Инаугурация Лукашенко: без радикализации народ не победит

23 вересня Олександр Лукашенко провів таємну інавгурацію, фактично сам себе нарікши "царем". Мінімальна медійність і комунікація із зарубіжними політичними діячами. 

Лукашенку не потрібне визнання Європи або США, адже він впевнений у власній авторитарності та його рішення є безкомпромісним.

Натомість народні протести проти старої влади тривають уже другий місяць. І з кожним тижнем стає все очевиднішим, що ніякої революції може і не статися.

У даному випадку час грає тільки на стороні Лукашенка. І поки народ з опозицією мирно скандують на вулицях, іноді вступаючи в сутички із силовиками, Олександр Григорович "набирається сил", закріплює владну позицію і домовляється з Путіним щодо можливих варіантів погашення конфлікту.

Цікаво, що нещодавня інавгурація з погляду міжнародного права не робить Лукашенка легітимним президентом. І те, що Росія визнає його таким, суті справи не міняє.

Це як з нашим Донбасом. Місцеві ватажки були визнані Росією чинною владою так званих "ДНР" і "ЛНР". Але натомість весь світ й досі не визнає їх і ці "республіки".

Але повернемося до питання таємничої інавгурації і чому вона пройшла в "турборежимі". 

Лукашенко розуміє, що єдине, чим він може утримати владу, – це натиск і сила. Жодних компромісів ані з народом, а ні з західним політичним простором не повинно бути, адже це, на його думку, може призвести до втрати влади. Ба більше, це буде підігрівати зайвий інтерес до його персони, який йому зараз не потрібен.

Провівши інавгурацію згідно з традиційними ритуалами – анонсувавши її в ЗМІ, запросивши гостей, провівши онлайн-трансляцію – цим самим він підштовхне народ до більш радикальних і масових протестів. А радикалізація протестів, із  застосуванням силових методів протидії, – це єдине, що може стати першим реальним кроком до революції та зміни старої влади.

Опозиційно налаштованим білорусам треба усвідомити, що час грає не на їхньому боці, і в даному випадку революція неможлива без застосування грубої сили.

Я не закликаю брати в руки зброю та вбивати один одного. Радикальні методи можливі і без зброї, коли народ веде за собою ініціативний і харизматичний лідер-криголам. Але в  Білорусі, на жаль, наразі немає жодного дієвого лідера. Народ займає лише позицію оборони, а не наступу.

Звернімо увагу на те, як відбувалися і й досі відбуваються мітинги: масові скупчення, плакати, заклики і скандування яскравих тез. Опозиція не спонукає людей до дій, а лише до слів. Цього, як бачимо, замало.

Візьмемо в приклад нашу Революцію гідності.

Безглуздо заперечувати той факт, що тоді в Україні були певні неформальні лідери, які додали неабияких зусиль, щоби в країні відбулася зміна влади Януковича. Вони вдало скористалися можливістю очолити опозицію, організували людей і забезпечили їх харчуванням, теплим одягом і елементами захисту для протидії силовикам.

І якби на Майдані, на жаль, не пролилася перша кров, і люди не почали оборонятися проти беркутівців, не відбулася би і Революція.

Теж саме і з Білоруссю.

Поки білоруси мирно протестують, Лукашенко цим вдало користується і його конкуренти просто "зливаються".

Перша опозиціонерка Тихановська майже відійшла на другий план. Якщо спочатку мітингів у неї не було чіткої позиції щодо Росії, то наразі вже очевидно, що нічого проти східного сусіда вона немає. 

І все частіше в інтерв’ю ми чуємо від неї тези в дусі "ці протести проти Лукашенка, а не проти Путіна", і виявляється "Крим де-факто російський". Цілком можливо, що з Тихановською вже "попрацював" Кремль і вона лише своєрідний технічний кандидат від керованої білоруської опозиції.

Щодо іншої опозиціонерки Колесникової – то тут також дивна історія.

Навіщо вона порвала свій паспорт, тільки аби не перетнути кордон з Україною? Чому вона так боялася потрапити до дружньої сусідньої країни, яка підтримує білоруську опозицію? Очевидно, що вагомі причини для цього були.

Тобто ми бачимо, що доки у опозиції немає силової тактики протидії Лукашенку, на неї починає впливати білоруська влада. Звичайно, не без підтримки "сірого кардинала" Путіна.

Але в білорусів є ще шанс на зміни. Якщо Лукашенко зробить свою головну помилку і почне застосовувати вкрай жорстокі методи боротьби з протестантами, із застосування вогнепальної зброї, мітингувальники, ймовірно, почнуть відповідати тим же. "З вовком – по-вовчому".

І це буде початком кінця правління Олександра Григоровича. Він почне "гасити" народ  агресією, а це, своєю чергою, призведе ще до більш кривавих та неминучих наслідків.

Усі диктатори закінчують однаково.

Олег Петровець, для УП

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.