Реформа памяти. Почему украинцам нужно узнать правду про репрессированных родственников?

35 %. За даними КМІС, саме стільки українців вважають, що перебування нашої країни в СРСР принесло їй більше користі, ніж шкоди. 

Ця цифра вразила мене – людину, якій пощастило не народитися у Радянському союзі і не їсти його дешеву ковбасу та інші "радості життя" включно із комуналками, чергами та дефіцитами.

Особисто для мене найкращою ілюстрацією "раю" СРСР стало життя моєї репресованої бабусі. На жаль, вона особисто не змогла розказати мені про найбільшу трагедію її життя – арешт у 1947 році. Але я дізналася його таємницю завдяки відкриттю архівів репресивних органів, в яких міститься інша – моторошна сторона радянського минулого.

Їй було 23 роки, коли у її будинок в селі Ланівці, що на Тернопільщині, увірвався спецпідрозділ НКВД. Причина – в одній із криївок радянські силовики знайшли її переписку із повстанцем УПА. Листування було інформативним – бабуся розповідала повстанцю про стан справ у селі і попереджала його про прибуття в село війська для зачистки так званих "бандитів".

"Засилаю Тобі свій привіт … бажаєм Тобі якнайскорше виздоровитися та дожити разом з нами до кращих і вільних часів, прожити в своїй вільній Україні щасливим і радісним життям, якого ми ще не бачили, але собі уявляєм", – підписала вона один зі своїх зворушливих листів. 

Цього було достатньо для того, щоб присудити їй 25 років магаданських таборів із позбавленням громадянських прав на 5 років та конфіскацією майна.

Це було її особисте пекло. На вже далекій Тернопільщині залишився молодий чоловік, мій дідусь, старенький батько та могила її старшого брата Івана. Коли бабуся була ще під слідством, він прийшов передати їй хлібину і пляшку молока, однак був жорстоко побитий тюремниками. Побої виявилися смертельними. У нього лишилася вагітна дружина, яка через пережите, на жаль, втратила дитину…

Тож чи дійсно життя у Радянському союзі було таким прекрасним? Моїй бабусі ще пощастило – вона повернулася із заслання на рідну землю під час "відлиги" у 1955 році. А скільки наших бабусь, дідусів та інших далеких і близьких родичів були винищені у підвалах тюрем та на українських полях, помираючи від кулі або від голоду? 

Лише кілька років тому, відкривши архіви репресивних органів, Україна припідняла завісу тих жахів та смертей, які "подарував" нам тоталітарний комуністичний режим. Ця подія насправді є проривом, який чомусь досі у повній мірі не оцінили ні наші громадяни, ні журналісти, ні тим паче політики. 

Втім, саме у відкритих архівах ЧК-НКВД-КГБ, міліції, прикордонників та інших радянських спецслужб містяться відповіді на багато болючих питань нашого сьогодення. І для того, щоб максимально дослідити ці документи, показати українцям та світу весь масштаб злочинів СРСР проти нашої держави, рік тому в Україні створений Архів національної пам'яті – установа, де вже за два роки мають зібрати воєдино, оцифрувати документи всіх репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму. 

Створення Архіву національної пам'яті, без перебільшення, є справжньою архівною реформою для України. Такі установи, де в одному місці зібрані документальні злочини Радянського союзу проти наших людей вже давно існують в Чехії, Литві, Латвії, Естонії, Угорщині, Словаччині, Болгарії, Румунії, Словенії, Польщі та Німеччині. Ці країни вже давно усвідомили наскільки важливо проговорити та вивчити своє минуле, щоб не тягнути його спадщину у своє майбутнє. Україна ж тільки на початку цього шляху. 

В Архіву вже є приміщення в понад 11 тис. м². Є план його реконструкції, позитивний експертний висновок і вмотивована команда, яка горить своєю справою та метою – створити найсучасніший архів в Україні. 

Однак через пандемію коронавірусу в Архіву національної пам'яті, на жаль, забрали гроші на реконструкцію – 57,6 млн. грн. І зараз його реконструкція вимушено стоїть на паузі. 

Команда Архіву сподівається, що найближчим часом хоча б мінімальна частина цих грошей буде повернена. Адже Україна й так максимально затягнула із комплексним підходом щодо вивчення свого трагічного минулого. Хоча насправді часу чекати із цим немає. 

Ми вже з 2014 року маємо неоголошену війну від Росії, яка істерично боїться втратити Україну та її історію зі сфери свого впливу. Ми вже маємо реванш проросійських політичних сил, новий виток інформаційної війни і, як результат, 35 % людей, які фактично ностальгують за СРСР та "братнім народом". 

Що вже казати про 16% українців віком до 30 років, які, жодного дня не живучи в СРСР, вже за ним "сумують"?

Ми просто не маємо права затягувати зі створенням Архіву національної пам'яті. Якщо це питання буде знову відкладене, то не треба дивуватися, якщо наступного року тих, хто хоче Сталіна зі смачним радянським морозивом, може бути вже 50 %. 

Поки наші військові ведуть боротьбу проти Росії на передовій, українські історики, журналісти та громадяни повинні відбиватися від ворога в тилу. Найкращою зброєю завжди є правда. А найкращим шляхом для об'єднання українців є не догоджання "різним електоратам", а пошук та проговорювання наших спільних трагедій та спільних перемог, які зберігаються в українських архівах. 

Це необхідно Україні, щоб більше ніколи не бачити ностальгічні цифри у 35 %. І щоб нам не було соромно дивитися на фотографії та могили наших закатованих, розстріляних та винищених родичів. 

А якщо ви гадаєте, що у вас таких родичів немає, то, може настав час і вам звернутися в архів? 

Дарина Рогачук, для УП

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.