Донбасская ментальность, или Почему люди важнее территории

З приходом до влади Володимира Зеленського проукраїнська риторика заграла новими барвами.

Якщо раніше вважалося, що на Донбасі одні зрадники та сепаратисти, які не гідні повернення до складу України, то зараз ми все частіше чуємо, що українська влада повинна йти на конструктивний діалог та поступки жителям Сходу.

Подібні тези здебільшого негативно сприймаються патріотично налаштованими силами, зокрема правоцентристами. Але чому саме наші люди, донбасці, можуть стати головную опорою в протистоянні гібридній російській агресії? І який підхід буде найефективнішим, зважаючи на особливості ментальності українців, які нині мешкають на Донбасі?

Історичний аспект

Історично й територіально склалося так, що територія сучасного Донбасу завжди була "суворим" промисловим регіоном. Маючи за основу родючі гірські породи, Схід став основним вугільним годувальником УРСР, а згодом і незалежної України.

Вугілля тут почали добувати ще на початку 18 століття. Саме тоді й з'явилися перші невеликі шахти.

Згодом, за часів УРСР, з активним розвитком вуглевидобувної промисловості, на Донбас збільшився й потік робочої сили з усього Радянського Союзу. Навіть корінні сибіряки приїжджали на схід УРСР заради тяжкої, але високооплачуваної роботи.

З часом усі ці люди не тільки побутово, а й ментально вкоренилися на українській території, певним чином впливаючи на подальше формування донбаської ментальності.

Треба розуміти, що ситуація зі змішуванням української і російської культури дійсно дуже вплинула на свідомість жителів Сходу України.

Деякі історики й досі заперечують цей факт, посилаючись на дослідження міграційних процесів на Донбасі у післявоєнні роки. Зокрема, нібито міграція росіян не стала основним чинником формування сепаратистських настроїв у Донецькій і Луганській областях. Але за фактом ми бачимо протилежну картину.

Суворий край

Повертаючись до теми суворої шахтарської роботи, треба зазначити, що цей нюанс дуже вплинув на ментальність звичайного жителя Донбасу.

До речі, зверніть увагу на назви регіонів Донбас та Кузбас (Західний Сибір), вони споріднюються один із одним своїм другим коренем "бас" (від слова "басейн"), а по факту – основним видом промисловості – вугледобуванням.

На жаль, саме ця небезпечна вугледобувна діяльність і сформувала певним чином характер донбасців, додавши риси агресивності й непокірності.

Згадайте, відому фразу-мем "Донбас порожняк нє гоніт", яка в прямому сенсі означала, що з території Донбасу ніколи не виїжджають порожні вагони, без вугілля, а в алегоричному вона почала трактуватися зовсім інакше – нібито донбаські мужики настільки "міцні", що завжди відповідають за свої слова.

З приходом до влади одіозного Януковича (який любив використовувати цю фразу), саме це алегоричне трактування і вкоренилося в побуті донбасців.

Отже, беручи до уваги деякі чинники, які вплинули на формування ментальності, можна завжди знайти підхід до будь-якого жителя України – від Донбасу до Галичини. І коли підхід буде знайдено, саме наші донбасці стануть основним кістяком у боротьбі з гібридною агресією Росії.

Територія без людей – ніщо

Агресивна риторика, яка здобула популярності в минулі роки (про те, що ми повинні в будь-який спосіб повернути території Донбасу та Криму до складу України) – не дала очікуваного ефекту.

Так, звісно, повернення територій – це вкрай необхідний пункт у багатоступінчастому процесі примирення та закінчення війни на Сході. Але це однозначно не перший пункт, до якого треба привертати максимальну увагу та концентрувати всі сили.

Якщо ми в будь-який спосіб повернемо територію Донбасу під керівництво чинної української влади, це будуть лише зовнішні та поверхневі зміни. У свідомості ж людей, на жаль, нічого не зміниться.

Рівень довіри донбасців до влади ніколи не зросте, а сепаратистські настрої й далі будуть розростатися, якщо українська влада не проведе "роботи зі свідомістю" всередині Сходу.

На жаль, як би по-зрадницьки не звучало, але Зеленський повинен щось запропонувати жителям Сходу, надати гарантії, піти на компроміс, аби продемонструвати, що донбасці мають такі ж самі права та обов'язки, як і жителі інших областей.

Українська влада крок за кроком має здобувати прихильників серед жителів Донбасу.

Отже, постає головне питання – як це зробити? Найменше, що ми можемо зробити – вже зараз почати розв'язувати проблему з виплатами пенсій донбаським пенсіонерам.

Пропоную реалізувати ідею, яка спонукатиме людей не лише чекати повернення території Донбасу під керівництво України, а й безпосередньо сприяти цьому.

Першочергово треба сформувати спеціальний реєстр та відкрити накопичувальні рахунки для тих людей, які з 2014 року перебували (або перебувають) на території ОРДЛО та не отримували свою законну пенсію. На ці рахунки вже зараз мають бути нараховані їхні пенсії, які вони мали отримати раніше.

Але зняти гроші можна буде тільки тоді, коли Донбас знову повернеться під український контроль. У випадку, якщо пенсіонер помер, його родичі все одно мають право на отримання цієї невиплаченої пенсії.

Саме цей важливий нюанс і стане вагомою мотивацією для людей, аби повертатися до України не тільки фізично, а й ментально.

Читайте також: Виплата пенсій в ОРДЛО можлива тільки в контексті деокупації – Кулеба

Пенсіонери та їхні родичі будуть розуміти, що, якщо Донбас знову стане українським, чинна влада обов'язково подбає про людей та надасть хоча б якісь мінімальні фінансові гарантії у вигляді виплат пенсій.

Якщо порахувати, то це може бути доволі велика сума для звичайного пенсіонера: мінімальна пенсія (1638 грн) × на 12 місяців = 19656 грн. Тобто майже 20 тис. грн за рік мінімум! У випадку, якщо людина проживає на території ОРДЛО з 2014 року та жодного разу не отримувала пенсію, то ця сума збільшується вшестеро, мова вже йдеться про 120 тис. грн.

Передчуваю, що така ідея буде дуже бурхливо сприйматися серед іншого населення України на кшталт "Чому ми повинні сплачувати податки та "кормити" пенсіонерів ОРДЛО, якщо їхні діти нічого не сплачують?". Але, на жаль, так склалося, що не всі жителі Донбасу мають можливість виконувати свої обов'язки перед державою.

Багато хто став заручником ситуації. Хтось елементарно не може залишити рідний дім за станом здоров'я, у когось старі батьки або дороговартісне житло, яке можуть "віджати" бойовики. Чинників вкрай багато і всі їх треба враховувати. Особливо, якщо ми хочемо насамперед повернути людей, а не просто територію.

Якщо наша мета – вирішити питання війни на Сході, треба вже зараз будувати міцний фундамент – боротися за уми людей, а не лише за територію. Якщо у свідомості нічого не зміниться – сепаратиські настрої розірвуть Україну зсередини, як ракова пухлина.

Я впевнений, що Схід та Захід України, які так люблять ставити як протиставлення один одному, насправді мають багато спільного, просто розвивалися за різними сценаріями.

Ті, хто говорять, що легше відокремити ненависний Донбас та забути про нього, дуже помиляються, адже легко віддавати те, що не було з кров'ю та болем відвойоване.

Якби свого часу нам довелося боротися за Донбас так само, як це було з Галичиною та Волинню, ніколи б не піднімалася ця антидонбаська риторика та будь-які згадування в дусі "забудьте Донбас".

Напевно, кожен із вас хоча б раз чув про фантомні болі. Відрізана кінцівка за інерцією може нескінченно боліти, і це болісне відчуття неможливо приглушити жодним чином.

Так і у випадку з Донбасом. Якщо не буде миру на Сході, ніколи не буде миру всередині самої країни.

Олег Петровець, спеціально для УП

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.