Украденные мечты

Рівно рік тому мене призначили керувати Київщиною.

Для всіх, хто мене знав, працював зі мною та бачив мою історію життя, це стало справжньою несподіваною перемогою.

Ні, не тому, що я чогось не вмію чи був не готовий до такої відповідальності. Навпаки. Просто ще вчора це здавалося неможливим – ось так встати у керівництва одного з ключових регіонів країни, не будучи ставлеником ні олігархічних груп, ні близьким до влади і будь-яких інших кланів.

Це призначення було винятком із правил. Тому що сталося всупереч усьому тому, що відбувалося в українській політиці та державному управлінні в останні років двадцять.

І дуже шкода, що цей виняток так і не став правилом.

Багато хто не знає, як довго я до цього йшов. І чого мені це коштувало насправді.

Що виріс в родині біженців. Що закінчив школу на золоту медаль, багато років займався математикою, перемагаючи в олімпіадах. Що ці перемоги дозволили мені, звичайному громадянину України зі звичайної простої сім'ї, отримати шанс вступити в той інститут, про який мріяв з дитинства, але куди з вулиці вступити було майже неможливо.

Що навчаючись в університеті, почав працювати на третьому курсі. І будучи журналістом на той час найуспішнішого і впливового ділового видання країни об'їздив мало не половину великих промислових підприємств України.

Що вчився паралельно ночами і закінчив університет з червоним дипломом, вивчив арабську мову та пізнав Близький Схід.

Накопичив грошей і вирішив отримати бізнес-освіту за кордоном. Все полишив і поїхав в іншу країну, де пізнав усі "принади" життя заробітчанина. Вижив і повернувся.

Тому що люблю Україну всією душею.

Цього мало хто знав. Та й не повинен був знати. Це залишилося за дужками призначення.

Хоча насправді для мене саме це було найголовнішим – справжня ціна цього сходження.

Адже воно продемонструвало, що зробити самого себе в політиці і на державній службі в Україні нарешті можливо.

Здавалося б, система почала змінюватися.

Ви чиї будете?

Так вже вийшло, що в останні років вісім мені випала можливість працювати в державних структурах. На різних посадах – від рядових до керівних. У різних міністерствах, держкомпанії і навіть в Кабміні. І випала можливість спостерігати за тими, хто приймає ключові рішення в державі.

Я зустрічав багато різного за час цієї роботи. Найчастіше топчиновники сучасної України, з якими я стикався на своєму шляху, – ділки, які намагаються, як зараз модно казати, монетизувати свою посаду. Гроші, дохід у них завжди на першому місці. Робота – завжди вторинна.

Звідси і низький загальний рівень управління, високий рівень безграмотності, повна відсутність відданості великим ідеям і просто базових норм пристойності.

Я бачив прем'єрів, що жують жуйку на нарадах у присутності чиновників рангом нижче. Міністрів, що дозволяють в тенісці приходити на зустріч з послом іноземної держави. Віцепрем'єрів, які займаються бізнесом в своєму кріслі. Депутатів, що беруть мзду за кожен депутатський запит. Дипломатів, які толком не знають іноземної мови. Правоохоронців, які заробляють разом зі злочинцями. Цей список парадоксів української держвлади, немов з казки Керролла, можна продовжувати довго.

Я бачив багато різного. Те, що дискредитувало державу і його інституції.

Звичайно, були і є винятки, але це були власне винятки, а не система.

Але я також бачив, як може бути насправді. Об'їздивши півсвіту, я ставав свідком, як урядники за кордоном будують свою кар'єру, як дорожать статусом і гордо представляють свою країну. Наскільки держслужба престижна. У них вона, до речі, теж монетизується. Але тільки після того, коли чиновник виходить із системи і йде працювати в приватний бізнес, де йому платять за досвід, знання і зв'язки.

Але в нас не так. У нас платять під час держслужби. Адже у нас – немов козаностра, де завжди є чіткий поділ на "свій-чужий". 

Пам'ятаю, як в кінці 2014 роки я прийшов на співбесіду в Адміністрацію президента. Радниця голови (та, що з Майдану, до речі), подивилася моє резюме і задала одне-єдине питання: "Ви чиї будете?".

У цьому питанні – вся квінтесенція філософії кожної української влади. В неї немає вільних людей. У світі злодіїв, схематозників і циніків просто не може бути чесних і незалежних людей. Особистостей. Не може бути вільних чиновників і менеджерів державних підприємств. У влади кожна людина завжди чиясь власність.

15 мільйонів загублених душ

У 1991 році, коли Україна здобула нарешті свою незалежність, нас було 52 мільйони. Сьогодні офіційна статистика каже, що нас 42 мільйони. А Дмитро Дубілет порахував, що і того менше – 37 мільйонів.

Цей мінус в 10-15 млн чоловік – справжній вирок тим, хто десятиліттями паразитував і паразитує на державі. Не потрібні високі розмови про ВВП, зростання доходів, рівень інфляції або безробіття. 15 мільйонів – ось що дійсно вартує уваги.

Мільйони українців просто померли, так і не дочекавшись змін. А мільйони вирішили змінити місце проживання і стали частиною демографічної статистики інших країн.

Кожен з нас, упевнений, сам є свідком цього. Мені 36. Уже минуло достатньо часу, щоб відчути такі зміни. Я недавно зловив себе на думці, що з 28 чоловік в моєму класі поїхали за кордон назавжди вже шестеро, тобто п'ята його частина. Ще стільки ж це зробили би, якби розуміли, як і куди. Сумний зріз, що настільки яскраво характеризує наші реалії.

Ми не раз мали шанс поміняти все в корні. Але кожен раз нашу мрію успішно крали. Так було в 2004 році, коли Помаранчева революція дала надію нам усім, що зміни нарешті можливі. Оптимізму швидко прийшов кінець. Викрадачі мрії постаралися на славу. І привели в підсумку до влади тих, проти кого зібрався вже інший Майдан, тільки через 9 років.

У 2014 році історія дала нам усім другий шанс. Здавалося б, на рівні самосвідомості і колективного патріотизму, що виникли одразу ж після Революції гідності та подальшої агресії Росії, можна було побудувати нову успішну країну.

Але ось знову крадії мрій взялися за своє. І дуже швидко і, головне, непомітно наново забрали у нас спільну мрію про велику незалежну країну. Очоливши все те, проти чого, власне, і боровся народ. Справжні бандити поступилися місцем лицемірам, які в італійських вовняних костюмах і на вільній англійській мові торгували країною.

І ось настав 2019 рік. Новий вирок старій системі. Новий майдан, тільки вже електоральний. І новий шанс на зміни.

Кадровий голодомор

Але, схоже, історія так нікого нічому не вчить.

Через чотири місяці після призначення я змушений був піти. Стало зрозуміло: час змін ще не настав. Поки немає попиту на нові знання, амбіції і мрії. А є попит на лицемірство і бажання здаватися, а не бути.

Всі хотіли продовжувати заробляти гроші, а не будувати країну. Хоча який це заробіток?! Банальна крадіжка наших великих мрій.

Для всіх тих, хто мене знав, хто зі мною працював і бачив мою історію життя, це стало справжнім сигналом, що поки не варто чекати змін.

Найбільша помилка Володимира Зеленського – це те, що він змирився чи не хоче поміняти систему, в якій став би можливий прихід на відповідальні пости тих, хто хоче і готовий чесно міняти країну разом з ним.

У нас немає кадрового голоду насправді. У нас є кадровий голодомор. 

Немає системи пошуку, професійного відбору та просування нових кадрів. Цим навмисне ніхто не займається.

Адже знову принцип васальної приналежності "свій-чужий" витіснив принцип професіоналізму, цінностей і готовності жертвувати собою заради великої мрії про незалежну і сильну державу.

Рівно як і немає системи належної оплати роботи тих, хто повинен будувати нову Україну. Остання надія поставити більш-менш нормальну зарплату держчиновникам розбилася вщент минулої осені об бажання йти на догоду популізму, а не здоровому глузду.

Так завжди буває в світі мільйонерів і мультимільйонерів, якій правлять багато десятиліть в Україні. Вони далекі від розуміння, що за 8 тисяч гривень зарплати у головного спеціаліста якогось органу влади важко вимагати поваги до роботи і, власне, пошани до людей, яким вони служать. Адже не можна вимагати поваги від тих, кого не поважають і не цінують самі роботодавці.

Систему держслужби потрібно міняти в корні. Необхідна кардинально нова кадрова політика. Не залучаючи до своїх лав тисячі професійних управлінців, ми прирікаємо всіх нас, всю країну, на неминучий колапс і, по суті, банкрутство, за крок до якого ми вже знаходимося.

Це єдиний шанс отримати успішну державу. Навіть зберегти країну, я б сказав.

І це єдиний шанс для влади не повторити долю тих, хто крав мрії роками раніше.

Я все рівно вірю, що рано чи пізно все зміниться і ми станемо свідками сотень, якщо не тисяч історій успіху тих, хто пробився і отримав шанс міняти державу і навколишній світ на краще. Хто всупереч усьому тому банкрутству і дискредитації цінностей і знань отримав і отримує блискучу освіту, вчить мови і робить вибір залишитися на Батьківщині і будувати свою власну незалежну Україну. Це буде історія про нас.

Тому не крадіть наші мрії.

Ми завжди йдемо за вами. На один виток історії позаду.

Тому що, обкрадаючи нас, ви крадете у себе своє безхмарне майбутнє в сильній і незалежній Україні.

Яка відбудеться. Всупереч вам.

Михайло Бно-Айріян, для УП

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.