Безопасность журналистов: власть давит или защищает?

Влада не наділена розумом або красномовством. Це сила.

Подібно до вогню, вона – небезпечний слуга і жахливий господар.

Джордж Вашингтон

Журналістика здавна вважається четвертою гілкою влади через її можливість ефективного впливу на соціальні настрої. І в політичному контексті представники ЗМІ можуть бути як максимально вигідними владі, так і навпаки – підвищувати градус напруги через компрометуючу або фейкову інформацію. 

Тож наразі, коли так активно впроваджуються законопроєкти, постанови та ведуться парламентські слухання щодо безпеки журналістів, ми бачимо, що ця проблема є вкрай актуальною та злободенною, як ніколи. 

Але все, що зараз відбувається в колі законопроєктів, пов'язаних із журналістською та медіадіяльністю, не завжди спрямоване саме на убезпечення та захист представників мас-медіа. А іноді й навпаки – складається враження, що нові закони тільки ускладнять ситуацію у сфері комунікацій та посилять контрольованість ЗМІ. 

Читайте також:

Тюрма, мільйонні штрафи та "знак якості". Як влада хоче контролювати ЗМІ

Градус напруги

Останнім часом можна сміливо стверджувати, що сучасна українська журналістика стала ще більш "незручною" для влади, а отже, й більш важливою для суспільства. 

У 2019 році ми мали можливість спостерігати, як активно представники ЗМІ намагалися контактувати з різними топчиновниками, ставлячи гострі та часом провокативні питання. 

Торік журналісти дуже влучно "вдарили" по кандидатах на посаду президента України. І йдеться абсолютно про різнополярних персон – від Тимошенко й Порошенка до нинішнього президента Зеленського. 

Напередодні найважливішої події року не менш важливим було відкрити очі потенційному електорату на те, що так посилено намагалися приховати кандидати. 

Дісталося всім. Градус напруги поступово зростав. Були випадки, коли охоронці опозиційних політиків нападали на кореспондентів прямо під час розслідувань.

Взагалі, останні роки ознаменувалися посиленням жорстоких нападів на пресу. Про це свідчать дані моніторингу "Індексу фізичної безпеки журналістів України". І здавалося би, що на подібні інциденти повинні активно реагувати правоохоронні органи, а ще краще – запобігати їм. Але, як бачимо, реакція не завжди адекватна та відповідна рівню загрози. 

Парадокс – посилення рівня агресії може бути й цілком корисним та показним для суспільства. Завдяки йому викриваються найбільш одіозні та небезпечні для країни персони. Як то кажуть, на злодії й шапка горить: реагує – отже, є, що приховувати. 

Часом агресія та атаки ззовні – це найважливіші показники ефективності роботи журналіста. Бо безпечною справжня журналістика апріорі не може бути. Неможливо докопатися до істини і водночас не набити синців.

Бути в тренді

Але фактор агресії мало стосується досвідчених та дійсно впливових політиків. Або ж професійних брехунів, які цілеспрямовано намагаються продемонструвати свою лояльність до преси, маскуючи за цим політично вигідні мотиви. У цьому випадку якнайкраще підходить поняття "бути в тренді". І я поясню чому. 

Згадайте, скільки смертей журналістів було в небезпечні 90-ті та нульові – Георгій Гонгадзе, В'ячеслав Чорновіл, Ігор Александров, Юрій Османов і десятки інших не менш відомих осіб. Проводилися розслідування і навіть були оприлюднені певні докази взаємозв'язку цих смертей з українськими політиками. 

На сьогодні також є смертельні випадки, не такі гучні та їх набагато менше. Тому що сучасні українські політики змінилися або ж хочуть, щоби їх такими вважали (я схиляюся до останнього). 

Зараз уже соромно бути мстивим бандюком, злодієм у законі, заангажованим кримінальним авторитетом (хоча по факту більшість пострадянських політиків такими й досі залишилися). Ми йдемо шляхом європеїзації нашого суспільства, тому політики також хочуть бути "в тренді", намагаються показати максимальну лояльність до ЗМІ.

Нинішній президент уже необачно обпікся через спроби ігнорування та "капсулізації" себе від незручних запитань і "небезпечних" журналістів. Це викликало значний суспільний резонанс. Але 14-годинний пресмарафон знизив рівень напруги та нібито продемонстрував готовність йти на контакт зі ЗМІ.

Які справжні мотиви стояли за цим рішенням? Звичайно, посилення рейтингу та електоральної довіри. Про справжню відкритість до преси мова тут навряд чи може йти. 

Закон про медіа

Логічно, що будь-які закони потрібні для того, щоби не тільки контролювати, але й захищати, регулювати найважливіші питання. Але що ми бачимо наразі? 

Новий проєкт закону про медіа – це нібито крок уперед, але два назад. 

З одного боку, він контролюватиме проросійські ЗМІ, фільтруючи потенційно небезпечну для суверенітету інформацію. І це вкрай важливо на фоні путінської інформаційної агресії. 

Але з іншого – за якими критеріями буде вимірюватися ступінь "проросійськості й небезпечності"? Та хто в результаті потраплятиме під штрафи? Адже це можуть бути як дійсно пропагандистські ЗМІ, так і ті, хто поширює "незручну" для влади інформацію.

Згідно з текстом законопроєкту, навіть суб'єкти онлайн-медіа можуть бути оштрафовані або обмежені у своїй діяльності. Мова йде як про інтернет-видання, так і про топ блогерів, лідерів думок із великою кількістю підписників. 

У тексті законопроєкту зазначається:

Стаття 16. Суб'єкти у сфері онлайн-медіа

1. Для цілей цього Закону суб'єктом у сфері онлайн-медіа вважається особа, що здійснює редакційний контроль щодо створення або добору, організації та поширення масової інформації у формі онлайн-медіа, крім суб'єктів, які визначені цим Законом як аудіовізуальні медіа.

Тобто фактично звичайна людина, яка не є зареєстрованим суб'єктом масово-комунікативної діяльності, уже несе відповідальність за свої висловлювання, пости та інші тези, які викликали бурхливу негативну реакцію або ж суспільний резонанс. 

Звичайно, я маю на увазі саме лідерів думок, популярних блогерів тощо, дописи та блоги яких можуть вважатися масовою інформацією. Адже потенційно їх можуть розповсюджувати десятки тисяч людей.

Людина (наприклад, у ФБ), яка має 100 підписників, навряд чи зможе поширювати в народ масову інформацію, тобто не несе жодної загрози. А ось якийсь популярний політичний експерт, який має власний сайт/блог/влог/публічну сторінку – вже під прицілом.

Власне, сам депутат Потураєв пише: "Доведеться вмикати критичне мислення, аби відрізнити думки справжніх фахівців від диванних експертів". Але за якими критеріями цих експертів будуть відбирати? Тут дуже тонка грань розуміння і трактування тексту законопроєкту.

Мені здається, влада трохи лукавить, коли стверджує, що цей закон не торкнеться осіб, що не є журналістами.

Читайте також: 

Мінкульт представив порівняльну таблицю законопроєкту про дезінформацію

Нові правила нової епохи. Законопроєкт "Про медіа": чого не варто боятися ані журналістам, ані користувачам Facebook

Щодо професійних журналістів та ЗМІ, то ситуація набагато складніша. Тут вже йдеться не тільки про штрафи, а й про нескінченні перевірки та можливі анулювання ліцензій, якщо будуть знайдені для цього підстави. 

Отже, виникає вельми дивна ситуація – замість того, щоби захищати журналістів, під виглядом контролюючих органів влада ще більше "тиснутиме" на цих самих журналістів. 

Звісно ж, у таких умовах контролю про свободу слова мова йти не може. Під гаслом патріотичності впроваджуватиметься завуальована цензура (яка, парадокс, але, згідно з проєктом закону про медіа, буде заборонена).

Подейкують, що нібито подібні впровадження щодо контролю над ЗМІ вже давно прийняті в Європі та США.

Але в умовах недосконалості правоохоронної й судової системи України та нерозвиненості демократичних інститутів будь-які спроби контролювати ЗМІ нагадуватимуть репресії в дусі Північної Кореї або Росії, де за репост псевдоекстремістської картинки тебе можуть покарати.

Фактор контролю

Останнім часом я бачу та чую багато запитань у дусі "Якщо все так погано, то яка влада взагалі потрібна журналістиці?". А відповідь вкрай проста: журналістиці взагалі не потрібна влада. Бо влада – це завжди тема контролю. А там, де будь-який, навіть найменший, контроль – мова не може йти про журналістську чесність та ефективність.

Джордж Вашингтон колись сказав: "В основі нашої держави лежить громадська думка. Якби мені запропонували вирішити питання про те, чи бути уряду без газет або газетам без уряду, я без вагання обрав би друге". І я повністю розділяю цю тезу. Своєрідний анархізм у журналістиці, онлайн-медіа, блогах та інших інформаційних джерелах – це краще, ніж будь-які заборони та рецесивний контроль.

Але кожна людина має "відокремлювати зерна від плевел", а не наївно споживати інформаційний бруд. 

Якщо нинішня влада боїться, що в український соціум увірвуться "невгодні" настрої через оманливість тієї чи іншої інформації, це буде показовою ознакою того, що керівництво країни не справляється зі своїми обов'язками, народ йому не довіряє.

І це вже буде не проблема ЗМІ, а проблема чинної влади.

Олег Петровець, спеціально для УП

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.