Откуда взяться новой элите в Зе!эпоху?

Останній рік в Україні є свідченням того, як швидко може змінюватися політична карта. Вона змінюється надзвичайно швидко в усьому світі. Хто ще 10 років тому чув про Трампа чи Макрона?

А хто в Україні пару років тому міг сказати, хто буде президентом? А у липні минулого року – хто стане прем'єром? І ось, ми вже маємо відставлений уряд Гончарука.

А оскільки час летить невпинно, багато хто вже цікавиться: хто ж буде наступником Шмигаля? І гадають: чи протримається нинішній уряд хоча б стільки, скільки попередній?

І за усім цим стоїть головне питання: хто нами править? Чи це еліта країни, чи піна на хвилі історії? Оце – еліта? І якою має бути еліта? Звідки братися? Де навчатися? Ким відбиратися? Як має відбуватися ротація еліт?

Раніше було все ясно, але нудно. Еліта була пов'язана з основними станами. Елітарність була становою.

Найперше – еліта була військовою. Одночасно і паралельно елітою було жрецтво, духовенство. З часом до них залучилися купці. Потім люди творчості. Згодом науки.

Кожен стан, клас, формація, консорціум мав власну еліту.

В одному й тому ж місті люди мали абсолютно різні правила життя. Уявіть Львів ХVІІ сторіччя: одночасно поляки, німці, вірмени, євреї, українці. Одночасно купці, ремісники, селяни, жовніри. Але українська дівчина зі Львівського передмістя не мріяла вийти заміж за польського панича. А єврейська – за німця ремісника. Українці батьки шукали багатого за мірками села, поважного, але свого.

У кубанців до революції 17-го року було в побуті прислів'я: не водіться євреї з самарянами, а козаки – з дворянами.

Максим Горький, який вивчав побут різних станів Російської імперії, навіть пропонував називати їх різними народами, настільки побут різних станів і груп відрізнявся в межах одного регіону, не кажучи вже про всю імперію.

Поняття елітарності досить умовне.

Власне, є різні підходи до слова еліта. Елітарний – з латини "кращий". У широкому значенні – кращий у професії, чи перший хлопець на селі.

У вузькому сенсі еліта – це ті, хто приймає рішення. Передусім у інтересах тих груп і станів, які її висунули. Політична еліта.

У ХХ сторіччі (а зараз іще більше) людство розділилося і фрагментувалося на безліч нестійких середовищ. Світ став одночасно і космополітичним, глобальним, але і дуже фрагментарним.

Я не знаю, хто зараз є елітою в регбі чи баскетболі, альпінізмі чи мікробіології.

Сам я, йдучи вулицею, зрідка зустрічаю знайомих. Проте, коли я потрапляю на форум громадських організацій з тисяч людей, я розумію, що дуже впізнаваний. Широко відомий у вузьких колах.

Після того, як стани перестали бути закритими, стали можливими міжетнічні та міжрасові шлюби, елітарність теж фрагментувалася.

Водночас етнічне ніхто не відміняв. Міжетнічні війни у колишньому СРСР і Югославії показали це.

Безліч фрагментарних груп. Безліч колективних несвідомих. Карл Юнг був би у здогадках.

Проте один висновок вже відомий: ми живемо в епоху пост-еліт.

Щоб стати експертом потрібні дві речі:

1. оголосити себе експертом, бо дуже багато кар'єр не склалося від скромності фахівця;
2. треба, щоб це визнали люди, передусім колеги по цеху, або ті, для кого ви працюєте. Лікарю потрібне і визнання колег, і визнання пацієнтів.

Але для того, щоб переміститися в розряд еліти потрібен іще один потужний фактор.

Треба бути в постійному інформаційному полі.

От ми ж не впевнені, хто є найкращим педіатром в Україні? А у віртуальній площині абсолютно точно – найкращим педіатром є доктор Комаровський. Тому що повідомлення про нього вас наздоганяють з різних інформаційних каналів.

І спитайте тренерів. Щоб вам стати елітарним футболістом, потрібно, щоб тренер вас не тримав довго на лаві запасних. Там вас не видно.

Читайте також: 

Еліта класу "Б"

Українська еліта: звідки ноги ростуть

У пошуках еліти

За яких умов у нас з'явиться еліта?

Занепад еліт

А чи є в Україні еліта?

Якщо брати ціннісний підхід, то, безумовно, є. Є кращі у своїх професіях і галузях. Визнані колегами і цільовими групами, для яких вони працюють.

А чи є в Україні політична еліта? Узагальнити і сказати, що немає – було б невірно. Бо усі узагальнення неправдиві.

Але скажімо так. Ті групи людей, які приймали і приймають рішення в державі Україна протягом останніх майже трьох десятиріч були наповнені як людьми елітарними, так і людьми, яких сміливо можна вважати псевдо-елітами. Але з ознаками елітарності.

Основна ознака елітарності – це входження в коло осіб, які приймають рішення. І вони є легітимними в очах більшості груп людей.

Це як у Верховній Раді перших скликань: були старі поважні дисиденти, які свої ідеали виплекали і відсиділи, а була номенклатура і червоні директори, які боролися за право не мати ідей.

Тому Кучма і питав у Ради: яку ви хочете, щоб я вам Україну побудував? Бо свого бачення у нього не було ні в серці, ні в голові. Тому так і вийшло.

Існує теорія, що основна риса елітарності – це толерантність до якомога більшої кількості різних фрагментарних груп.

Грубо кажучи, раніше правитель мав бути толерантним до основних груп, які знаходилися біля трону. Інакше гучні перевороти чи тихі отруєння міняли диспозицію.

Прикладом і доказом такої гіпотези є і Володимир Зеленський.

Під час минулорічної передвиборчої кампанії він прошмигував між різними електоральними групами, як між краплинками. Він говорив загальні фрази, а далі глядач включав уяву і додумував за нього. Він був своїм для багатьох, толерантним до більшості.

У часи незалежності в Україні склався режим, коли інформаційне поле контролюють кілька олігархічних груп. Вони тасують одну і ту ж колоду з набридлих людям політиків. Не допускаючи до інформаційних майданчиків потенційні контр-еліти.

Підмінюючи контр-еліти тим ерзацом, який ми і спостерігаємо зараз у "слуг": від головного "слуги" до простих депутатів. Наче зміна еліт і відбулася, але ми з подивом відзначаємо: хіба оце – еліта?

Для того, щоб потрапити в еліту, мають бути пов'язані два фактори: послідовна позиція і випадок. Це, як кажуть, коли ви тримаєте рівно спину і робите правильне і своє. І є частиною якоїсь групи. І маєте з нею зворотній зв'язок. А коли випадок дає вам коня, ви сідаєте на коня – і ваша постава стає ще рівнішою.

Яскравий приклад контр-еліт часів пізнього Януковича – Андрій Парубій чи Володимир В'ятрович. Парубій усе життя займав яскраву і послідовну позицію. А у час Революції Гідності став комендантом Майдану. Виграв осаду. І відбувся як політик.

Так само і В'ятрович став для патріотичних українців саме на своїй посаді в Українському інституті національної пам'яті уособленням боротьби проти комуністичного і совкового минулого.

Але все одно, потрапити в еліту в Україні важко. Бо поки ви заявляєте свою експертність, на спеціальних телеканалах спеціальні люди вже нарядили в тоги псевдо-експертів. І нав'язують їх народу в якості самих-самих.

Це, наряду з соціологією і є найуспішнішою технологією, за допомогою якої олігархи змінюють реальність на псевдо-реальність.

Територію – на карту. Де умовні знаки розставляють вони. І контр-еліти там не позначені.

Читайте також: 

Вибір зроблено, або Як зовсім не жартома народ експериментує з власною елітою

Еліта і народ у пострадянській системі суспільних відносин

Нова політична еліта – тривожні меседжі та суперечливі дії

Чому в українців відсутні власні еліти. 6 факторів

То чи є вихід?

Чи зможуть українці отримати ту еліту, яка б повела їх до успіху? Чи будуть завжди спотикатися об псевдо-елітарних представників?

Де можуть формуватися кращі?

Армія? Дуже фрагментована, засіяна стукачами і кар'єристами в офіцерському корпусі. І хоча в цілому і має дух елітарності – все ж навряд. Інша справа – ветеранські спільноти.

Університети? Ось де формувалися донедавна усі західні еліти.

Але про наші університети – це смішно. У трикутнику Адміністрація ЗВО – кафедра – студент – існує суспільна угода. Одні вдають, що навчаються, інші – що навчають, треті – що організовують процес. Виключення серед окремих кафедр і ЗВО є, але тенденція очевидна.

Малий і середній бізнес давно мав би створити власну партію і просувати власні інтереси. Але тут все настільки фрагментовано і прибито вождізмом, що сподіватися треба лише на диво.

Найбільші сподівання – на громадський сектор. Не у форматі кількох десятків високооплачуваних фахівців за кошти грантів. А саме тисячі представників сектору, борців з корупцією, волонтерів, активістів. І, звичайно, ветеранів війни. Саме цієї категорії боїться й олігархат, і колаборанти.

Саме тому проти них здійснюється надзвичайний тиск і дискредитація. Через кримінальні справи. Через посвячення за допомогою шаблонів у "соросята" чи взагалі якісь недоречності.

Через скупку позицій і преференції одним проти інших. Роз'єднуй і володарюй.

А тим часом тисячі пасіонаріїв ходять вулицями повз нас. Вони розумні, нарвані і відповідальні. Щоб стати елітою, їм треба лише одне – щоб ми повірили у їхню елітарність. І через побудову власних інформаційних каналів розірвали олігархічну систему ходіння по колу.

Для цього потрібно розвивати горизонтальні зв'язки і множити соціальний капітал.

Перемогти совок частини населення ми зможемо, лише тільки якщо мільйони зможуть сказати один одному: "Ми з тобою однієї крові: ти і я".

Активна меншість завжди виправляла помилки пасивної більшості.

Залишилося лише скласти портрет наступного президента. І це – наступного разу.

Віктор Бобиренко, для УП

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.