О доступе к правде, который все еще ограничен
Майже 10 років тому в Україні було ухвалено закон "Про доступ до публічної інформації". Очікувалось, що завдяки цьому закону прозорість української влади досягне рівня розвинутих країн світу.
Але цього так і не сталося. Влада продовжує бути закритою, а доступ до публічної інформації все ще потрібно захищати і відстоювати.
Зараз мало хто пам'ятає, що батьками української системи доступу до публічної інформації були два запеклих політичних противники: колишній журналіст та депутат від БЮТ Андрій Шевченко та колишня прессекретарка одного зі стовпів "Партії регіонів" Бориса Колесникова, депутатка-регіоналка Олена Бондаренко.
Перший розробив саме законопроєкт, а друга – зміни до низки законів, які дозволили новій системі запрацювати.
Відверто кажучи, діючий на той час президент Віктор Янукович був не великим шанувальником журналістів та відкритості влади. Але ухвалення Закону "Про доступ до публічної інформації" було частиною великих домовленостей та компромісів, тому варіантів залишалося небагато, й проголосований закон було підписано.
Свій перший запит я написав наступного дня після набрання законом чинності – 10 травня 2011 року.
Я поцікався у мерії свого міста Краматорська деклараціями міського голови та його заступників – закон вперше прямо казав, що ця інформація є відкритою та має надаватися у відповідь на запит. Але за кілька днів я отримав відмову.
Річ у тому, що закон обіцяв відкритість декларацій співробітників органів влади, а на думку співробітників мерії, вони працюють у місцевому самоврядуванні, а це зовсім не влада. З оскарженням цієї відмови я пройшов всі національні судові інстанції й дійшов до Європейського суду з прав людини.
Читайте також: Як (не) відповідати на інформаційні запити: 5 шкідливих порад
Дуже кумедно було спостерігати, як судді лише на середину судових засідань приходили до розуміння того, що новий закон все ж доведеться читати та вивчати. Але мене не полишала надія, що з часом чиновники опанують цей закон, суди напрацюють певну практику й доступ до публічної інформації стане легким та відкритим.
Проте ці надії виявилися марними.
Останнім часом чую таку думку: доступ до публічної інформації не така вже й цікава тема. Закон старий, є напрацьований досвід, судова практика – нема чого обговорювати, змінювати та вдосконалювати. Втім, право на інформацію й зараз необхідно відстоювати. В прямому сенсі цього слова.
Яскрава ілюстрація: в державному судовому реєстрі – понад 102 тисячі рішень по справах про доступ до публічної інформації. Це майже стільки, скільки вироків по справам про заволодіння чужим майном, – їх в реєстрі 138 тисяч.
Певною мірою все це через те, що запитувачі дуже часто не вміють правильно сформулювати запит та спрямувати його належному розпоряднику інформації, а чиновники намагаються уникнути відповіді, сподіваючись, що запитувачі не зможуть адекватно оцінити ці дії та притягнути чиновника до відповідальності.
Це така собі гра в шахи, коли обидва противника не дотримуються правил не тому, що не хочуть, а тому, що не знають ці правила.
Свіжий приклад. Керівництво Слов'янської районної державної адміністрації вже кілька місяців намагається приховати від мене копію свого рішення, яким ласі шматки землі у курортній зоні безкоштовно були передані громадянам під виглядом пасовищ. Зараз ці землі активно продаються під будівництво котеджів.
Втім, голова РДА намагається вигадати якийсь новий метод, щоб не надати цю інформацію, – надсилає відписки, вигадує якісь дивні виписки з рішення, в яких немає жодної фактичної інформації.
Ще один свіжий приклад, коли Офіс президента спочатку дуже дивно акредитував журналістів на підсумкову пресконференцію Володимира Зеленського. А після цього, у відповідь на запити від кількох журналістів, повідомив, що списки обраних ЗМІ були знищені відразу після початку пресконференції, бо містили персональні відомості.
На мій погляд, все це відбувається через те, що, прийнявши Закон, держава не зробила нічого для його популяризації, не спромоглася навчити чиновників та громадян користуватися ним.
Фактично просвітницька місія повністю лягла на плечі громадських організацій та журналістів. Й цілком унікальним прикладом цієї просвіти є проєкт "Доступ до правди", який вже багато років намагається поєднати запитувачів та розпорядників, побудувати між ними комунікацію та співпрацю, надати певну методологічну підтримку.
Певний час тому ми з "Доступом до правди" реалізовували дуже цікавий проєкт – в різних містах Донецької області збирали в одну групу чиновників і активістів та розповідали про нюанси доступу до публічної інформації.
Й дуже цікаво було спостерігати, що значно більше запитань та зацікавленості було саме з боку співробітників органів місцевого самоврядування. Їм реально не вистачає цих знань!
Ще одна унікальна особливість "Доступу до правди" полягає в тому, що платформа сумлінно збирає цікаві історії – і вдалі спроби, і не дуже. Є серед цих кейсів й одна наша історія.
Вже кілька років ми намагаємося отримати доступ до Генерального плану Краматорська. Приймався він вже після ухвалення Закону "Про доступ до публічної інформації" і навіть після прямої законодавчої заборони включати до генпланів відомості з обмеженим доступом.
Втім, весь документ отримав гриф "Для службового користування". Цей абсурд ми намагаємося подолати вже більше року. Наразі є два рішення суду: першим суд зобов'язав надати копію генплану на запит, а другим – скасував гриф ДСК.
Але генерального плану ми так й не побачили. Тож констатуємо ще одну проблему – навіть захистивши у суді право на доступ, не завжди вдається добитися виконання цього рішення.
Право на інформацію – одне із важливих конституційних прав людини. Але нам все одно доводиться своє право відстоювати. І, як відомо, відстоювати права краще гуртом, об'єднавшись. Громадяни мають право знати все, що стосується їхнього життя, здоров’я, місцевих бюджетів тощо. Це не забаганки, а пряма вимога закону.
Андрій Романенко, для УП
Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.
