Топ-риски и возможности реформы ОПК

Дискусія щодо майбутньої моделі управління вітчизняним оборонно-промисловим комплексом (ОПК) стала досить напруженою.

Жодна зі сторін не сперечається з тим, що треба змінювати принципи управління, всі згодні щодо необхідності підвищення політичного рівня залучення, бо підприємства ОПК грають надзвичайно важливу роль для існування держави. По-перше, вони забезпечують сили оборони власними одиницями озброєння та військової техніки, які б у іншому випадку треба було б купувати за величезні кошти за кордоном. По-друге, вони дають чи принаймні повинні давати прибутки, зокрема від експорту, і створювати робочі місця. 

Також, зважаючи на необхідність постійного вдосконалення та суттєве фінансування, ОПК часто стає основою для інженерного та технологічного потенціалу країни. Але наразі в Україні більшість державних заводів знаходиться у кризі, а більшість приватних ніяк не можуть вийти на нормальні обсяги. Назріла системна реформа сектору. Питання – якою вона має бути? 

Поважаючи думки представників всіх сторін, я не буду висловлюватися за ті чи інші моделі. Насамперед я хотів би просто нагадати про деякі ключові факти, яким не приділено достатньо уваги, але які є вирішальними як для визначення моделей розвитку, так і для безпеки країни.

1) ОПК, як приватний, так і державний, не виживе за рахунок виключно українського державного замовлення. Я мав нагоду формувати найбільший в історії країни бюджет на оборону і можу сказати, що при збалансованому плануванні державного оборонного замовлення кількість одиниць техніки, що буде замовлятися силами оборони, є значно меншою, ніж потенціал всіх постачальників МО. 

І при цьому не всі вітчизняні виробники стають постачальниками. Тобто потенціал вітчизняних підприємств набагато більший, ніж можливості держави, а це означає, що будь-яка концепція розвитку ОПК має включати розвиток експорту. Тим більш, що випробувані жорсткими українськими умовами нові одиниці техніки є часто досить конкурентними на світових ринках.

2) Вартість українського фінансового ресурсу є занадто високою для норми прибутку машинобудування. Бюджетні кошти обмежені. Це означає, що ОПК потрібно залучати кошти закордонних фінансових установ та інвесторів. А це можливо лише за прозорої системи управління та відповідності західним критеріям корпоративного управління та звітності. 

Читайте також: Хто стане віцепрем'єром з ОПК: людина Букіна, "тушка" чи менеджер московського бізнесу в Україні?

Що відбувається із міністерством оборони, або "Професіонали проти реформаторів"

МінОПК: чи спасе галузь нове міністерство?

3) Для розвитку новітніх систем необхідне залучення технологій та ноу-хау за напрямками, які цього потребують. Це партнери, власники інноваційних розробок та інтелектуальних рішень, як вітчизняні, так і закордонні. Тобто модель роботи ОПК має бути привабливою для створення спільних проєктів та підприємств та досить гнучкою. Спільні проєкти та підприємства є єдиною можливістю виживання для державних заводів які наразі мають надзвичайно застаріле обладнання, технології та брак коштів на розвиток. Такими є якщо не більшість, то значна частина державного ОПК.

Тобто для виживання ОПК його державне регулювання має бути достатньо зрозумілим для інвесторів, партнерів у спільних підприємствах та покупців. Сьогодні йдуть розмови про консолідацію управління та створення нового Міністерства, яке вже отримало неофіційну назву "Міністерство ОПК". Які ризики треба зважити у разі формування такої структури?

І. Будь-яке міністерство, що має відношення до ОПК, не може напряму керувати державними підприємствами. Роль міністерства полягає у створенні державної політики, а не бізнес-діяльності. Міністерство, яке і визначає політику, і займається бізнесом, має цілий набор конфліктів інтересів.

Це лише деякі з них:

1) По-перше, залучення міністерства як власника і єдиного управляючого знецінить поточну реформу корпоративного управління державних підприємств, яка має надати гарантії інвесторам та партнерам, що підприємства управляються прозоро і об’єктивно. Залучати партнерів в проєкти таким підприємствам буде складно, а скоріше взагалі неможливо.

2) Воно буде пріоритетно підтримувати власні підприємства, а політику визначати як для приватних, так і для державних суб’єктів. Це аж ніяк не надасть приватним компаніям впевненості, що у випадку конкурсу або конфлікту міністерство не застосує адмінресурс на підтримку "своїх". Уникнути такого конфлікту, якщо ключові показники ефективності керівників міністерства будуть залежати від успішності роботи саме його підприємств, практично неможливо.

3) Беручи до уваги рівень зарплат державних службовців, якщо міністерство є власником і займається бізнес-діяльністю, це корупційні ризики із величезною вірогідністю.

4) Особливим ризиком, за твердженнями експертів, є залучення "Міністерства ОПК" в управління підприємствами космічної галузі. Наша космічна галузь також має перспективи тільки за умови залучення міжнародних проєктів та партнерів, і підпорядкування цієї галузі міністерству, що асоціюються із оборонною та військовою діяльністю, може суттєво ускладнити такі проєкти. 

За висновком спеціалістів, важлива чітка диференціація "цивільної" космічної галузі від "військової". У випадку, якщо космічна галузь буде підпорядкована міністерству  "військового напряму" (навіть якщо воно таким вважається неформально), вона може втратити інвесторів і партнерів, які розглядають партнерство з виключно організаціями "мирного космосу".

ІІ. Важливо розуміти, що визначення воєнно-технічної політики, пріоритетів розвитку технологій та особливо формування державного оборонного замовлення має належати тим, хто застосовує ці політики та технології. Ці функції належать замовникам: силам оборони та міністерствам, які їх контролюють, тобто Міноборони, МВС тощо. Саме вони планують свої спроможності. Вони є користувачами і вони визначають, яка техніка чи технології їм потрібні. Якщо вони будуть невільними у своєму виборі, це суттєво обмежить можливості сил оборони та створить серйозну загрозу обороноздатності. Як і у будь-яких інших випадках саме покупець має визначати, у чому є потреба, а не продавець.

ІІІ. Жодна модель не має уповільнити корпоратизацію Укроборонпрому та реформу оборонних закупівель – ці програми вже відбуваються, пройдений великий шлях щодо їхньої розробки та впровадження. Будь-яка зміна курсу в цих стратегічних програмах лише відсуне нас від мети реформи і призведе до невиконання взятих державою на себе зобов’язань.

Тож створення дієвої моделі управління вітчизняним ОПК є складним завданням та потребує вивчення всіх ризиків та всіх потенційних моделей. Треба враховувати напрацювання, які вже є, та досвід у залученні інвестицій та партнерів, розвитку державно-приватного партнерства і швидкого впровадження інновацій. А також і негативний досвід – коли потенційні партнери йдуть та не повертаються, принаймні поки що. Будь-яка модель має забезпечити привабливість ОПК для інвестицій і це є запорукою успіху.

Андрій Загороднюк, для УП

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.