Кто финансирует женщин в политике?

Участь у політиці не буває безкоштовною. Політика – це завжди про гроші. Це кошти на ведення виборчої кампанії, агітацію, рекламу, оплату роботи працівників штабів. До того ж після перемоги на виборах 2020 року депутатам місцевих рад доведеться працювати безоплатно. 

Фактично є два джерела фінансування кампаній: власні гроші кандидатів та кошти від третіх осіб – це або родичі та близькі знайомі, або ж партії чи громадські організації. 

На парламентських виборах 44% кандидатів профінансували свій виборчий фонд із власної кишені. Якщо врахувати внески від батьків чи подружжя, а також від юридичних осіб, які належать кандидатам або членам їхніх сімей, то таких коштів буде понад половина. 

Тобто участь у виборах в Україні – це насамперед про фінансову спроможність кандидатів. 

Чому ми спираємося на дані саме фінансових звітів мажоритарників? Припускаємо, що вони правдивіші за офіційні фінансові звіти партій. 

Мажоритарники самостійно шукають кошти на виборчу кампанію й, на відміну від політсил, не так гостро потребують використання підставних донорів. 

Партії, які отримують значні внески від великих донорів, змушені їх дробити й розподіляти між підставними донорами, щоб не перевищити дозволені законодавством ліміти. Хоча це не виключає наявності незадекларованих надходжень і видатків, які не потрапили до звітів. 

В Україні низький рівень довіри до політиків, і як наслідок громадяни не готові фінансувати політиків. Для 71% виборців важливо, хто фінансує певну партію чи кандидата, але культури фінансової підтримки в суспільстві немає. 

Наразі тільки зароджується культура фандрейзингу, однак системно політики не створюють запиту на фінансування їх громадянами. Ви бачили багато закликів від кандидатів підтримати їх? 

У соціальних мережах можна натрапити на поодинокі звернення, проте масштабних фандрейзингових кампаній під час виборів до парламенту ніхто не вів. 

Наприклад, партія "Слуга народу" має менше донорів, ніж нардепів. Коли політик інвестував чимало у вибори й переміг, він не відчуває відповідальності перед виборцями, які віддали за нього свої голоси. 

Також виборці не відчувають зв'язку з обраним політиком. А це гальмує перехід від електоральної демократії (коли громадяни є учасниками політичних процесів "від виборів до виборів") до представницької (коли громадяни долучені до ухвалення рішень і контролюють роботу своїх обранців). 

Саме тому вибори перетворюються на змагання гаманців. І в цих змаганнях жінки опиняються аж ніяк не у виграшних умовах. 

Скільки жінок у списку Forbes? 2019 року в сотні найзаможніших українців було тільки троє жінок: Галина Герега, Філя Жебровська, Наталія Бондарєва. Згідно з даними Програми розвитку ООН, в Україні частка жінок серед керівників підприємств сягає 30%, а в загальній кількості фізосіб-підприємців – 46%. Зазвичай вони працюють у менш прибуткових сферах. 

Тому фінансова спроможність часто стає бар'єром для участі жінок у політиці. На парламентських виборах 2019 року серед кандидатів було лише 15% жінок, у 63% з них виборчий фонд становив до 100 тис грн. Чверть кандидаток зібрала на кампанію від 100 до 500 тис грн.

Дані фінзвітів мажоритарників показують, що в загальній сумі власних коштів (216 млн грн), внесених кандидатами до виборчого фонду, частка таких внесків у кандидаток – лише 8,6%, хоча жінки становили майже 15% від загальної кількості кандидатів (у статистиці враховано дані звітів 2030 мажоритарників; ще понад 120 звітів не подано кандидатами або не оприлюднено на сайтах ЦВК та НАЗК). 

А от кандидати-чоловіки перерахували власними коштами 91,4% від загального обсягу внесків до виборчого фонду, хоча частка чоловіків серед кандидатів сягала 85,1%.

Майже третина кандидатів (у чоловіків цей показник дещо нижчий) офіційно не витратила жодної власної гривні на участь у виборах. Їх спонсорували родичі, юридичні особи, пов'язані з родичами, партії, громадські організації. 

Проте траплялося, що вони подавали й нульові фінансові звіти, тобто не декларували офіційних витрат на кампанію. 

Кандидатам без грошей складніше конкурувати, а жінкам значно важче. Чимала частина жінок відмовляється від участі в політиці ще до етапу кандидування. 

Одержуємо засадничо неприйнятну ситуацію: кандидат повинен інвестувати сотні тисяч, а то й мільйони гривень, щоб нібито обстоювати інтереси виборців, і як наслідок перемагають ті, у кого більше ресурсів і хто був високо вмотивованим заплатити, аби потрапити у владу. 

На практиці виходить, що заробітна плата нардепа майже за всю каденцію не покриває витрат на виборчі перегони. У місцевих радах депутати взагалі не отримують компенсації за свою роботу. 

У результаті це має опосередковані негативні наслідки у вигляді політичної корупції та призводить до істотних втрат бюджетних коштів. Слід зазначити, що цими коштами розпоряджаються переважно чоловіки, відтак маємо незбалансований підхід до їх розподілу. 

І чи не основною причиною є фінансова спроможність. Для участі в місцевих виборах потрібно буде внести заставу, зібрати гроші на ведення кампанії. Партії запрошують до своїх списків фінансово спроможних людей, бо зазвичай кампанії на місцях фінансуються саме коштом кандидатів. 

Високий розмір застави, який законотворці пропонують цьогоріч на місцевих виборах, також ускладнює доступ до політики. Приміром, для партії, яка змагатиметься за мандати Львівської облради, застава, згідно з Виборчим кодексом, сягатиме понад 1 млн грн. 

Якщо висуватимуть повний список (84 кандидати), то кожному кандидату доведеться віддати близько 13 тис грн на заставу. І це лише плата за реєстрацію, позаяк застава повертається тільки переможцям. 

Надалі шанси на успіх обумовлюють обсяги витрат на саму кампанію. І на місцевому рівні вони можуть бути захмарними, адже Виборчий кодекс не визначає лімітів на максимальну суму видатків на кампанію. 

22 квітня профільний комітет Верховної Ради підтримав законопроєкт про зменшення розмірів застав у 9 разів. Далі від парламенту залежить, чи буде усунено цей штучно створений бар'єр для входу в політику. 

Проблему нерівного доступу до політики частково може вирішити встановлення лімітів на витрати під час виборчої кампанії та жорсткий контроль їх дотримання. Натомість у Виборчому кодексі для місцевих виборів не передбачено жодних обмежень щодо розміру виборчого фонду. 

Повинен бути державний орган, який матиме спроможність відстежувати порушення й застосовувати санкції. 

На місцевих виборах фінанси партій і кандидатів фактично будуть безконтрольними, бо ані ЦВК, ані НАЗК не будуть цим перейматися. Законодавці спростили процедуру здійснення внесків на користь політичних партій, що відкриває нові можливості для масштабного фандрейзингу. 

Такий підхід слід запровадити й до виборчих фондів. Для громадянина має бути легко та комфортно пожертвувати кошти партії чи кандидату через онлайн-платіж або банківський переказ. Спрощення залучення коштів – це перший і важливий крок для того, щоб формувати культуру давати гроші політикам і залучати громадян до фінансування виборчих кампаній.

Правила гри на виборах потрібно змінити так, аби власні кошти більше не були основним джерелом фінансування кампанії. Це може зрівняти доступ до політики для кандидатів та кандидаток. 

Оскільки ніша низинного фандрейзингу в Україні є вільною, жінки можуть стати першопрохідницями й успішно розпочати збирання коштів. Важливо залучати жіночу аудиторію, адже часто успіх жінки залежить від того, які жінки її підтримують. 

Віта Думанська, для УП

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.