Почему важна легализация Украиной юридических актов на оккупированных территориях

Наприкінці травня офіційний сайт Місії ОБСЄ у Молдові повідомив про те, що голова Місії Клаус Нойкірх вітає ухвалення урядом Молдови "Інструкції з підтвердження фактів цивільного стану, що відбулись та зареєстровані в населених пунктах на лівому березі Дністра та в муніципії Бендери". 

На переконання ОБСЄ такий крок Кишинева "сприятиме подальшому зміцненню довіри, яка склалась в останні роки у процесі придністровського врегулювання".

Спробуємо розібратись, яке значення має спрощення адміністративних процедур для мешканців окупованих територій та чому легітимізація юридичних актів є такою важливою.

Трохи історії

Самопроголошена "Придністровська Молдавська Республіка" ("ПМР") розташована на лівому березі Дністра та протягнулась вузькою смугою вздовж українсько-молдовського кордону. Збройний конфлікт, який мав місце на початку 90-х років, у 1992-му році перейшов у стадію "замороженого". 

До сьогодні територія лівобережжя Дністра офіційним Кишиневом не контролюється, триває мирне врегулювання "придністровського питання" в форматі "5+2", де окрім Молдови та де-факто влади в Тирасполі беруть участь Україна, Росія, Європейський Союз, США та ОБСЄ.

Вагомим фактором подальшого існування "ПМР" є те, що на контрольованій нею території розміщені миротворчі сили – "Оперативна група російських військ у Придністровському регіоні Республіки Молдова", яка у 1995 році стала правонаступницею радянської 14-ої армії.

У знаковому рішенні у справі "Ілашку та інші проти Молдови та Росії" (Ilaşcu and others v. Moldova and Russia) Європейський суд з прав людини зазначив, що "ПМР залишається під дієвим управлінням або принаймні під вирішальним впливом Росії і що, так чи інакше, вона вижила завдяки військовій, економічній, фінансовій та політичній підтримці з боку Росії".

(Не)успішність придністровського врегулювання

Останніми роками ОБСЄ наводить придністровське врегулювання як приклад успішності мирного діалогу.

З початку 2018 року Кишинів та Тирасполь підписали та реалізували угоди про відкриття мосту через Дністер, апостилізацію Молдовою дипломів, виданих Придністровським університетом, діяльність на території "ПМР" шкіл з молдовською мовою викладання на основі латинської графіки (однією з "державних" мов у "ПМР" є молдовська на основі кирилиці), а також врегулювання видачі номерних знаків для автомобілів з Придністров'я.

Згадане вже рішення Кишинева про спрощення процедури легітимізації актів цивільного стану є ще одним кроком назустріч Тирасполю. Однак чи є кінцева мета діалогу однаковою для обох сторін?

Ще у 2005 році парламент Молдови ухвалив закон "Про основні положення правового статусу населених пунктів лівобережжя Дністра (Придністров'я), згідно зі статтею з якого створюється "автономно-територіальне утворення з особливим правовим статусом" – Придністров'я, яке є невід'ємною частиною Республіки Молдова. Тобто офіційний Кишинів ставить за мету реінтеграцію непідконтрольних територій.

Проте самопроголешена "ПМР" бачить підсумком переговорного процесу міжнародне визнання її як незалежної держави, про що вказується у численних "документах" де-факто влади Придністров'я.

Наприклад, у 2014 році на замовлення "МЗС ПМР" було видано збірку "Переговорний процес між Придністровською Молдавською Республікою та Республікою Молдова в документах", у вступному слові до якої тодішній лідер Придністров'я Євген Шевчук зазначив: "Придністровська сторона послідовно виходить з необхідності реалізувати ідею про цивілізоване "розлучення" та встановлення повноцінних добросусідських відносин". 

Нинішній "президент ПМР" Вадим Красносельський в інтерв'ю "Європейській правді" у січні цього року так само наголосив: "…я говорю тільки про незалежність Придністров'я і його міжнародне визнання".

Та й російські війська не збираються залишати територію Молдови. Генеральна асамблея ООН рік тому ухвалила резолюцію із закликом до Росії вивести свої війська з Придністров'я, яку російський МЗС назвав "пропагандистським кроком".

Легалізація актів цивільного стану та права людини

Повсякденне життя на окупованих територіях триває – люди народжуються і вмирають, беруть шлюб та спадкують майно, продовжують працювати. За нормальних умов при народженні або смерті родичі особи звернулися б до компетентних органів держави, зареєстрували відповідний акт цивільного стану та отримали підтверджуючі документи.

На непідконтрольних уряду територіях відсутні органи державної влади, а де-факто владу здійснюють самопроголошені суб'єкти. Аби надати своїй "владі" рис державності вони видають певні "документи", наприклад, свідоцтва про народження, смерть або шлюб. 

Юридичного значення такі "документи" поза окупованою територією не мають, тому люди зацікавлені в отриманні юридично значущих документів як передумови реалізації своїх прав і свобод. Проте єдиним джерелом отримання інформації про факт народження або смерті є лише "документи", видані окупаційними органами.

У зв'язку з цим виникають побоювання, що, приймаючи такі "документи", законний уряд тим самим визнає самопроголошену владу.

Щодо цього питання у 1971 році висловився Міжнародний суд ООН у консультативному висновку "Юридичні наслідки для держав щодо триваючої присутності Південної Африки у Намібії", сформулювавши тим самим так званий "намібійський виняток".

Якщо коротко, "виняток" полягає в тому, що при невизнанні офіційних дій уряду Південної Африки щодо Намібії має робитися виняток для таких дій, як, наприклад, реєстрація народжень, смертей і шлюбів.

Розвиток ця ідея знайшла в практиці Європейського суду з прав людини, зокрема в рішеннях у справах "Кіпр проти Туреччини" (Cyprus v. Turkey) та "Мозер проти Республіки Молдови та Росії" (Mozer v. The Republic of Moldova and Russia). ЄСПЛ, зокрема, виходить з того, що таке визнання необхідне для забезпечення та реалізації прав і свобод мешканців окупованих територій.

Таким чином, підхід можна описати формулою "беремо до уваги інформацію, не визнаючи при цьому документ".

В Україні – через суд

"Намібійський виняток" активно застосовується судами України з 2016 року, коли Цивільний процесуальний кодекс було доповнено статтею "Особливості провадження у справах про встановлення факту народження або смерті особи на тимчасово окупованій території України".

Встановлена процедура передбачає звернення до суду із відповідною заявою, в якій родичі народженої або померлої на тимчасово окупованій території особи порушують питання про визнання відповідного факту, до якої долучають зокрема і документи, видані де-факто органами влади в Криму або на окупованому Донбасі. 

Суд, посилаючись на консультативний висновок Міжнародного суду ООН та практику ЄСПЛ, ухвалює рішення, з яким родичі звертаються до органів реєстрації актів цивільного стану та отримують відповідно свідоцтво про народження або смерть.

У 2017 році тоді ще Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ підготував для апеляційних судів інформаційний лист, в якому нагадав про позицію щодо можливості врахування інформації з документів, виданих де-факто органами на тимчасово окупованих територіях.

Перспективи адміністративної процедури

Судова процедура, яка діє на сьогодні в Україні, краща за відсутність будь-якої. Проте правозахисники активно виступають за впровадження адміністративної процедури встановлення та реєстрації фактів, що відбулись на окупованій території, за якої особи зможуть звертатися до органів реєстрації напряму.

Перший крок було зроблено з прийняттям минулого року закону України "Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях".

У статті 2-ій так званого "закону про реінтеграцію Донбасу" зазначено, що виданий окупаційною адміністрацією на Донбасі акт є недійсним і не створює жодних правових наслідків, крім документів, що підтверджують факт народження або смерті особи на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях, які додаються відповідно до заяви про державну реєстрацію народження особи та заяви про державну реєстрацію смерті особи.

Однак практична реалізація цього положення є проблемною. Можливим є як "молдовський" варіант, коли детальна процедура встановлена підзаконним нормативно-правовим актом, так і шляхом прийняття відповідного закону, як це було запропоновано Міністерством з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб України.

Водночас щодо Криму запровадження адміністративної процедури є складнішим, оскільки відповідно до частини 3-ої статті 9 закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" будь-який акт (рішення, документ), виданий органами та/або особами на тимчасово окупованій території, є недійсним і не створює правових наслідків.

Важливість реєстрації актів цивільного стану

Ми можемо сперечатися про те, чи ефективним є обраний Молдовою шлях поступок Придністров'ю для досягнення мети з повернення непідконтрольних територій, однак кроки, які робить Молдова, відповідають положенням міжнародного права та практиці Європейського суду з прав людини.

Голова Місії ОБСЄ у Молдові у своїй заяві зазначив, що нові процедури, запроваджені інструкцією уряду, допоможуть покращити доступ людей до освіти, охорони здоров'я та інших життєво важливих базових послуг, а також окремо наголосив на тому, що це відповідає практиці ЄСПЛ.

Легалізація Україною фактів народження та смерті на окупованих територіях важлива як з метою забезпечення прав і свобод своїх громадян, так і для "закріплення" своєї присутності на цих територіях. Особливо в світлі нещодавніх рішень Кремля про можливість спрощеного отримання мешканцями Донбасу російських паспортів.

Ігор Конєв, для УП

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.