Уничтожить нельзя сохранить. Вирус беспамятства

Велике бачиться на відстані. Як нерідко й очевидне. Тож інколи корисно змінити кут погляду, щоб у звичному порядку речей помітити вагомі нестиковки системи.

Моє повернення в Український Дім через 9 років ознаменувалося на перших порах майже постійно присутнім відчуттям, яке можна назвати "так не має бути". 

Наявна ситуація в УД, коли поряд могли роками співіснувати взаємовиключні за змістом речі, очевидно не мала нічого спільного з будь-якою логікою або ж органікою, а у певних речах — була кричуще абсурдною, але водночас наче непомітною для усіх навколо.

Причина цього зрозуміла. Як сказала моя колега Аліса Гришанова, яка віднедавна очолила напрямок розвитку національного центру, Український Дім начебто розчинився у повітрі, і був настільки нецікавим, що й непомітним. Видимим і невидимим одночасно. Тож, найгострішим питанням стала необхідність сутнісної трансформації установи – зберегти усе цінне та осучаснити, оздоровити систему.

Очевидно, що сьогоднішні виклики породжені причинами значно глибшими, ніж ті, що лежать на поверхні. Зупинюся на п’яти найбільш красномовних проявах ситуації, в якій сьогодні опинився УД.

Порожнеча сенсів

Наскільки ж усім нам треба бути байдужими, щоб установу під назвою "Український Дім" у самому центрі столиці та при статусі національного центру довести до стану повної змістовної порожнечі. До тотальної невідповідності настільки голосній назві. Адже ця назва безальтернативно проста і зрозуміла: Український Дім — це наш дім, кожного українця.

Та чи таким ми хочемо його бачити? Приречено заробляти гроші будь-яким способом на примітивне утримання та побутові потреби? Заселити будь-ким або будь-чим, аби тільки вижити? Риторичні питання, тож залишимо їх без відповіді. 

Абсолютно логічно, що Дім має служити його господарям, тобто усім нам, бути корисним, гостинним і привітним. Прозвучить жорстко, але таке нівелювання бренду "Український Дім" є не лише неповагою до державних символів, але й відсутністю самоповаги кожного з нас.

Стирання пам’яті та засилля тимчасовців

Коли ми говоримо про національну пам’ять вкрай вибірково, ми нівелюємо і саму пам’ять, і її національну значущість. Так, є певні віхи історичної пам’яті — трагічні, болючі і страшні події, — до яких у нації має бути особливе ставлення. 

А як бути з іншим? Не таким гострим, але важливим. З пам’яттю змін, перетворень, успіхів та перемог? Чи можна забувати все це?

Якщо так, то давайте не дивуватися тому, що кожен новий міністр, чиновник, керівник легко ліквідує та знищує все зроблене попередником, залишаючи випалене поле, і далі кожен наступний так само по колу.

Український Дім свого часу став промовистим маркером змін, перетворивши оплот комунізму у національний символ. Тож, здається, все суспільство мало б докласти максимум зусиль, щоб цей символ не бринів порожнечею. Але тут проблема: човен назвали гордо, а куди і як він пливе — під час цієї довгої дороги забули. Можливо, щось не так з нашою пам’яттю.

Госпрозрахунок як перешкода розвитку

Невеликий екскурс у минуле. Коли будували музей вождю, коштів не пошкодували, важливо було зробити все на високому рівні будь-якою ціною, та й футуристичних прогнозів про майбутнє здорожчання енергоносіїв у ті часи ще не лунало. 

Потім УД став місцем проведення найпрестижніших державних подій та галузевих виставок. Оплата послуг за проведення таких заходів дозволяла безбідно функціонувати, тож госпрозрахункова форма була цілком виправданою.

Роки йшли, все навколо змінювалося, ставлення до самоусвідомлення теж. Сучасні інституції переставали бути об’єктами ідеології і поступово ставали все більш суб’єктними, здатними створювати нові сенси і впливати на ідентичність. 

Але на нашій установі з величною національною назвою ці зміни ніяк не відбилися. Вона якось міцно застрягла у минулому. Утримання будівлі стало неймовірно дорогим, а діяльність установи цікавила лише у сенсі: "чи заробили", "чи сплатили платежі", "чи виконали фінансовий план" і "чи немає збитків". А у чому полягає ця діяльність, навіщо вона потрібна суспільству, яка її мета, чи розвивається установа, чи йде в ногу з часом і чому це місце називається "Український Дім" — не так вже й важливо.

Фонди, зберігання чи знищення

Чи багато діячів культурної сфери та працівників відповідних міністерств знають або пам’ятають про те, що — увага!!! — протягом 16 років півтора поверхи УД займають фонди Музею історії Києва у форматі сховищ, складських та офісних приміщень. 

Однак фонди самого Українського Дому (70 000 одиниць зберігання, значна частина з яких належить до державної частини Музейного фонду України) роками знаходяться у неналежних умовах підтоплених підвальних приміщень та зовсім скоро можуть бути втраченими. Адже у підвальні приміщення фондосховищ потрапляють опади і як на дріжджах росте пліснява, що стрімко вражає все навколо.

Це вже навіть не абсурд — це повна відсутність державницької позиції, і, вибачте, як мінімум не дуже розумно. А як ще сказати про пасивне зберігання майна іншої установи протягом десятиліть в одній з найдорожчих за утриманням будівель столиці на тлі неможливості адекватного збереження власної фондової колекції?

Музей історії Києва та столичні органи влади разом з нами страждають від цієї ситуації, але якщо 16 років терплять, то, очевидно, врешті-решт така ситуація влаштовує.

Прилегла територія у підніжжі Володимирської гірки та тотальна розруха

Ми гордо називаємо Київ європейською столицею. І разом з тим, коли ми йдемо до Володимира або на новий пішохідний міст, не помічаємо незручне: обідрані гранітні плити, іржаві залишки розкішного колись фонтану й тисячі квадратних метрів занедбаної території у найцентральнішому місці столиці.

Фонтан, який свого часу виконував функції градирні та є частиною зруйнованої системи охолодження УД, поки що відремонтувати нереально, бо дуже дорого. Але 1500 м² чудової зеленої зони у центрі столиці можна було б привести в адекватний порядок та використати для дозвілля киян. Це вважається нереальним і от чому:

- територія належить УД, який в останні роки важко виживає на госпрозрахунку й у розвиток та поточний ремонт не може вкласти ані копійки;

- УД як об’єкт національного значення знаходиться у підпорядкуванні ДУС, який в свою чергу не може збільшувати обсяги фінансування, бо одразу буде несправедливо звинувачений у збільшенні витрат на органи влади та президентської вертикалі;

- КМДА не може витрачати гроші на об’єкти ДУС, що зрозуміло, а от, наприклад, об’єднатися і спільними зусиллями зробили спільний проєкт для киян ніхто бажання не має, це не в нашій ментальності.

Тож маємо те, що маємо.

Названі проблеми — лише верхівка усього масиву проблематики, що врешті-решт призводить до сумних наслідків. Як трапилося з УД сьогодні, коли ми не можемо виплатити людям зарплату, порушуючи їхні конституційні права, і скоро вимушені будемо оголосити про повну неспроможність підприємства. Не лише тому, що лютує світова пандемія та прогресує економічна криза. 

Легше за все звинуватити обставини, владу, когось особисто. Але справа не у персоналіях. До такого фіналу ми поступово наближалися вже досить давно.

Ми проголошуємо багато красивих і правильних слів, а насправді покірно й спокійно приймаємо все, навіть найабсурдніші речі — і звикаємо до байдужості, безпам’ятства, неповаги, легкого руйнування зробленого іншими, небажання об’єднуватися та співпрацювати, до згубної традиції дбати у кращому випадку лише про свій шматок господарства та не звертати уваги на те, що відбувається навколо.

Ми з командою хочемо змінити ситуацію з Українським Домом. Ми будемо доводити необхідність державного фінансування та продовження реставрації будівлі, яка знаходиться в аварійному небезпечному стані. Ми впевнені у своїх силах та маємо потужне бажання навести лад в усіх цих доведених до абсурду реаліях. 

Ми хочемо зробити УД сучасним, відкритим, цікавим для кожного, простором зосередження креативних індустрій, який представлятиме сучасні українські продукти, здобутки та об’єднає лідерів різних сфер. Ми хочемо дім бачити домом, а українське бачити українським. І от тоді назва Український Дім звучатиме справді гідно.

Все, що ми зробили за цей час, ми зробили не державним коштом, а за допомогою партнерів, друзів, власних сил та ресурсів, нелегкої праці та бажання змін. Але прийшов час докорінно змінити ситуацію. Вважаємо, що Український Дім та люди, які тут працюють, заслуговують на повагу, адже потенціал установи дуже високий.

Для того, щоб отримати допомогу, ми шукаємо небайдужих людей в кожній організації, до якої звертаємося, і міцно тримаємося за них, адже їх не так багато.

Важливі та влучні слова написала у Facebook Оксана Тукалевська: "Коли оголошує про банкрутство Цирк дю Солей — я засмучуюся. Коли говорять про відсутність фінансування Довженко-Центру або Національного центру "Український дім" — я засмучуюся. Але знаю, що на відміну від Цирку дю Солей в наших силах їх врятувати. Як мінімум, висловивши їм підтримку. Адже культурні центри — це не тільки стіни, але і люди".

Дуже важливо, щоб наша пам’ять, і спільна національна, і кожного з нас окремо, зберігала у своєму фокусі Людину. Адже наше спільне забуття руйнує не лише інституції, а й людські долі, душі, віру. І врешті-решт, наше майбутнє.

Якщо ми хочемо бути людяними та гуманними, якщо ми дивимося у майбутнє і хочемо по праву вживати слово "гідність", нам варто завжди пам’ятати про це. 

Ольга Вієру, для УП

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.