Минск: Протянуть триколор под защитной маской коронавируса?

Україна, як і весь світ, стежить за розвитком пандемії коронавірусу. Щоденні апдейти і стрімкість інформаційних потоків навколо цієї теми майже повністю відвернули увагу від іншої загрози, яка зараз починає сунути на Україну з новою силою.

Звісно, я про російську збройну агресію. Бо вона ж нікуди не зникла з появою додаткових безпекових викликів, які приніс нам коронавірус.

У середу 25-го березня спливає і дедлайн, поставлений Путіним: підписати остаточний протокол і фіналізувати рішення про Координаційну Раду. По факту рішення про новий статус Росії в українському конфлікті.

І поки немає підстав вважати, що Банкова не буде піддаватись на цей заклик до капітуляції перед Москвою.

23-го березня новини прогриміли звісткою про те, що зустріч мінської Тристоронньої контактної групи пройде за планом. Хоч і в онлайн форматі і з незрозумілим статусом. Але #какаяразница, коли з Москви спустили чіткий дедлайн вирішити українське питання?

2 тижні громадськість і українські політики на вухах. Експерти і міжнародники б'ють на сполох і шлють на Банкову чисельні звернення з єдиною вимогою: "Пане Президенте! Не губіть Україну! Не капітулюйте! Не здавайте національні інтереси!"

Дуже дивне прохання, адже президент – це апріорі гарант суверенітету і територіальної цілісності України. І не має народ просити ці базові речі від глави держави. Бо не має народ сумніватись у спроможності глави держави неухильно дотримуватись Конституції, а конкретно у цьому випадку – її статті 102.

Не мало би бути сумнівів і у влади, що швидкі домовленості з Путіним – це фантастика. А питання миру між Україною та Росією значно складніше за банальне "треба просто перестати стріляти".

Чомусь український народ не сумнівається, що поступки Путіну – це цеглинки, якими вимощена дорога до повної окупації України. Тільки перед тією повною окупацією ще обов'язково буде повномасштабний громадянський конфлікт.

Читайте також:

Зеленський підіграє агресору. Що означає створення спільного органу з бойовиками

Діалог на умовах Кремля: що стоїть за "мирним планом" Єрмака для Донбасу

Фракція напіврозпаду. Хто і чому у "Слузі народу" влаштував "мінський  демарш" Єрмаку

Чотири загрози "нового Мінська": чому в "Слузі народу" є спротив домовленостям про ОРДЛО

Сумнівів немає навіть у депутатів фракції "Слуга народу". Понад 50 народних депутатів цієї фракції підписали Заяву незгодних з ганебним рішенням мінської ТКГ про створення Координаційної ради, у склад якої вводять самопроголошені ЛНР/ДНР як окремі сторони конфлікту.

Було і розгорнуте інтерв'ю народного депутата Гео Лероса про створення окремої координаційної платформи щодо дій української сторони в Мінську.

Днями вийшла колонка Єлизавети Ясько про ризики і застереження щодо намірів влади на 25 березня.

Ці дії колег по я парламенту заслуговують на окрему повагу.

Але правду Банкова не хоче чути вже і від "своїх". Питання: чому?

Чи дійсно вірить Голова Офісу президента в ті байки, які розповідає колегам? Пан Єрмак говорить про складну і комплексну стратегію, яку він реалізовує і яка полягає у підступному плані перехитрити Москву.

Особисто у мене такі пояснення викликають посмішку. Перехитрити путінську команду – це все одно, що сісти грати у карти з вокзальними наперсточниками.

І якщо в Офісі президента цього не розуміють, то це або наївність або дурість, або гра на полі іншої команди. І ось це останнє якраз, на жаль, і може бути єдиною правильною відповіддю.

Ні, я не звинувачую. Я просто аналізую ланцюжок подій останніх 9-10 місяців. Висловлювання, заяви, мовчання і результати переговорів.

Як мінімум стріляти так і не перестали. Лиш з початку 2020 року війна забрала життя 41 українського військовослужбовця. Ще 182 поранені. Кожного дня є інформація про обстріли. Хоча вона не завжди надходить у повній мірі з офіційних джерел.

Обмін полоненими – питання вкрай важливе і чутливе. Це перемога. Але не Зеленського. Це перемога для людей, які повернулись додому і для їхніх родин, які чекали.

Для Зеленського – це, м'яко кажучи, провальне стратегічне рішення.

Допоки території лишаються під окупацією, а Крим анексований, у Путіна завжди буде безкінечне джерело для поновлення запасів бранців. І обміни триватимуть стільки, скільки вигідно Росії.

Вихід тут був і лишається один: повномасштабний обмін за формулою всіх на всіх. І це мав би бути основний пункт перемовин сильної президентської команди!

Натомість уповноважені перемовники підписались під документом, який по факту виводить Росію за дужки переговорів і ставить її на рівні з Німеччиною, Францією та ОБСЄ – спостерігачами та гарантами мирного процесу.

Наші ж українські представники свідомо погодились з тим, що Київ буде напряму говорити з ніким не визнаними ОРДЛО.

Тільки от питання, як довго ці "республіки" лишаться ніким не визнаними, якщо 25 березня таки фіналізують документ, який надасть самопроголошеним ЛНР/ДНР суб'єктність?

Таке ж питання в мене і щодо режиму санкцій: як довго він протримається, враховуючи переведення Росії в новий "мирний" статус у Мінському процесі?

Питання доволі риторичні. Та й відповіді на них вже дали багато колег та експертів.

Лишається тільки підсумовувати і поповнювати лави тих, хто просить, звертає увагу, і врешті вимагає.

А вимоги дуже прості. Розплющити очі і змиритись з тим, що "мир", "дружба", "співпраця" слова несумісні з Росією. Принаймні в контексті України.

Ця ситуація складалась століттями і не зміниться вона внаслідок кількох рукостискань, заглядань в очі та таємних договорняків.

Не проводити 25-го березня ніяких перемовин чи скайп-дзвінків.

Затвердження Координаційної ради з ОРДЛО неприйнятне ні в онлайн, ні в офлайн форматі.

Відкликати підпис українських представників під тим попереднім рішенням від 11 березня 2020 року.

Скористатись рекомендаціями ООН і закликати РФ та її регулярні війська припинити збройну агресію на фоні коронавірусної пандемії.

Припинити будь-які дії та висловлювання, які в цей нелегкий час спричиняють розбрат і роз'єднання суспільства.

І пам'ятати, що мир за будь-яку ціну – це опція лише для 14% українців.

Неприпустимим є те, що поки всі вчаться жити в умовах карантину і зосереджені на заходах охорони здоров'я, без відома українців проходять перемовини і приймаються рішення, які порушують законодавство України.

Неприпустимим є те, що влада користається ситуацією слабкості держави і народу, щоб протягти сценарій, вигідний Москві.

Неприйнятним є те, що Банкова закриває вуха і заплющує очі на вимоги і прохання українців та на наш національний інтерес. Жодної реакції на жодне зі звернень громадськості та політиків з офісу президента так і не надійшло.

І наостанок. Після карантину ми всі прокинемось і вийдемо на вулиці в цілком новій реальності. Можна багато фантазувати з приводу того, якою вона буде. І я обов'язково поділюсь своїми здогадками про це пізніше.

Але зараз є один вимір цієї реальності – на жаль, доволі вірогідний – який взагалі ставить під сумнів можливість України після карантину прокинутись Україною.

Леся Василенко, для УП

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.