Два шага к справедливости: мои законопроекты 4136 и 4085

"Біля Криму незаконно добувають газ…"

"Депутати ВР знову поїхали до Путіна…"

"Осквернили пам'ятник загиблим…"

Такі заголовки, на жаль, досить часто зустрічаються у ЗМІ. Це – наша сумна реальність, коли в Україні часто трапляються такі події, що викликають справедливе обурення у громадян, проте не заборонені і не караються законом. От немає такої статті в Кримінальному кодексі. Настав час це змінити.

Протягом літа 2020 року команда моїх юристів та фахівці з Офісу простих рішень та результатів наполегливо працювала над цим питанням. 

Власне, ключова ідея моїх законодавчих пропозицій – це проголошення Українською державою політики невизнання законності окупації Росією українських територій та неприпустимість підтримки Росії у її війні проти України чи засудження дій наших військових, що захищають наші кордони і тримають фронт.

Зрештою за підтримки понад 20 колег по парламенту я зареєструвала два законопроєкти – 4136 та 4085. Їхня мета – врегулювання цілого кола питань, пов'язаних з формулюванням ставлення нашої держави до свого минулого, а також обмеженням можливостей незаконної експлуатації ресурсів на окупованих територіях.

З усього тексту цих законопроєктів найбільше уваги в медіа та соціальних мережах привернули норми, які стосуються криміналізації за висловлювання, що прямо чи опосередковано заперечують факт окупації українських територій. 

Звісно, ця частина справді є вкрай важливою та принциповою для мене, але в законопроєктах вміщено ще багато інших важливих та недостатньо висвітлених речей.

Найперше, ще раз підкреслю, що законопроєктів справді два. Причина в тому, що зміни до Кримінального кодексу можна вносити лише окремим Законом. Але ці два законопроєкти просувають єдину ідею, тісно взаємопов'язані і обидва мають бути ухвалені.

Перший (4136) викладає основи державної політики України щодо невизнання окремих міжнародних злочинів (для зручності позначатимемо його як "закон про політику невизнання").

В ньому визнається протиправним публічне заперечення національними публічними діячами і посадовими особами органів державної влади та місцевого самоврядування:

• тимчасової окупації території України Росією;
• визнання законності окупації Росією території України;
• підтримка дій Росії щодо посягання на територіальну цілісність України.

Окрім того, забороняється участь згаданих осіб:

• в урочистостях з нагоди відзначення офіційних державних свят Росії;
• урочистостях на території Росії;
• урочистостях на тимчасово окупованих територіях.

Окрім того, цим ж законопроєктом підкреслюється несприйняття Україною заперечення трьох актів геноциду, що мали місце на території сучасної України у ХХ столітті:

• Голодомору 1932-1933 років;
• Голокосту;
• депортації з Криму кримських татар у 1944 році.

Другий законопроєкт (4085) пропонує внести зміни до Кримінального кодексу України: 1) ті, що приймаються на виконання закону про політику невизнання та 2) ті, що полегшують роботу українських правоохоронних органів у частині розслідування окремих порушень українських законів на окупованих територіях.

Тепер розповім докладніше, чому ці законопроєкти мають бути ухвалені.

Одним із методів такого просування були приватні візити цих політиків на окуповані території чи до Росії. Відвідини РФ та окупованих нею частин території України зображувалися в російських ЗМІ як підтвердження налаштованості Росії (та її окупаційних адміністрацій в Криму і на Сході) на мирний та цивілізований діалог з Україною щодо усіх існуючих розбіжностей.

Так, наче окупація значних частини нашої території, тисячі загиблих, покалічених, катованих українців, розграбування наших багатств, винищення окупантами української культури не спричинили більшість з цих розбіжностей!

Саме для рішучої відповіді такій "повзучій легітимації" окупації території України спрямований мій законопроєкт про політику невизнання. Заборони, викладені у ньому, мають на меті дезавуювати вплив агентів інформаційного впливу Росії на Україну.

Окрім сказаного вище, закон фіксує те, що так чи інакше уже було визнано Україною та світом. 

Так, Закон України "Про Голодомор 1932-1933 років в Україні" передбачає, що публічне заперечення Голодомору визнається наругою над пам'яттю мільйонів його жертв, приниженням гідності українського народу і є протиправним. 

Постанова Верховної Ради України "Про визнання геноциду кримськотатарського народу" визнає депортацію з Криму кримських татар у 1944 році геноцидом кримськотатарського народу. 

Резолюція Генеральної Асамблеї ООН A/RES/60/7 від 1 листопада 2005 року відкинула будь-яке заперечення Голокосту, повне або часткове, як історичної події. 

Резолюція Генеральної Асамблеї ООН A/61/L.53 від 26 січня 2007 року додатково засудила будь-яке заперечення Голокосту та наполегливо закликала всі держави-члени беззастережно відкидати будь-яке заперечення Голокосту, повне або часткове, як історичної події і будь-які дії в цих цілях. 

Резолюція Генеральної Асамблеї ООН про територіальну цілісність України № 68/262 27 березня 2014 року закликає держави світу не визнавати змін статусу Автономної Республіки Крим та Севастополя.

Розумію, звучить дивно, але заперечення чи виправдання цих жахливих злочинів ніяк на тридцятому році незалежності України не карається!

Мій законопроєкт про політику невизнання формулює своєрідну "патріотичну декларацію" для українських політиків: якщо ви бажаєте займатися публічною політикою в Україні, то маєте поважати вищеперераховані національні та міжнародні акти та не ставити їх під сумнів своєю діяльністю.

Інакше на вас чекатиме кримінальна відповідальність.

Тут додатково наголошую: мої законопроєкти стосуються саме національних публічних діячів. Це чинні та колишні високопосадовці, топменеджери держпідприємств, члени керівних органів політичних партій. Високе суспільне становище зобов'язує таких людей обрубати контакти з державою-агресором та бути лояльними до Української держави. 

Якщо йдеться про заперечення злочину на власній кухні – це, звичайно, маргінальна поведінка, але така, до якої не повинно бути справи державі. 

Те ж саме стосується і публічних висловів, що, скажімо, намагаються пояснити феномен заперечення і з цією ціллю згадують окремі з них. Але держави можуть і мають дозволити собі не толерувати висловлювання, метою яких є посягання на безпеку держави, а також сіяння ненависті серед різних груп: етнічних, релігійних, расових тощо. 

Це підкреслює зокрема й стаття 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка передбачає, що свобода вираження поглядів не може посягати на основні цінності цієї конвенції, однією з яких є людська гідність.

Власне відповідальність – це те, чого стосується мій законопроєкт 4085 (про зміни до Кримінального кодексу України). Як я зауважувала, цей законопроєкт у своїй першій частині встановлює відповідальність за порушення політики невизнання. 

Така відповідальність вводиться для окремих категорій публічних осіб за "публічне пряме або опосередковане визнання законності окупації деяких територій України Російською Федерацією, заперечення державного суверенітету України над цими територіями" та за участь таких осіб "в урочистих публічних заходах, пов'язаних з відзначенням офіційних державних свят на території Російської Федерації і публічних заходах, які проводяться окупаційними адміністраціями на тимчасово окупованій території".

Також відповідальність вводиться й за публічне заперечення чи виправдання трьох руйнівних винищень українців у ХХ столітті, які суттєво збіднили етнічний пейзаж України та по цей день відгукуються болем у надто великій кількості українських сімей: Голодомору 1932-1933 років, Голокосту та депортації кримських татар 1944 року.

Відомо, що криміналізація заперечень міжнародних злочинів – усталена практика європейських країн. Як правило, об'єктом такої криміналізації є заперечення Голокосту, яке карається, зокрема, в Австрії, Бельгії, Угорщині, Німеччині, Ізраїлі, Канаді, Литві, Ліхтенштейні, Люксембурзі, Польщі, Португалії, Румунії, Словенії, Франції, Чехії, Швейцарії. 

Чи не найширша криміналізація публічних заперечень – в законодавстві Греції, де заборонене заперечення будь-яких злочинів, визнаних міжнародними судами. Втім, ця норма не залишилася без критики з різних флангів європейського політикуму та правозахисників. 

Тому при формулюванні власного законопроекту я вирішила сконцентруватися не на всіх міжнародних злочинах, що були скоєні протягом ХХ століття, а лише тих, знущальна публічна згадка про які може справді роз'ятрити рани українців. 

Саме тому законопроєкт стосується виключно трьох випадків геноциду (всі мали місце на території сучасної України) та наслідків агресії РФ – окупації частини нашої території.

Інша частина законопроєкту стосується криміналізації порушень українського законодавства та окремих норм міжнародного гуманітарного права (МГП) на окупованих територіях. Так, з'являються норми, що встановлюють кримінальну відповідальність за:

1) незаконне позбавлення права власності на тимчасово окупованій території;

2) примусове набуття громадянства Росії громадянами України, що проживають на окупованій території;

3) за незаконне видобування, збут, придбання, передачу, пересилання, перевезення, переробку корисних копалин;

4) незаконне зайняття рибним, звіриним або іншим водним добувним промислом.

Сподіваюсь, що в цьому короткому аналізі мені вдалося проілюструвати, що законопроєкти, які я пропоную, дають раціональні відповіді на загрози та виклики, що стоять перед Україною. Вони не є спробою закріпити на законодавчому рівні жодної ідеологічної програми чи скасувати історичну дискусію. Остання, безперечно, вітається в Україні! На відміну від Росії.

І мені дуже не хочеться, щоб російський стан справ став реальністю й в Україні. Саме тому вважаю вкрай важливим захистити наш інформаційний простір та одночасно дати можливість українським правоохоронним органам реагувати на спроби навмисного і цілеспрямованого роз'ятрення болючих питань у суспільстві. 

На додачу до цього, мій законопроєкт надасть правоохоронним органам дієвий інструментарій для реагування на порушення українського та міжнародного права на окупованих територіях.

Єлизавета Ясько, для УП

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.