Зеленая турбулентность. Что может сделать Зеленский

Ейфорія не може тривати вічно. Рано чи пізно їй на зміну приходить пригнічення і розчарування.

Українське суспільство за своєю природою є ірраціональним. Що, з одного боку, створює сприятливий ґрунт для віри в гарну політичну казку, яка допоможе виграти вибори. З іншого – позитивну емоцію з часом можна перетворити на негативну й сформувати контраргументи до вже нової влади, яка швидко не змінила життя на краще, а, відповідно, починає бути у всьому винною.

Особливо ситуація загострюється, коли "слуги народу" підкидають хмизу у вогонь у вигляді секс-скандалів, потенційної участі в корупції, "відвертого" спілкування з пранкерами тощо.

При цьому всьому уряд займається бухгалтерією, а не моделюванням економіки для якісного зростання.

Не спить й опозиція, яка прагне рішення у внутрішній (наприклад, питання землі) та зовнішній політиці (мирне врегулювання ситуації на Донбасі) перетворити у червоні лінії, які перетинає недосвідчена, а можливо, й відверто ворожа до власного народу влада.

Все це – основні обриси "зеленої турбулентності", в якій наразі опиналась Україна.

Скандали навколо "слуг народу"

Останнім часом провладну партію накриває ціла низка різноманітних скандалів.

Спочатку у фракції знайшлися "кнопкодави". Потім глава комітету з зовнішньої політики Богдан Яременко під час роботи в сесійному залі "відволікався" на організацію свого дозвілля з представницями найдревнішої професії.

Далі депутати з різних внутрішніх груп у фракції почали звинувачувати один одного в корупції й проводити допити на поліграфі.

Дискредитація продовжилась за допомогою пранкера "Джокера", який, представляючись різними високопосадовцями, витягував склепи внутрішньофракційної – і не лише – кухні на широкий загал.

Складності організації роботи фракції, зокрема, щодо підтримки "слугами" голосувань за суспільно чутливі теми, вилилось у виключення з лав фракції двох депутатів – Анни Скороход та Антона Полякова. Наразі ці депутати почали активно розповідати про політичну корупцію у фракції, про заробітну плату в конвертах для "слуг народу", про постійний тиск з боку Офіса президента тощо.

Понад те, об'єктом дискредитації стає найближче оточення президента – друг-кварталівець Юрій Корявченков, "сто відсотково своя людина" генеральний прокурор Руслан Рябошапка, ну і за традицією глава ОП Андрій Богдан, який загалом вже став уособленням всього найгіршого, що є в сучасній українській політиці.

Так, новим витком черги скандалів стала публікація аудіозапису, на якому начебто депутати від "СН" – Юрій Корявченков, Володимир Захарченко, Владлен Неклюдов, Юрій Кісель, Олена Криворучкіна та вже сумновідомий "цукровим скандалом" В'ячеслав Медяник – проводили "співбесіду" з начальником місцевої поліції Кривого Рогу Сергієм Лукашовим. Коло обговорюваних питань було досить широким, але в основному все зводилось до того, що "ми все вирішуємо", "тепер ми тут головні".

Досить скандальною також стала інформація про можливе подвійне громадянство глави фракції "СН" Давида Арахамії. Ситуація погіршується тим, що Арахамія є членом комітету з питань національної безпеки, оборони та розвідки, а, відповідно, має певний рівень доступу до секретної інформації.

Неприємною виявилась й інформація про Руслана Стефанчука, який, орендуючи квартиру у власної тещі, отримував відповідне відшкодування з державного бюджету.

Ну, і вишенькою на торті стала інформація про те, що депутат від "СН" Роман Іванісов має хоч і погашену, але все ж таки судимість за звинуваченням у зґвалтуванні неприродним шляхом.

Цікаво, що Іванісов відноситься до групи депутатів, яку контролюють бізнесмени Ілля Павлюк та Сергій Бадяк, які, за даними ЗМІ, мають відношення до контрабанди. Дана група має серйозний конфлікт інтересів з групою олігарха Ігоря Коломойського. Значна частина описаних скандалів є результатом протистояння саме цих двох груп.

Режим турбулентності і перспективи

Таким чином, різношерста за складом та інтересами фракція "СН" увійшла в дуже турбулентний режим.

Там почалась міжгрупова боротьба (насамперед мова йде про боротьбу групи Павлюка та групи Коломойського), яка доповнилась зацікавленістю в розхитуванні ситуації зовнішніх акторів, які наразі опинились поза процесом прийняття рішень й усіляко прагнуть повернути втрачені позиції.

Це масована дискредитаційна кампанія, для якої значна частина "темних конячок" з "СН" виявилась чудовим ґрунтом, має на меті деморалізувати суспільство і закласти основи для зміни влади (можливо, навіть у 2020-му році).

Наразі відбувається своєрідна "артилерійська підготовка", після якої в зручний час почнеться головний наступ – масові протести на вулицях.

Такий зручний час може настати або за підсумками нормандської зустрічі, особливо коли постане питання про продовження дії чи прийняття нового закону щодо особливого порядку самоврядування в ОРДЛО (також не варто забувати й про закон про амністію), або під час голосування за "земельну реформу" у другому читанні.

Насправді таких модальностей може бути більше. Наприклад, може виникнути якийсь скандал безпосередньо за участі самого президента тощо.

Наразі в суспільний дискурс проштовхуються такі меседжі як: "влада сира і непрофесійна", "депутатів треба змінювати", "Зеленський нас може зрадити" тощо.

Щоправда, зараз ситуація для самого Зеленського виглядає менш загрозливою, ніж для його партії. Йому активно демонструють "огидність" певних "слуг народу", те, що вони не готові бути іншими та кращими, а залюбки приймають стиль поведінки попередників.

Та й сам президент досить необережно озвучував думки щодо можливого перезавантаження парламенту. Ось тільки буде він це робити вже не на своїх, а на чужих умовах, адже цей порядок денний йому насаджується конкретними гравцями, яких він сам не бачить в модельованій ним конструкції влади.

А далі ми цілком вірогідно можемо отримати акції на кшталт "Україна без Зеленського". Парламент, можливо, й доведеться змінювати достроково, але бажано це робити за інших обставин. Наприклад, після проведення конституційної реформи, можливо, формування двопалатного парламенту, тобто після зміни системи влади.

Зеленський 2.0

Наразі ми спостерігаємо завершення першого циклу президентства Зеленського, який пройшов під гаслом "зачистка".

Зеленський зі своєю командою обнулив значну частину політичного поля України, коли частина традиційних гравців переоцінила свої можливості, а дехто перебував у напівзруйнованому стані й не зміг вибудувати адекватну контргру до третьої несистемної сили.

Таким чином, Зеленський та його команда здобули майже повний контроль над центральною владою, проте їхня "зачистка" захлинулась на місцевому рівні та в окремих сферах економіки, де давно склались сильні олігополії, здатні досить агресивно захищати власні інтереси.

Саме спротив місцевих еліт і став причиною відмови від ідеї швидкого проведення місцевих виборів ще у 2019 році.

Наразі Зеленський та його найближче оточення розуміють, що він не Цезар і не монарх з абсолютною владою та безмежним доступом до скарбниці. І для просування реальних змін в країні йому потрібно вибудовувати нові політичні альянси, зокрема для "зачистки" місцевого рівня, де монополію на ресурси та владу мають "місцеві князі", які вкорінені та в прямому сенсі добре озброєні.

Тому він намагається відійти від ситуативних й доволі ненадійних союзів, які склались під вибори з тих, хто краще прорахував політичні тенденції й зрозумів, що ставку краще робити на нього, а не на традиційних гравців.

Причому їхня підтримка була не альтруїстичною. Кожний з них бажав "обійти Зеленського" на повороті й здобути вирішальний вплив на недосвідченого політика.

Таким чином, Зеленський прагне, можливо, під впливом зовнішніх акторів, створити пул політичних інвесторів для нашої держави з представників великого бізнесу та їхніх міжнародних партерів.

Причому відчутним є бажання відсторонити від цього процесу олігархів-спекулянтів, які не мають великих виробничих потужностей в Україні й більше схильні заробляти на кризах чи політичній ренті (наприклад, Коломойський, Порошенко, Курченко тощо).

Такі олігархи в будь-який момент можуть перестати виконувати домовленості та покинути територію України, а от системний бізнес буде завжди зацікавлений у співпраці з владою, адже він локалізований на конкретній території в межах кордонів держави.

Такі дії Зеленського наштовхуються на великий спротив з боку тих, хто розуміє, що йому місце в цій новій політичній конструкції немає. Вони організовують дискредитаційні кампанії та прагнуть розхитувати ситуацію в і так нестабільній президентській фракції.

Їхня мета – зупинити процес створення нової політичної архітектури або ж змусити Зеленського піти на перезавантаження парламенту у відверто невигідний для нього час, щоб забезпечити собі більше представництво у владі.

Якщо ж Зеленський все ж таки не зверне зі шляху формування нових політичних союзів, то їхнє реальне втілення ми зможемо побачити у змінах в уряді у першому кварталі 2020 року.

Низка міністрів з нинішнього складу фактично вже виконала своє завдання – прийняти бюджет, продемонструвати стабільність та спадковість фінансово-економічної політики для міжнародних кредиторів, продовжити діалог щодо нових траншів.

А тому по завершенні переговорів з політичними інвесторами відбудеться зміна міністра економіки, міністра фінансів, можливо глави НБУ, міністра інфраструктури тощо.

Скоріше за все буде змінений і сам прем'єр, який наразі більше займається бухгалтерією, ніж моделюванням економіки, чого реально потребує наша країна.

Структура парламенту також може зазнати змін, скоріше за все мова не буде йти про формування коаліції, але результати голосувань можуть стати дещо іншими й дати необхідний ресурс для ефективного прийняття рішень в ситуації перманентного внутрішнього конфлікту у "сирій" фракції.

У контексті місцевих виборів центральна влада повинна сформувати адекватну регіональну державну політику, а сам президент Зеленський може рухатись наступними шляхами:

• йти на повідку у місцевих "князів" і в обмін на політичну лояльність та підтримку стабільності закривати очі на їхні "справи" в регіонах. За такого підходу регіональна еліта може йти на місцеві вибори власними політичними проектами, демонструючи підтримку центральній владі або ж інкорпоруватися у нову "партію влади";
• віддати питання наведення ладу в регіонах потужнішим гравцям (людям, які мають або силовий ресурс або володіють засобами виробництва у відповідних регіонах) із зобов'язанням досягнення чітких кількісних та якісних показників, зокрема у питаннях покращення економічного становища, залучення інвестицій тощо;
• зібрати в кулак політичну волю і почати змінювати ситуацію на користь демократизації процесів в регіонах, проведення реформ спрямованих, з одного боку, на підвищення спроможності регіонів, а з іншого – на побудову сильних демократичних інститутів як місцевого самоврядування, так і тих, які представляють в регіоні центральну владу.

Цей шлях, зокрема, передбачає формування в регіонах, наприклад з представників громадянського суспільства, демократичної контреліти, не пов'язаної з кримінальними елементами та місцевими олігополіями. Це мають бути представники середнього класу.

На підтримку цієї контреліти Київ має розробити (спільно з місцевими представниками) програми розвитку регіонів, які б показували населенню перспективи від тих змін, які будуть запроваджуватись.

Таким чином, нова влада зайшла в процес сильної турбулентності, яка проявляється як в середині правлячої фракції, перетасуванням груп впливу в оточенні президента, так і у відносинах з регіональними елітами.

Від успішності формування нових політичних альянсів з потужними українськими гравцями та їхніми міжнародними партнерами буде залежати життєздатність чинної влади та її потенціал до проведення якісних змін в країні.

В силу своєї посади саме президент може бути архітектором нових правил гри, які збалансують артикульований приватний інтерес та аморфний суспільний добробут.

Провал у цій царині призведе до поглиблення декомпозиції влади, деградації всього державного механізму та зрештою повного занепаду України як держави.

Ігор Петренко,спеціально для УП

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.