Как Зеленский попал в ловушку собственной политики

Ключова проблема України наразі – це повна розбалансованість влади та системи управління. Руйнуючи наявні інститути держави, Володимир Зеленський не зумів запропонувати політичну модель, яка зможе ефективно працювати замість них. 

Багато критиків демократії, порівнюючи її з авторитарними режимами, вказують на нестабільність. Авторитарні режими, особливо в кризові часи, виглядають монолітом на фоні розбурханих демократичних політичних систем. 

Проте більшість критиків воліють не звертати увагу на той факт, що лише одиниці авторитарних режимів можуть пережити свого засновника. 

Вся справа в інститутах. Політичні системи, які тримаються на інститутах, а не на особистостях, живуть набагато довше. Це незаперечна аксіома, яку тільки підтверджують такі країни, як Сінгапур або Китай. 

Більш суперечлива ідея, яку поки що можна віднести до теорії – демократичні країни кращі у побудові інститутів. Втім, останній рік політичного життя в Україні служить практичним підтвердженням цієї тези. 

Володимир Зеленський тріумфально увійшов в українську політику рік тому. Від часу, коли він заявив про свої президентські амбіції під час новорічного звернення на телеканалі 1+1 до перемоги у першому турі виборів пройшло буквально три місяці. Чи був Зеленський повним новачком у політиці? І так, і ні. 

Насправді, професійна діяльність Володимира Зеленського була саме політичною, хоча він міг не розуміти цього до кінця. Показова "позаполітичність", яку він та його колеги транслювали в публічному просторі – це теж політична позиція. Починаючи з "КВН" і закінчуючи серіалом "Слуга народу" – все це було політичним висловлюванням. 

Взагалі, "КВН" ("КВК") з'явився в Радянському Союзі і був втіленням так званого "дозволеного гумору". Це давня концепція, яка найяскравіше втілення отримала в Середньовіччі в образі придворного блазня. В обов'язки посадової особи входили розваги гостей на прийомі у феодала. Жарти блазня могли бути жорсткими, сатиричними навіть щодо особи самого феодала. Проте це було дозволено лише йому. За такий самий жарт, але з вуст будь-якої іншої особи, окрім блазня, були найсерйозніші наслідки. 

Однак слід зауважити, що Володимир Зеленський виявився певною мірою новатором у площині гумору як соціального явища. Рамки "дозволеного гумору" виявилися для нього тісними. 

В рамках власних проєктів Зеленський вийшов за межі цього концепту, чим значною мірою і заробив власну популярність. Гумор "95 кварталу", особливо останніх років, – це жорстка критика інститутів української влади, влади як такої. 

Жарт про "томос-термос" підважує не Порошенка, а українську церкву. Порівняння України з "німецькою порноактрисою" підважує суб'єктність держави Україна, а не конкретних представників влади.

Квінтесенцією "недозволеного гумору" став серіал "Слуга народу", який підважив демократичний підхід до побудови інституцій. Успіх можливий лише завдяки особистості президента Голобородька. Держави як системи не існує. Все можна вирішити одним "дзвінком". Парламент не працює. Кадри вирішують все. 

Іронічно, але фактично всі диктаторські режими обґрунтовують свій підхід до організації влади саме можливістю виражати волю народу напряму, без зайвих посередників. Однак термін "слуга народу" придумав ніхто інший як Йосиф Сталін. Людина, яка на практиці показала українцям усі переваги "міцної руки" та "швидких рішень" замість "нудної демократії" та "довгих процедур". 

Я не просто теоретизую. "Ранній Зеленський" на практиці демонстрував свій "антиполітичний" підхід до побудови влади. Це було щось дійсно глибше, ніж просто популізм і загравання з протестним електоратом проти наявних еліт. Зеленський практикував "антиполітику", руйнуючи та нівелюючи наявні інститути української демократії. 

Показовий розпуск Верховної Ради, ЦВК, Верховного Суду, режим "зеленого принтера", неповага до парламенту, до місцевого самоврядування, до уряду, до прем'єр-міністра, до журналістів, до активістів, до армії, до волонтерів, "нові обличчя" та друзі замість професіоналів, "телефонна демократія", порушення правил, традицій, регламенту. 

Всі яскраві події першого року президентства Зеленського перерахувати важко. Проте результат такого підходу до управління виявився закономірним: держава і влада зруйновані.

Пандемія коронавірусу просто стала запаленим ґнітом на діжці з порохом. "Антиполітика" Зеленського, орієнтована на особистості, а не на інститути, пала жертвою системної кризи. 

Останнє "карантинне" засідання Верховної Ради вперше поставило Зеленського та його команду перед необхідністю займатися реальною політикою. Домовлятися і слухати, а не лише диктувати свої умови. Враховувати інтереси представників різних груп, а не лише власного кола. 

Монобільшості як явища більше не існує. Навіть більше. Зеленського як явища більше не існує. Є президент України, який має діяти в межах своїх повноважень і прописаних правил. Який має навчитись поважати демократію та її інститути. Який має нарешті зрозуміти, що джерело його старої влади вичерпало себе. Який має з нуля вибудовувати те, що сам руйнував. Час розкидати каміння і час збирати. 

Таким чином, Зеленському потрібно зрозуміти сумну правду: він не "найвеличніший лідер сучасності". Він став жертвою власного підходу: руйнуючи інституції, сам опинився під їх завалами. "Зруйнувати все до основи" він зумів, а от щось побудувати – ні.

Криза яскраво оголила усі болючі наслідки зруйнованої системи управління державою. Хаос, анархія, Дике поле, а в часи пандемії та війни ще й людські життя. 

Так чи інакше, Зеленський досі залишається президентом 40-мільйонної держави, яку чекають непрості часи. 

Україна не може існувати у смартфоні колишнього коміка. 

Цей підхід програв. Зеленський має або визнати власну поразку, або просто піти. Поки ще не занадто пізно. ОбирайТе.

Олексій Гончаренко, для УП

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.