, Марків націлив свій АК-74 "на журналістів біля стіни фабрики "Зевс", стріляючи безперервно…. найбільший обсяг вогню було спрямовано на потерпілих". Коли АК-74 не поцілили журналістів, Марків, який стежив за їхнім переміщенням через свій оптичний приціл, скерував бійців української армії, щоб вони могли націлити на журналістів міномети, що призвело до смерті Роккеллі та Миронова.
На думку присяжних, "лише з його [Марківа] позиції він міг точно визначити ціль, використовуючи видошукач, що дозволяв йому цілитися у потерпілих, поступово направляючи постріли в ціль".
Справа проти Марківа була побудована на непрямих доказах. Ця справа, м’яко кажучи, зазнала чимало метаморфоз.
Первісною версією обвинувачення на суді було те, що Марків власноруч убив журналістів з міномета. Під час судового розгляду з’явилися докази, що свідчать про неможливість такої версії: як член Національної гвардії Марків не мав доступу до мінометів.
Замість того, щоб відмовитись від обвинувачень, що було би нормальним у багатьох кримінальних юрисдикціях, сторона обвинувачення продовжила, незважаючи на ні на що. Як би там не було, в обох випадках прокурор не зміг покластися на жодного свідка, який би бачив Марківа у змозі вчинити злочин у відповідний час, не кажучи вже про те, щоб хтось бачив, як він зробив один постріл або чув, як він передавав будь-які координати Збройним силам України.
Незважаючи на очевидні ризики для концепції індивідуальної відповідальності від такої мутуючої та крихкої справи, Суд дійшов висновку, що непрямими доказами було встановлено не тільки те, що Марків був на горі, але й те, що він і лише він виконував функцію наведення мінометів і перебував на унікальній позиції, щоб це робити.
Не дивно, що висновки присяжних супроводжуються серйозними порушеннями справедливого судового розгляду.
Метою цієї статті не є підсумовування сукупності порушень справедливого судового розгляду або наведення інших аргументів про необхідність скасування вироку. Ми можемо лише сподіватися, що італійські юристи Марківа зроблять це, і зроблять це добре.
Натомість цей короткий внесок у дискусію зосереджується на більш фундаментальному питанні: чи за відсутності прямих доказів присутності та участі у відповідний час можна взагалі довести справу поза розумним сумнівом.
Це не просто технічне питання. Це глибинне питання, яке має бути вирішене в кожному кримінальному процесі. Якщо докази не можуть встановити вчинення діяння (діянь) та відповідну суб’єктивну сторону поза розумним сумнівом, то якими б підозрілими не виглядали конкретні деталі, окремо чи в поєднанні, справу слід припинити.
Просити обвинуваченого відповісти на звинувачення, які, навіть якщо сприйняті як максимально переконливі, не можуть забезпечити сторону обвинувачення усім необхідним для доведення справи поза розумним сумнівом, є не лише порушенням права на мовчання та перекладенням тягаря доведення, але і кроком на шляху до серйозних судових помилок. Відповідь не потрібна, якщо справи не існує.
Щоб довести справу проти Марківа, сторона обвинувачення мала встановити чотири основні елементи. По-перше, що українська (а не проросійська) сторона відповідала за розстріл журналістів у відповідний час. По-друге, присутність Марківа у день, про який йде мова, на горі. По-третє, участь Марківа у початковій стрілянині та координація ним (імовірно, мінометних) пострілів, які спричинили смерть журналістів. Нарешті, те, що його дії мали на меті вбити журналістів. Кожен елемент повинен був бути встановлений поза розумним сумнівом.
Як визначив лорд Деннінг, відомий англійський юрист, доведення поза розумним сумнівом не означає "доведення поза тінню сумніву", але "коли докази проти людини настільки сильні, що лишається тільки віддалено можлива версія на його користь, яка може бути відкинута з поясненням "звичайно, це можливо, але ніяк не вірогідно", справа доведена поза розумним сумнівом, але ніщо, окрім цього, не буде достатнім".
Іншими словами, непрямі докази присутності Марківа, обізнаність про існування плану вбивства журналістів та участі в цьому плані з відповідним наміром повинні були бути такими, що задовольняють цей стандарт.
Докази повинні були, по-перше, бути спроможними продемонструвати, що позиція Марківа, що він не був присутнім або не брав участі (з наміром чи без) була можливою, але не найбільш вірогідною, а по-друге, встановити у світлі сукупності доказів (включно з доказами сторони захисту), що провину дійсно було встановлено.
Як показує вивчення непрямих доказів, на які покладалися при засудженні Марківа, докази були, згідно з правом, не в змозі довести провину.
Встановивши, що українська сторона була відповідальною за розстріл журналістів з АК-74 та мінометів, Суд зробив гігантський стрибок віри. Не маючи жодних прямих доказів причетності Марківа, Суд лише припустив, що з-поміж 100 членів української армії та 30-40 бійців Національної гвардії (зазвичай), розташованих на горі (вздовж фронту довжиною 100 метрів та на відстані 10-15 метрів один від одного), Марків мав бути відповідальним за керування атакою з АК-74 та координацію смертоносного мінометного обстрілу.
Цей стрибок – що Марків самотужки мав змогу очолити напад і зробив це з наміром вбити – є ілюстрацією до підручника про перекладання тягаря доведення у кримінальній справі. Це передбачало поєднання доказів, які припускали, що Марків міг нести відповідальність, із доказами, які могли довести поза розумним сумнівом, що він дійсно був відповідальним.
Незважаючи на те, що аналіз присяжними першого елементу мав серйозні недоліки, це була найбільш обґрунтована та переконлива частина обвинувачення Марківа. Здебільшого на основі свідчень однієї людини, Рогелона, Суд встановив, що відповідальність за це несла Національна гвардія України, яка діяла спільно з українською армією, а не проросійська сторона, і такі напади були навмисними та не відбувалися в розпалі бою.
На думку присяжних, не могло статися помилки або помилкового розпізнавання: потерпілі явно не були комбатантами, але їх легко було впізнати як журналістів. Напад розпочався лише після того, як їх упізнали. Фактично присяжні прийняли власне "глибоке переконання" Рогелона, що "у стрілянині була винна не проросійська сторона".
На думку присяжних, докази спричинили "з логічної точки зору... багато фундаментальних міркувань щодо відповідальності української сторони за напад". Однак, щоб дійти такого висновку, присяжним довелося ігнорувати найбільш переконливі докази з цього питання: відеодокази, зафіксовані у той самий час Мироновим.
На початку стрілянини журналісти намагалися врятуватися, переховуючись у підлісках. У той момент Миронов, що розмовляв із таксистом, який ховався поруч із ним у кюветі, заявив, що вони опинилися під "перехресним вогнем з обох боків", що там "хтось сидів і стріляв з усього, що у нього є", в тому числі з міномета, і що з пагорба стріляли важкі кулемети та міномети.
Ці докази мали вирішальне значення з двох причин. Вони стосувалися питання, яка сторона відповідає за стрілянину. Але вони стосувалися і четвертого елемента обвинувачення, а саме: чи стрілянина мала на меті вбити журналістів, чи вони (як припустив Марків) стали випадковими жертвами перехресного вогню чи потерпілими від проросійської агресії.
Докази такого роду, створені під час інциденту, зазвичай мають значну вагу у кримінальному провадженні. Через свою безпосередність і спонтанність навряд чи вони були сфабриковані або іншим чином підірвані слабкістю пам’яті чи подальшими травмами.
Поряд з неправильною характеристикою присяжними історичного контексту (що події відбулися 24 травня 2014 року після проголошення Україною незалежності) та їхнім небажанням визнати наслідки того, що події відбувалися на передовій, присяжні, як видається, навмисно проігнорували ці докази. Тим не менш, цей аналіз все ще був найбільш обґрунтованою частиною всіх висновків присяжних.
Докази, принаймні, могли підтримати висновок, навіть якщо цей висновок базувався на аналізі, який, як видається, не враховував найбільш релевантні та переконливі докази. Не можна сказати те ж саме про докази фактичної присутності, участі та особистих намірів Марківа.
Стосовно цих останніх трьох елементів, не маючи жодних прямих доказів того, що Марків був присутній і діяв стверджуваним чином, присяжні дослідили низку доказів, які стосувалися та доводили звичайні позицію, функцію та місцезнаходження Марківа.
У своєму рішенні присяжні поділили ці докази на дві частини: по-перше, непрямі докази, що вказують на місцезнаходження Марківа та ймовірне командування (включно з роллю координатора мінометів), і, по-друге, нібито позасудове зізнання, яке розглядалося як "головний" доказ, що підтверджував присутність Марківа у зазначений день.
Як буде обговорюватися, присяжні не зрозуміли, що як окремо, так і в поєднанні цих доказів, з точки зору права, було абсолютно недостатньо, щоб зробити висновки поза розумним сумнівом. Як уже згадувалося, це було доказом того, що Марків міг бути присутнім і в результаті своєї функції міг брати участь, як стверджувалося. Нічого більше, нічого менше.
Що стосується непрямих доказів місцезнаходження та командування, присяжні розглянули низку обставин.
Сюди входили докази самого Марківа про те, що його обов'язки зазвичай включали розміщення його на горі Карачун в травні 2014 року; що Національній гвардії, частиною якої він був, було доручено захищати телевізійну антену від проросійських сил; що вони мали діяти разом з українською армією у разі нападу; що у Національної гвардії були автомати Калашникова АК-74, а армія використовувала міномети (які потребували скоординованої допомоги для визначення цілі); і що за кілька тижнів до подій йому було призначено фіксовану позицію на горі з ротацією кожні чотири години.
Не маючи жодних прямих доказів того, що Марків навіть міг поцілити з АК-74 (з прицільною дальністю 800-1000 метрів) на відстань 1700 метрів від свого звичайного місця на горі, не кажучи вже про те, щоб вести мінометний вогонь, присяжні покладалися на коло непрямих доказів.
Основними доказами командування та виконання функцій були свідчення журналістки Іларії Морані (яка повідомила, що Марків незабаром після вбивств називав себе командиром і, отже, виконував командирські функції) та серії фотографій, зроблених в інших ситуаціях, які наводили на думку про те, що Марків міг (звичайно) виконувати функцію "спостерігача" у Національній гвардії, - функцію, яка відповідає нібито участі у координації мінометного вогню.
Сюди входили фотографії, які припускали, що він може бути більш "кваліфікованим солдатом", ніж інші в його підрозділі; мав АК-74 з оптичним прицілом (здатний полегшити його нібито роль координатора); і використовував рацію (якими нібито не володіли інші в Національній гвардії), що дає йому можливість передавати координати цілей українській армії.
Що стосується місця розташування, то присяжні надали значну вагу відео, яке Марків зробив 8 червня 2014 року, більш ніж через два тижні після стрілянини.
Вочевидь перекладаючи тягар доказування, присяжні дійшли висновку, що вид на відео не лише показав Марківа з необхідною рацією, що підтверджує його статус і роль командира, але у світлі доказів того, що солдати Національної гвардії мали знаходитися на визначених позиціях, дав "точний опис функцій Марківа на пагорбі та місця, де він знаходився, враховуючи те, що немає зображень, які показували б його в інших місцях, на інших позиціях".
Не потрібно бути адвокатом у кримінальних справах, щоб переконатися, що ці докази не могли довести, що Марків був присутній у день, про який йдеться.
Навіть сприймаючи докази як максимально переконливі, вони могли довести лише те, що якби Марків був присутній, він міг би відігравати заявлену роль. Вони не могли встановити фактичну присутність на горі у відповідний час, а тим більше встановити участь у передбачуваному кримінальному діянні чи його намір вбити.
Визнаючи неадекватність цих доказів, присяжні змінили свою думку щодо решти доказів. Справа обвинувачення спиралася на розмову, яку, як стверджується, Марків мав з італійським журналістом невдовзі після інциденту, що Суд розцінив як "позасудове зізнання".
Суд дійшов висновку, що "впевненість у тому, що обвинувачений перебував на горі [в цей день], в основному випливає із заяв італійських журналістів, яким він передавав інформацію". Це було головним доказом проти Марківа, але не тому, що цей доказ був переконливим. Навпаки, він був по своїй суті слабким та таким, що не відповідає поставленому завданню.
Як показує експертиза нібито "зізнання" Марківа, у найбільш викривальному випадку воно було просто нездатним довести фактичну участь у такому мерзенному злочині, не кажучи вже про встановлення необхідного злочинного умислу.
Докази, про які йдеться, базувалися на розмові, яку Марків, нібито, мав з італійським журналістом Фочі ввечері після інциденту. Цю розмову, у свою чергу, підслухала інша італійська журналістка Морані, яка слухала розмову через гучний зв’язок. Інша журналістка, Волпі, також поспілкувалася з Фаучі відразу після телефонного дзвінка.
Морані написала статтю для італійської газети "Corriere della sera", яка нібито базується на підслуханій розмові. Стаття під назвою "Україна - історія капітана: Як загинув Роккеллі" розповідає, як вони викликали "капітана армії, який на той момент стояв на вежі і координував оборону міста". Морані каже, що Марків заявив, що "Це не жарт, вам не слід підходити: це стратегічне місце для нас".
Вона детально розповіла, як заявив "капітан": "Зазвичай ми не стріляємо в напрямку міста та цивільних осіб, але як тільки бачимо рух, ми завантажуємо важку артилерію. Так сталося з двома журналістами та перекладачем. Ми стріляємо з відстані у милю. Тут немає точної лінії фронту, це не така війна, як Лівія. Дії розкидані по місту, ми лише чекаємо зеленого світла для остаточної атаки".
Згадування Фочі про розмову було дещо іншим. Фочі засвідчив, що запитував Марківа про долю свого колеги. Марків нібито відповів, що "він не мав конкретної інформації про постраждалу особу, але знав, що траплялися сутички і, можливо, з загиблими, з загиблими людьми".
Фочі також пригадав, що Марків підтвердив, що він був на горі і "з цієї позиції він разом з іншими бійцями стріляв у все, що рухалося. Він додав, що знав, що будуть жертви. Мені наполегливо рекомендували не їхати сюди". Однак на питання про зміст статті Морані Фочі відповів, що не мав жодної згадки про таке (часткове визнання).
Він заявив: "Я лише підтверджую, що пам'ятаю, що під час телефонного дзвінка ця людина – Марків – яка, за його словами, керувала підрозділом Національної гвардії, повідомила, що в ті дні вони взагалі стріляли". Фочі підтвердив, що: "Я не знаю, чи зміст його телефонного дзвінка є правдивим, чи ні. Він, безумовно, знав, що сталося там, на тій горі."
Показання Волпі були навіть більше на користь Марківа (що стаття Морані та подальші докази були не чим іншим, як плодючою уявою та творчістю). Волпі лише згадувала, що Фочі сказав їй, що він говорив з Марківом щодо інциденту і Марків сказав: "Цей район небезпечний, ми сказали вам не підходити".
Присяжні стверджували, що щодо цих заяв не було "суттєвої суперечності". Проте ніщо не може бути далі від правди. Лишаючи осторонь той факт, що Морані згадувала розмову, яка відбулася через гучний зв’язок у барі в Донецьку англійською та італійською мовами, а Фочі згадував розмову італійською мовою в орендованій квартирі Морані, присяжні проігнорували суттєві розбіжності в їхніх свідченнях.
Як бачимо, спогади Морані помістили Марківа серед групи українських військових, що стріляли в журналістів, а свідчення Фочі хоча і страждають від внутрішньої непослідовності, видаються такими, що припускають, що Марків міг лише знати про атаку. Волпі підтвердила таке тлумачення спірного телефонного дзвінка.
У світлі стандарту та тягаря доказування не можна ігнорувати свідчення Фочі та Волпі. Вони підтвердили версію подій самого Марківа. Присяжні не могли просто вибрати найбільш обвинувальні свідчення та відхилити ті, що підірвали позицію обвинувачення. Потрібне було принаймні пояснення, а не химерне твердження про відсутність суперечностей.
У будь-якому випадку, і це найпомітніший момент з усіх: навіть більш обвинувальні свідчення Морані не можна було сприймати як справжнє зізнання. У кращому випадку вони було неоднозначними.
Це обґрунтовано має два значення: що Марків міг бути серед людей, які стріляли в журналістів, або він говорив загальніше про інцидент. Той факт, що все, що сказав Марків, містило "ми", а не "я", так чи інакше не дозволяє вирішити цю неоднозначність.
Яке б тлумачення не було правильним, це була розмова, яка не змогла відрізнити або ідентифікувати Марківа як такого, котрий конкретно брав участь серед 30 або 40 бійців Національної гвардії або його намір вбити журналістів (а не комбатантів), особливо коли докази встановлюють, що чоловіки на горі, включно з Марківим, проходили ротацію зі своїх звичних місць кожні чотири години з чотирма годинами активного спостереження, чотирма годинами резерву та чотирма годинами відпочинку.
Окрім неоднозначності та крихкості основних доказів, ці ротації створили непереборну доказову проблему для сторони обвинувачення: навіть якщо непрямі докази ставили Марківа на гору у відповідний час, що є дуже сумнівним, як вони могли встановити, що він не був в резерві чи відпочивав? Марків міг не бути при виконанні службових обов’язків. Справді, він, можливо, навіть спав!
Читання рішення суду присяжних свідчить про те, що вони роздумували над цим питанням та оцінювали серйозність проблеми. Вони зазначили, що "елементом на користь обвинуваченого може бути порядок несення служби або чергування", але ніхто з військових не зміг надати цих доказів.
Те, як Суд вирішив цю відсутність доказів, говорить про багато чого. Щоб презумпція невинуватості означала що-небудь, Суд був зобов'язаний тлумачити всі сумніви на користь Марківа. Надати докази було справою обвинувачення, а не української влади і, звичайно, не Марківа. Без цих доказів не було справи.
Натомість, всупереч засадам судового процесу, Суд розтлумачив сумніви на користь сторони обвинувачення: Марків міг активно виконувати службові обов’язки, тому фактично він був відповідальним за вбивство.
Вейн Джордаш
Читайте цей текст англійською тут.
Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.