Что открывают хроники коронавируса: три вопроса об анонимности

Знайти хворого на коронавірус? Сучасні китайські хроніки. "Житель міста Хуань вийшов на вулицю без маски: його зафіксував дрон", "Тепер влада Китаю отримала доступ до технологій, що фіксують аномальну температуру тіла", "Системи розпізнавання облич не ефективні через масове носіння захисних масок – SenseTime і Hanwang кажуть, що змогли обійти цю перешкоду". "Alipay і WeChat Pay передають владі Китаю інформацію про купівлю ліків у аптеках – щоб виявити хворих".

Просто зараз ми спостерігаємо, як епідемія відкриває можливості для запуску соціального контролю.

Давайте поговоримо про анонімність.

Я розпочну першою – поставлю запитання.

Питання перше: що таке сучасна анонімність?

Жителі штату Іллінойс vs компанія Facebook

Цей гучний кейс у США змусив багатьох топменеджерів задуматися над тим, яким чином їхня компанія працює з технологіями розпізнавання облич. 

У 2019 році мешканці штату Іллінойс подали груповий позов проти Facebook. Основна підстава позову полягала у тому, що соціальна мережа збирала біометричні дані користувачів: 

а) без їхнього відома;

б) не пояснюючи, як і скільки ця інформація буде зберігатися. 

На думку позивачів, у такий спосіб порушувався закон штату про конфіденційність біометричної інформації.

І Facebook програв цю справу. 

Наразі компанія вимушена виплатити жителям Іллінойсу 550 млн доларів.

Цікавим для українських читачів тут буде те, що у позові, фактично, йдеться про функцію, більш відому як tagging (відмічування). Пригадуєте – коли ви завантажуєте фотографію себе і друзів у Facebook, то мережа часто пропонує автоматично відмітити відображених на ній людей?

На прикладі цього кейсу ми бачимо, що звичні для нас речі можуть інтерпретуватися іншими соціальними групами як небезпечні. Там, де одні хочуть зберегти анонімність і невідстежуваність, інші навіть не задумуються над тим, що це посягання на приватний простір.

Питання друге: чи можливо у сучасному світі бути невідстежуваним?

Жителі Китаю vs технології стеження

Повертаємось до китайських хронік коронавірусу. Опишемо контекст.

І. Система відеостеження. За даними Comparitech у 2019 році 8 міст Китаю входять до ТОП-10 списку світових міст з найбільш розвиненою системою відеостеження. 

Так, наприклад, у китайському місті Чунцін на 1000 жителів припадає 168 камер. До 2022 року влада Китаю планує дійти до показника 1 камера на кожних двох жителів. 

Киянам для роздумів – у вищезгаданому списку Київ посідає 49 місце з 50 (2,1 камери стеження на 1000 людей).

ІІ. Face ID. Технологія Face ID (розпізнавання обличчя), яка застосовується, наприклад, при розблокуванні телефонів (функція останніх поколінь iPhone), оплаті покупок чи в системі безпеки – найбільш поширена саме в Китаї. 

Ще у 2017 році розпізнавати обличчя користувачів у Китаї могли більше 20 млн камер – зараз йдеться про цифру більшу, ніж 600 млн. 

Також нагадаю, що з 2019 року у країні при купівлі сім-карти є обов'язковим проходження процесу розпізнавання обличчя.

У підсумку, неймовірна розвинена система відеостеження, популярність технології Face ID (більше 100 млн користувачів), низька культура захисту приватних даних і спалах коронавірусу дають у симбіозі дійсно орвелівський результат – тотальний контроль за пересуванням, контактами з людьми, покупками, фізичними показниками (хода, температура, колір шкіри), переписками. 

Масове зараження вірусом надало владі Китаю мандат на формування максимально неанонімного простору. Китайці жертвують анонімністю, намагаючись себе вберегти.

Питання третє: чи можливо обміняти анонімність на безпеку?

Компанія Facebook vs порно-шантажисти

Мабуть, мало хто в Україні пам'ятає історію 2017–2018 років, коли Facebook намагався створити превентивний механізм боротьби з порно-шантажем. Це був пілотний проєкт, який тестувався спочатку в Австралії, а потім ще у трьох країнах – США, Великобританії та Канаді.

Суть роботи цього механізму доволі проста – щоб не допустити розповсюдження зловмисниками у соціальній мережі приватних даних сексуального характеру, компанія запропонувала користувачам надсилати інтимні фотографії напряму до Facebook. 

Передбачалося, що у такий спосіб можна було б одразу фіксувати джерела розповсюдження даних і запобігати їх поширенню далі.

Зрозуміло, що ця ідея почала жваво обговорюватися громадськістю.

Мінусів у такого підходу вистачає: 

1) інтимні фотографії однаково будуть проглядатися незнайомою людиною (власне, спеціалістом Facebook); 

2) мережа неодноразово демонструвала проблеми зі зберіганням даних; 

3) не завжди фотографії чи відеоматеріали, які можуть бути використані для шантажу чи помсти, наявні у жертви. 

Однак навіть без цих всіх уточнень зрозуміло, що базові приватність і анонімність за такого підходу втрачаються. Це показовий приклад для того, щоб запитати себе: анонімність – це привілей чи фундаментальне право?

Хроніки сучасної боротьби за приватність, безпеку та справедливість відкривають нам нові сторони суспільного дискурсу.

Що таке анонімність, чи реальна вона взагалі і, якщо так, то чи не правильніше наразі поступитися нею на користь власної безпеки? Або, можливо, збереження анонімності якраз і є часто умовою безпеки? 

Це ті питання, на які соціальні спільноти мають надати чітку відповідь. Особливо це на часі для України, де безпековий фактор – серед найбільш чутливих питань. 

Поруч з відкритим фізичним фронтом перед нами поступово відкривається інша, віртуальна сторона боротьби.

Вероніка Вельч, для УП

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.