Лебедь, Щука и Рак судебной реформы президента Зеленского

Вже впевнено прямує до зрілості строк повноважень другого від часів Революції Гідності президента України, а запит на справедливе судочинство залишається не задоволеним – рівень довіри до суду українців залишається на рівні найгірших показників на планеті.

Справедливе судочинство – це не тільки чинник, який впливає на інвестиційну привабливість країни, а відтак і заможність кожного з нас. Це і те, що визначає наше щоденне буття, безпосередньо впливає на наше самопочуття і самовідчуття кожної хвилини.

Адже від нашої віри у здатність власної держави нас захистити залежить те, яким чином ми будуємо стосунки з впливовішими і заможнішими співгромадянами, колегами, сусідами і навіть членами родини.

Довіра до суду буквально означає те, що людина вірить і достеменно знає, що у випадку потрапляння у правовий конфлікт суд стане на захист порушених прав, а не заможнішої чи більш впливової сторони спору.

Найголовніше, що відрізняє європейців від нас – це відчуття рівності людей між собою, і впевненість у захищеності, на чому будується любов до держави, повага і патріотизм.

Що варто зробити в Україні щоб відновити, чи то пак вселити в людей довіру до суду, а відповідно, і відчуття рівності між собою і поваги до власної держави?

Лише дві речі, які покращать якість правосуддя і його доступність:

1. Ефективні кадрові і дисциплінарні процедури мають очистити суддівський корпус від осіб, які знищили авторитет правосуддя.
2. Професія судді має стати доступною для фахівців, які не тільки відповідають кваліфікаційним вимогам до судді, але й мають стимул працювати чесно та непідкупно, дбаючи про свою власну професійну репутацію та авторитет правосуддя в цілому як суспільну цінність, на якій побудована держава.

Простіше – звільнити поганих, та залишити і добрати гарних суддів.

За це в країні відповідають два органи – Вища кваліфікаційна комісія суддів (ВККС), і Вища рада правосуддя (ВРП).

Якщо люди, що сидять у цих органах, піклуються про збереження корупції в судах, і протидіють змінам – корупція залишається, і ніяких змін не відбувається. Люди і далі почуваються безправними і не вірять у здатність держави їх захистити. Відповідно, не хочуть її захищати самі, а багато хто мандрує у пошуках кращої долі до інших держав.

Саме цей процес ми і спостерігаємо останні роки. Саме він призвів до втрати довіри і програшу на виборах президента Порошенка і перемоги Зеленського, який обіцяв все виправити.

Що робити, як діяти, ще кандидат у президенти Володимир Зеленський знав і розумів чудово, про що давав передвиборчі обіцянки. Зокрема він підтримав Порядок денний встановлення справедливості, запропонований низкою провідних громадських організацій.

Щоб виконати ці обіцянки, потрібно мати команду рішучих людей. Ця команда в активній співпраці з представниками громадськості та міжнародними партнерами має зробити шалений обсяг роботи в стислий термін.

Натомість, до судової реформи залучено збірну солянку різнополярних сил – від прокорупційних до антикорупційних, співпраця яких так само неможлива, як і змішування олії з водою.

Від цього процес аж ніяк не рухається, і віз судової реформи застряг у корупційному болоті, та продовжує впевнено потопати.

Рак, або корупціонер, намагається тягнути його глибше в болото. Лебідь, або антикорупціонер, тягне його у повітря, щоб злетів. А Щука, або пристосуванець, то туди, то сюди, намагаючись знайти своє місце десь посередині у чистій воді.

Чи зайве казати, що вся ця "бурхлива" діяльність веде в нікуди й лише сприяє швидшому потопанню воза у корупційній багнюці?

Принаймні так виглядають процеси, що почалися з формування Комісії з питань правової реформи при президенті, і пертурбації з виконанням президентського законопроєкту 1008, покликаного перезавантажити ВККС і ВРП.

Розігнано Вищу кваліфікаційну комісію суддів України, що можна розглядати як позитив, але одночасно зупинені всі кадрові процедури з добору нових суддів. Це призводить до того, що суддів в Україні стає все менше – як поганих, так і хороших, а натомість, країна має шалений дефіцит саме хороших.

Побудувати нову ВККС нам запропонували схрестивши Лебедя і Рака – сформувавши конкурсну комісію наполовину з делегатів консервативної Ради суддів і прогресивних представників міжнародних організацій, що підтримують антикорупційні реформи.

Чи продуктивний будь-який процес, якщо половина його учасників тягнуть в один бік, а друга половина – в інший, у той час, як для того, щоб віз витягнути, потрібно всім разом тягнути в один?

Надання блокуючого пакету (або допускання до гальм) прокорупційним силам призводить фактично до їхньої перемоги – гальмування процесу дозволяє залишати все, як є, одразу і без зайвих зусиль.

Зараз ми бачимо, що не тільки конкурс до нової ВККС, але й сам процес формування конкурсної комісії, яка мала б складатися з цих різнополярних сил заблоковано.

Вища рада правосуддя, без активної участі якої за президентським законом конкурс неможливий, зробила все, щоб він відбувався так, як це вигідно старим консервативним прокорупційним суддівським елітам. Через це міжнародні партнери відмовляються брати участь в цьому процесі і не делегують членів до конкурсної комісії.

Механізм оновлення самої ж ВРП також заблокований – адже він передбачає активну участь у ньому членів самої ВРП, через етичну комісію, яка має складатися з членів ВРП та представників міжнародних організацій.

Вища рада правосуддя не визнає право участі міжнародних експертів, оскаржуючи у всі можливі способи їхню участь, і через депутатів-однодумців ініціює законопроєкти щоб це зупинити.

"Очищення" ВРП руками самої ж ВРП за цих умов виглядає як спроба примусити самурая до харакірі. З тією різницею, що ВРП у нас поводиться далеко не як самурай – вхопило ножа, який їй дали для ритуального самогубства, і відмахується ним, волаючи про допомогу до прибічників.

Таким чином стало очевидно, що законопроєкт 1008 не спрацював так, як на це сподівалися його автори.

І тепер саме час підводити проміжний підсумок, робити висновки і визначатися, у який бік тягнути віз судової реформи – щоб злетіла чи поховати у корупційному болоті.

І далі намагатися запрягти в одну упряжку корупціонера й антикорупціонера – вже не вихід. Це все одно, що намагатися одночасно бути в сучасних умовах і російським, і українським націоналістом.

Бо вже час визначитися хто ми, з ким ми, і куди зрештою рухаємося у важливому питанні побудови в Україні справедливого суспільства.

Люди хочуть поважати, любити і захищати Державу, і щоб вона також відповідала їм любов'ю і захистом. Справедливим судовим захистом, а не правом сили чи грошей.

Отже, чекаємо наступного ходу від президента, який має зрушити процес з мертвої точки.

Сподіваємося найближчим часом побачити законопроєкт, який розблокує судову реформу.

Тарас Шепель, спеціально для УП

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.