Остановиться и подумать о мире

Ні розведення, ні відведення військ не здатні забезпечити мир. Принаймні, справедливий мир.

А несправедливий мир – це крок до нової війни.

Народ хоче миру. Так, хоче. Але питання якого?

Мій "мир", наприклад, – це коли відновлені кордони, коли на українських землях немає військ агресора, коли і в Севастополі, і в Донецьку, і в Луганську діють українські закони і українські органи влади.

Оскільки мій "мир" справделивий, то Росія визнає відповідальність і виплачує всі збитки, яких вона завдала своєю збройною агресію і Україні, і всім державам, які Україні допомагали і підтримували.

Але про такий мир ніхто сьогодні не говорить.

Команда президента вже давно зайняла позицію, що вимоги до РФ висувати Україна права не має. Адже саме російські танки стоять на поготові на кордоні з Україною, а не навпаки.

Ну, що ж, Росія дійсно має сильнішу армію. Безумовно, немає шансу, що Україна зможе повернути території силовим шляхом.

Якщо зовсім відверто, думаю, що повернення окупованих територій взагалі не є питанням найближчої перспективи. Реінтеграція без деокупації неможлива. А деокупація не передбачається.

Тому варто зосередити зусилля на тому, щоб не втратити ще більше територій. Але з концентрацією зусиль на цьому також поки проблеми.

Формула Штайнмаєра і "нормандський формат"

З чим проблем немає, так це з відкриттям різних ящиків Пандори.

Наприклад, з підписанням формули Штайнмаєра відкрилась дискусія про можливість особливого статусу для частини території України. А особливий статус – це зміни до Конституції. Особливий статус – це кінець України як унітарної держави. А федералізація України – це крах державності, який призведе до втрати незалежності.

І Путін це дуже добре розуміє, і саме на такий сценарій він і сподівається. І поки що, на його ж власне здивування, все йде по плану.

Зеленському ж так важливо сісти за стіл перговорів в тому славнозвісному "нормандському форматі", що він каже "так" всім забаганкам агресора. І каже "так" так часто, що вже і забаганки у Путіна закінчились. І довелось Москві сказати, що переговори не на часі.

Але, може, це не так і погано?

Їхати на переговори ні з чим, без плану, без підтримки, просто, щоб послухати черговий перелік вимог від агресора? Напевно, не найкраще рішення.

Їхати на переговори можна тільки маючи свій чіткий порядок денний.

Порядок денний, який підтримує народ, який відомий всім сторонам переговорів і який готові підтримати партнери, які, до речі, також беруть участь у тих самих переговорах.

То що ж це за порядок денний?

На сьогодні він найкраще сформований і сформульований громадянським суспільством.

Стратегічна Рада "Руху опору капітуляції" ще 31 жовтня ухвалила документ під назвою "Українська доктрина безпеки та миру". У цій доктрині йдеться:

• і про справедливий мир на базі норм міжнародного права (11 пунктів);
• і про консолідовану претензію до РФ(офіційний документ з повним переліком шкоди, яку завдала збройна агресія РФ нашій державі, суспільству та громадянам);
• і про санкції – єдине, чого досі боїться Росія і що має бодай якийсь стримуючий фактор;
• і про невідворотність вступу до НАТО як основу національної безпеки України.

Особливо важливими тут є розділи про санкції і про НАТО. В них написано, що саме має бути зроблене саме Україною.

Для того, щоб підготувати комплексну систему санкцій, доведеться провести кропітку роботу з безліччю підрахунків. Це складно. І довго. Але це має бути зроблено. Ну, хіба що ми хочемо, щоб головний ворог України залишався нашим головним торгово- економічним партнером.

Росії це дійсно вигідно.

Як і вигідно те, що в Україні почали ставити під сумнів, чи треба нам те НАТО, якщо ми НАТО не потрібні і якщо ПДЧ нам так багато років не дають.

Вже давно зрозуміло, що Росія зробить все і кістьми ляже, аби тільки Україна не стала членом НАТО.

І Україна має робити все, аби тільки отримати ПДЧ та стати повноцінним членом організації Північноатлантичного договору. Тим паче, що процес набуття членства в НАТО передбачає модернізацію збройних сил та реформування всього сектору безпеки і оборони.

Мир: який він і що для нього потрібно?

Мир має бути справедливим, сталим і зрозумілим для всіх. Такий мир може бути тільки українським.

Миру зараз немає, бо Росія такий мир ніколи не прийме. Путін не зацікавлений у припиненні війни, яку він сам почав.

Прийняти мир на російських умовах – це продовжити війну, але війну вже не з агресором, а війну між українцями.

Відмовляючись від такого миру, ми українці – як влада, так і суспільство – маємо слідувати чіткому плану зміцнення України зсередини.

Окуповані території залишаться окупованими. Принаймні на певний час. І треба бути свідомими цього.

Ні збройним, ні дипломатичним шляхом ці території не повернути. Принаймні зараз.

Тому зусилля наші мають бути зосереджені на зміцненні обороноздатності України і приведенні її у відповідність до всього розмаїття проявів російської агресії:

• розбудовувати збройні сили і вступати до НАТО,
• проводити українську гуманітарну політику та повертати уми і серця українців,
• посилювати економічну привабливість держави та диверсифікувати дво- та багатосторонні відносини з міжнародними партнерами;
• не забувати про санкції, консолідовану претензію;

І не переставати називати речі своїми іменами.

Леся Василенко, спеціально для УП

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.