О новогоднем обращении президента Зеленского: Разница есть, и она существенная

22159 просмотров
Пятница, 03 января 2020, 09:00
Анастасия РингисAnastasiya Ringis
журналистка

Я живу на вулиці Андрія Аболмасова. Героя АТО, старшого фельдшера батальйону "Айдар", який загинув у серпні 2014-го року, прикриваючи своїх побратимів власним тілом. Вдячні ветерани, хто пам'ятав Андрія, домоглися того, щоб у листопаді цього року одну з київських вулиць назвали на честь героя.

Одного разу я їхала в таксі, і таксист дуже зневажливо каже: "Назвали улицу фамилией убийцы, у них в "Айдаре" все там были такими". Він не був в АТО, і "не пошел бы – я же не дурак".

Я попросила його зупинити свої одкровення, але він продовжував. У якийсь момент я не витримала і попросила зупинити машину. Мені було просто боляче слухати цю просту людину, яка була дуже далека від волонтерства, від якоїсь громадянської позиції, від служіння.

Назва моєї вулиці не дає мені забути, коли, як і за яких обставин почалась війна с Росією. І хто були ті перші люди, які стали її боронити.

Випадок з таксистом не дає забути, що у нас є велика кількість людей, які вороже ставляться до української держави, не відчувають за неї відповідальності та дивляться на події крізь призму російської пропаганди.

Символи та назви – це спосіб "архівації" сенсів. І зараз, коли ми живемо в ситуації Символічної війни, особливо зараз важливо називати вулиці іменами реальних українських героїв.

Цьогорічне привітання президента змусило багато про що замислитись.

У своєму новорічному зверненні Володимир Зеленський сказав, що неважливо, як називається вулиця, – важливо, щоб вона була асфальтована та освітлена.

Це теза, яка дуже чіпляє. Тому що насправді, це порівняння "зеленого" з "теплим". У дотаційному Криму було багато освітлених та заасфальтованих вулиць. Але не було символічної присутності України.

Зрозуміло, що ми втратили Крим – частину батьківщини – внаслідок російської агресії. Але саме тому, що Україна не створювала власні сенси та символи на півострові, покоління радянських людей підтримало окупацію під символами минулого, які Росія з легкістю активувала в інформаційному просторі.

У березні 2014-го радянські сенси почали свою токсичну дію. І з пам'ятників і назв перетворилися на геополітичні аргументи.

Є велика різниця і сила в тому, як ми називаємо вулиці, кому ставимо пам'ятники, до якої церкви ходимо, якою мовою говоримо, чи докладаємо зусилля для того, щоби дійсно виростити в собі українську ідентичність. Чи витрачаємо ми власний час і кошти на те, щоб у нас з'явилися більш людяні та ефективні інституції, на яких може бути побудована сучасна українська держава.

Читайте також:

Вітання Зеленського: У паспорті немає рядка патріот, малорос чи ватнік. Ми всі – українці

Вакарчук відповів Зеленському: Яка різниця: сало чи попкорн, коли тебе на мило готували

Я розумію президента, який хоче об'єднати країну для розбудови майбутнього.

Мені сподобався намір – не поділяти людей на "правильних" та "не дуже правильних". Мені подобається, що президент дуже добре розуміє складність і не завищує соціальні очікування. Фокусує увагу на потребі робити реальні справи: будувати дороги, модернізувати підприємства, підвищувати пенсії, залучати інвесторів, створювати нові державні проєкти.

Але без розуміння відповідей на такі питання, як "Хто ми є?", "Чому ми разом?" і "Куди ми прямуємо?", складно об'єднати країну.

Реклама:
Президент ставить у своїй промові дуже важливе питання: "Дійсно, хто ми?". І закликає над цим замислитись.

На це запитання, я маю таку відповідь: "Я – людина, для якої є різниця, як називається вулиця, і чи освітлена і заасфальтована вона. І, так, я готова змінюватися і діяти, щоб змінювалась моя країна".

Я знаю, що не всі поки відчувають символічну різницю. Але я поважаю тих, хто до цього доростає або перебуває на цьому шляху. Хто цікавиться історією і розуміє, чому сучасній Україні не потрібні вулиці маршала Жукова та інших "военачальников", які жертвували сотнями тисяч людей заради тиранів.

При всьому цьому вважаю, що новорічне звернення президента – це крок вперед. Він і його особистий "кейс" – це історія про сучасну Україну. Ми – дуже молода, недостатньо зріла, іноді недостатньо освічена країна.

Важливо, щоб ми почали відверту розмову.

Але давайте відверто: неможливо ставити знак рівності між тими, хто захищає країну на Сході, і тими, хто кликав Путіна у Криму.

Ми всі є українцями. Але цього недостатньо для поваги. Повагу викликають дії.

Анастасія Рінгіс, спеціально для УП

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.

Реклама:
Уважаемые читатели, просим соблюдать Правила комментирования
Реклама:
Информационная изоляция Донбасса или Еще один "грех" Facebook
Почему невозможно таргетировать рекламу в соцсетях по всей Украине (укр.).
̶Н̶е̶ для прессы. Почему Раде следует восстановить прозрачность
Как Банковая планирует дальше блокировать назначение Клименко руководителем САП
Руководство страны может попытаться использовать ручную комиссию сейчас, затянув назначение Клименко на несколько месяцев и переиграть уже даже утвержденные результаты (укр.).
Кредиты и ипотека во время войны
Как государство поддерживает тех, у кого есть кредиты в банках и что делать, чтобы не допустить массового банкротства после войны? (укр.)
Зеленое восстановление транспорта: удобно для людей
Какие принципы следует учесть при восстановлении городов, чтобы улучшить систему общественного транспорта? (укр.)
Запустите малую приватизацию в условиях войны. Что для этого нужно?
Зачем возобновлять процесс приватизации во время войны? (укр.)
Оккупанты воруют украинское зерно: поименный список мародеров
Кто помогает вывозить и какие компании покупают у россиян украденное украинское зерно? (укр.)