Лохвица – это не ты? А кто ты?

Пуків – це я. Ну, не зовсім я, але мій чоловік і моя свекруха родом саме з цього села в Івано-Франківській області. Вони люблять і поважають свою малу Батьківщину.

Нещодавно про існування Пукова дізналася вся країна. Дотепні тролі розмістили в соцмережах картинку "Пуків – це ти". Тобто "фотожабу" за мотивами передвиборчої кампанії партії "Слуга народу".

Перепало й містечку на Полтавщині в 700 кілометрах від Пукова. "Лохвиця – це ти". Ну, як таке не лайкнути? Смішно ж!

Неважко здогадатися, яку мету переслідували автори мемів. Звісно ж, черговий раз образити "зелених".

Ми вже звикли до "зебілів" та "зелебобіків". Але чому цього разу до нецензурних слів прирівняли назви ні в чому невинних селищ та містечок?

На жаль, кумедне звучання топонімів – лише частина відповіді. Основний меседж: фейсбучні сноби досі ділять Україну на столичну еліту та мешканців провінції – читай "на тих, кому не пощастило".

До речі, а де саме в столиці ви мешкаєте? Троєщина чи Харківський? Вам швидко розкажуть, що лівий берег Дніпра – це ніякий не Київ. Борщагівка? Тоді вам теж пряма дорога у фотожаби. Печерськ? Це нічого не значить. Можливо, ваш батько або прадід з Лохвиці – і який ви тоді корінний киянин?

Нетолерантність до інших – це хвороба, страшніша за коронавірус. З якою не пускають до цивілізованого світу. 

На жаль, носіями цієї хвороби є не лише фейсбучні тролі. Політики різних каденцій роками нас привчали ділити Україну на сорти. Бути родом з "правильних" областей, вірити в "правильного" Бога, слухати "правильну" музику.

Ми – інші. Минулорічні президентські вибори вперше за тривалі роки не розділили карту України навпіл. І ми хочемо зберегти це надбання. Так, Україна – різна. Наше розмаїття може бути приводом для конфліктів, але може стати й перевагою, сильною стороною.

Попередні політики обирали перший варіант. Ми обираємо другий. В цьому і полягає наша ідеологія – український центризм.

В нашому розумінні Лохвиця – це не вирок. А місто з багатою історією та культурою. Яке вперше згадується у 1320 році, а Магдебурзьке право отримало у 1644 році. Яким можна й треба пишатися. Але при цьому поважати Одесу, Краматорськ, Тернопіль, Суми. Так, і Пуків теж!

Те ж саме стосується не лише міст, а й людей. Не встигли ми представити наших кандидатів у мери, як почалося! "Якийсь там лікар", "власниця салону краси", "знову комік"…

В нас немає упереджень щодо статі, національності, віри або раси при висуванні людей на посаду мера чи міського депутата. 

Якщо такі дискримінаційні обмеження є у певних представників київського істеблішменту, то це їхні проблеми. Вони звикли зверхньо дивитися на всіх, хто не має сотень мільйонів на рахунках.

Міський голова – лідер громади. Який здатен консолідувати мешканців для розвитку міста. Іноді це може бути господарник, керівник комунального підприємства. Іноді – лікар. Іноді – власник салону краси.

Олег Філімонов – не лише "джентльмен", а й кандидат філологічних наук, викладач Одеського державного університету, заслужений та народний артист України. А головне – одесит і авторитет серед мешканців свого міста. Тому нам за нього не соромно.

Сергій Риженко – не просто лікар, а головний лікар дніпровської лікарні ім. Мечникова, медики якої за роки війни на Донбасі врятували понад 3000 наших бійців. Він знає, що таке відповідальність за життя людей. Саме до лікарні Риженка стояли кілометрові черги дніпрян, які добровільно прийшли здати кров. Тому нам не соромно і за нього.

Ти можеш бути топменеджером великого заводу або малим підприємцем. Чоловіком чи жінкою. Католиком чи православним. Заборонений лише один рядок в резюме – "корупціонер". Мер чи депутат має поділяти наші ключові цінності: не красти, не брехати, не здаватися.

Тому надважливий критерій для нас – навіть не рейтинг, а антирейтинг. Людину мають поважати в місті. Або принаймні не ставитися до неї негативно. Бо майбутній мер та його команда створюватимуть стратегію розвитку міста разом із його мешканцями. І перед ними ж звітуватимуть за її реалізацію.

Децентралізація дає містам і містечкам України гроші та повноваження, а значить – шанс "вийти з тіні". Населений пункт на декілька тисяч мешканців у Європі – не забите село, а ресторани, супермаркети і навіть штаб-квартири великих корпорацій.

На цей шлях вже стала Україна. І толерантне ставлення до інших – перший крок на цьому шляху.

Тому що Україна – це ти. Разом із Печерськом, Троєщиною, Лохвицею, Пуковом. Іншої немає.

Євгенія Кравчук, для УП

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.