Первая мировая война за историю

9 травня стане для Росії Днем Перемоги над коронавірусом. Принаймні так це можна зрозуміти зі слів речника Путіна Дмитра Пєскова. Парад у Москві можуть провести попри пандемію. 

Натомість Державна дума Росії вирішила перенести дату закінчення Другої світової війни – з 2 на 3 вересня. Зміна начебто невелика, але принципова. Так було затверджено у сталінському указі 1945 року. 

Причому у законі, прийнятому Думою, підкреслюється саме вирішальний внесок у завершення Другої світової війни перемоги Радянського Союзу над Японією. 

Паралельно з цим розгортається справжня дипломатична війна із Чехією. У Празі місцева влада вирішила перенести пам'ятник радянському маршалу Івану Конєву. У відповідь на це у РФ розпочали кримінальну справу, ініціатором якої виступив ніхто інший як міністр оборони Сергій Шойгу. 

Для Кремля Конєв слугує фундаментом пам'яті про радянську окупацію Східної Європи. Як у переносному, так і в прямому сенсі, адже маршал буквально похований біля Кремлівської стіні. 

Ці події останніх днів знакові тим, що вони відбуваються без участі основного захисника російської версії "історичної правди" Володимира Путіна. 

Президент РФ ще з осені минулого року розпочав форсований наступ на історичному фронті. До 75-річчя ювілею він вирішив розгромити усіх, хто хоч якось заперечує вирішальну роль СРСР у перемозі над нацизмом. 

Особливо дісталося Польщі, яка в трактуванні Путіна стала чи не головним спільником Гітлера до початку глобального конфлікту. Поляки доєдналися до підступної змови західних країн і поділу Чехословаччини, що і стало основною причиною подальшої війни. 

Натомість пакт Молотова-Ріббентропа і секретний протокол до нього були всього лише вимушеним кроком і перемогою радянської дипломатії. Радянські війська вступили на територію Польщі лише після того, як польська влада втратила збройні сили і контроль над ситуацією. 

Можна спостерігати певну еволюцію поглядів Путіна на контекст початку Другої світової війни, адже у 2009 році він обережно засуджував пакт Молотова-Ріббентропа. 

Не лише Друга світова стала об'єктом пильної уваги російського президента. У лютому  2020 року у інтерв'ю агенції ТАСС він без зайвих евфемізмів розповів про власне бачення історії України. 

По суті погляди Путіна стоять на трьох китах: міф про "один народ", про штучний поділ українців та росіян і необхідність об'єднання. В тому, що це не просто загравання з внутрішніми шовіністичними настроями російського суспільства, а його особисте бачення історії, не може бути сумніву. Наслідки Україна відчуває на собі уже 6-й рік. 

Путін і раніше будував образ "захисника великої Перемоги". Однак нинішній російський історичний наступ має свої особливості. 

Як бачимо, це не лише особиста ініціатива Путіна. Війна за "правильне" трактування історії стала чи не основною ціллю зовнішньої політики РФ. І справа не в ювілейних датах. На тлі глобального "обнулення" правил міжнародної гри Росія однією з перших підхоплює новий тренд ролі історії в сучасному світі. 

Традиційно публічна історія виконувала у суспільстві дидактичну функцію. Людям розповідали певні уроки, які вони мали би винести з минулого. Проте в останні десятиліття роль історії суттєво змінилась. Настала так звана "фейлетонна епоха", за визначенням Германа Гессе. 

Історія не тільки стала елементом маскульту, а й позбавилась експертизи як необхідної умови існування. Академічні вчені втратили монополію на інтерпретацію подій минулого і більше не могли обороняти науку від інструменталізації. 

Конфлікти інтерпретацій історії, або ж "війни пам'яті", виявилися неминучими, що ми й спостерігали останніми роками.

Світ після карантину потребуватиме нових ідей та ідеологій, що будуть проактивними та зможуть дати картину того, як рухатися далі. Історія тепер займатиметься не просто фіксацією наших уявлень про минуле, а слугуватиме інструментом для зміни сьогодення і майбутнього. 

В Кремлі зрозуміли це одними з перших, тому взяли ініціативу у глобальній "історичній війні". 

Так, це саме війна, і тут працює логіка бойових дій. Перемога або капітуляція. "Зійтися посередині" не вийде. 

Концепція примирення за іспанським сценарієм, коли ми просто вводимо мораторій на обговорення конфліктних тем, більше не спрацює. Ми повинні мислити, проговорювати і просувати власні історичні наративи. 

У демократичній державі абсолютно можлива здорова внутрішня конкуренція між різними інтерпретаціями історії. Потрібен лише якісний діалог, в якому держава виступить модератором. 

Проте у розмові з агресором двозначності не призведуть до жодного конструктиву. Що швидше ми приймемо реальність, то ефективніше зможемо реагувати на нові виклики. 

Українській владі потрібно зрозуміти: історія – це не про минуле. І навіть не про сьогодення. Історія – це про майбутнє. Ми або почнемо просувати власний історичний наратив, або приймемо чужий. В першу чергу, російський. Поразка в "історичній війні" автоматично означатиме втрату ідентичності в цілому. А, отже, і втрату країни. 

З чого почати? Владі потрібно зрозуміти, що культура важлива, і не урізати на неї фінансування. Варто не уникати гострих тем, а запускати діалог, у якому буде формуватися наш спільний наратив. Бути проактивними у формуванні нової символічної мапи світу. Просувати власну версію подій минулого, в яких Україна посідатиме ключове місце. 

Глобальне "обнулення" дає Україні шанс перехопити ініціативу і перейти від оборони до наступу. Ми або скористаємось цією можливістю або зникнемо. Третього не дано. 

Олексій Гончаренко, для УП

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.