Вдогонку интервью Гиркина Гордону, или "Свобода слова" как оружие в войне против Украины

Нам оголошена війна. Не тиха, не підпільна, не таємна.

Ця війна почалась не вчора. І не в 2014 році. І не в 2004. Значно раніше.

Але зараз – наступна фаза цієї війни – відкрита, свавільна і нахабна. Де головний трофей – наш мозок. Їм потрібно наш мозок атакувати, захопити, перемогти, підкорити.

І тут з'являються перелицьовані персонажі, зрадників називають героями, ницість і підлість видають за доблесть і відвагу.

Вони називають це "свободою слова". Вони називають це "альтернативною точкою зору". Вони називають це "спектром думок".

Вони вже неодноразово так робили. У них часто це виходило. Наприклад, коли президентом став двічі судимий за кримінальні злочини. Або коли президентом став комік. Обидва – як насмішка над здоровим глуздом. Як приклад відсутності не просто розуму у виборців, а і банального інстинкту самозбереження.

У них виходило боротися з українською мовою. З українськими героями. З нашою історією.

Вони спробували підважити незалежність країни. Спаплюжити наші цінності. Висміяти наші рани.

Знівечене і патерналістське суспільство радо підхоплює широко розтиражований меседж "у нас другоє мнєніє" і з гигиканням несе його в зубах. Не думаючи, що шлях, яким воно біжить, навряд чи стане злітною смугою. Скоріше – тунелем до пекла. Хоч і асфальтованим.

Тому легітимізуються Поклонська і Гіркін з придуманою на ходу "флешкою для Гааги". 

Читайте також: Дмитро Гордон – це імітатор

Тому активно підігрівається інтерес до опитування про "кращого президента", яким називають Кучму – того, при кому виникла і зміцніла олігархічна система і промисловий потенціал країни було розподілено між кількома родинами. 

Тому люди слухають в ефірах нафталінового Кравчука, забувши про "кравчучки", розкрадене і знищене Чорноморське морське пароплавство. Народ вважає, що Кравчук теж був непоганим президентом. А поганий хто? Звісно, що Ющенко.

При Ющенку почалося економічне зростання. Він став першим справді українським президентом, який усвідомлював свою проукраїнськість і розумів свою роль. Але в інформаційному просторі залишилось про "сеньйора Голодомора", вишиванки і глечики.

Бо все українське – смішне, несерйозне, меншовартісне, незначне, шароварне, глупе.

Згадайте, як билась в падучій колишня нардепка Олена Бондаренко з вимогою не встановлювати квоти на українську музику в ефірах. Як висміювали цю тему, знущались і приколювались. За кілька років ми маємо купу гуртів і виконавців, які цікаві і затребувані не лише в Україні.

Вся п'ята колона в країні, і досі зберігаючи вплив в судових та державних органах, нещадно бореться з активістами Майдану, нівелюючи загиблих під час Революції Гідності. Вони накрали скільки грошей, що можуть собі дозволити не лише розкішно відсиджуватися в еміграції, а і впливати на події в Україні. Через суди. Через фейкові партії. Через штучно створених "лідерів думок". Через медіа, які відпрацьовують прокремлівський порядок денний.

Вони нищать державу і країну, а ми їм оплачуємо державну охорону. Як екс-міністерці часів Януковича Олені Лукаш. Цікаво, чи й досі ми її "охороняємо"?

Ми зараз стоїмо перед купою викликів. Карантин і безпекові заходи, які необхідні задля зниження рівня захворювань, яскраво демонструють нам, яка тонка межа між свободою і несвободою. Ми – вільні. Але з певними обмеженнями. Щоб залишитися здоровими і живими.

Отак і межа між правдою і брехнею. Між фактами і пропагандою. Між реальністю і уявленнями.

Якщо не навчимось розрізняти, залишимось не країною, а територією на мапі світу. З людьми, яким свого часу вдало загидили мозок.

І люди не пручались.

Зоя Казанжи

Оригінальний текст взято з Facebook-сторінки Зої Казанжи

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.