Судебная власть в Украине: европейские стандарты vs постсоветские реалии

У 16-17 сторіччі Нідерланди вели боротьбу за незалежність від Іспанської імперії, над якою, як відомо, ніколи не заходило сонце. Нідерланди того часу – роздрібнені та слабкі провінції.

Як цим маленьким провінціям на півночі Європи вдалося не те, щоб протриматися майже 80 років у війні з наймогутнішою імперією того часу, а й отримати бажане – свободу?

Простої відповіді немає. Але ось до чого вдалися кмітливі бюргери – вони вийшли на фондові біржі. Тобто відбулась пряма і зрозуміла капіталізація війни.

На гроші, які надходили з біржі, будувалися кораблі, збиралися найманці, виготовлялася зброя. Нідерланди відбивали території, а згодом і морські торговельні шляхи. Таким чином провінції поступово перетворилися на колоніальну державу, а її приватні компанії стали одними з найприбутковіших у світі.

У цій історії є важлива деталь. Інвестори, які вкладалися у війну Нідерландів проти Іспанської корони, завжди знали, що їхні гроші захищені. Що якщо хтось вирішить не повертати борг, то можна звернутися до суду, який винесе справедливе рішення. Чого не було в Іспанії, де монарх впливав на суддів і справедливість була категорією відносною. Відносною до бажання монарха.

Описаним подіям більше 400 років, і на сьогодні рівень довіри до суду в Нідерландах є одним із найвищих в Європі. Але деяким країнам Східної Європи досі незрозуміло, що незалежна та ефективна судова система – це фундамент не тільки сталого розвитку держави, а і перемоги у війні.

Український аналітичний центр Фундація DEJURE провів дослідження системи суддівського врядування у трьох країнах Східного Партнерства – Грузії, Молдові та Україні. Окрім того, що ці країни об'єднує військова агресія Російської Федерації і угода про асоціацію з Євросоюзом, спільною для них є відсутність реального прогресу реформ у сфері судочинства.

Ключові органи судової влади зараз залежні від політичного керівництва. Суддівська спільнота, яка обирає представників до органів врядування, керується скоріше логікою корпоративного самозахисту і особистої користі, аніж потребами суспільства.

У підсумку, ці країни рухаються від кризи до кризи з незначними поступами у сфері демократії. А рівень економічного розвитку найгірший в Європі. Адже інвестори не поспішають вкладати свої гроші в країни, де рівень гарантій збереження інвестицій низький, а судові рішення непередбачувані.

Один із найактуальніших запитів у всіх трьох суспільствах – запит на справедливість.

Військові конфлікти, низький економічний розвиток та стан перехідної демократії вимагають рішучих дій з реформування судової системи. Це визнає і Венеційська комісія Ради Європи, зазначаючи в нещодавньому рішенні щодо Молдови:

"У деяких посткомуністичних країнах стандарти щодо судової незалежності можуть призвести до парадоксу. Конституційні гарантії незалежності надаються суддям, які ще не були незалежними та неупередженими на практиці. За таких обставин тимчасовий механізм очищення судової влади та "перезавантаження" всієї системи є схвальним".

Найбільшим локомотивом позитивних змін в цих країнах є громадянське суспільство. І цій інституції довіряє значна частина громадян.

Діаметрально протилежна ситуація із представниками судової влади. Суддям довіри в цих країнах практично немає. Рівень довіри до судів в Україні – на рівні 12%, згідно з даними Центру економічних стратегій.

Але чому, за наявності ситуації, яка склалась в цій гілці влади, досі зберігається та захищається принцип "судді, обрані суддями" в питаннях формування органів суддівської влади?

Формальна відповідь – це, відповідно до рекомендацій Ради Європи, забезпечує незалежність судової влади.

Тоді питання – чи є судова влада в Україні незалежною? Якщо ви згодні, що відповідь на попереднє питання "ні", то можемо зробити єдиний логічний висновок: цей принцип захищається, аби зберегти залежність судової влади від політиків та фінансово-промислових груп.

В Україні останніми роками намагалися впровадити реформу судочинства "в суворій відповідності до європейських стандартів". Чим це закінчилося, навряд чи зайвий раз потрібно нагадувати – "новий" Верховний Суд так і не став по-справжньому новим, переатестація суддів провалилася, а рівень довіри до суду залишається фактично незмінним.

Для реального прогресу в сфері судочинства необхідно відійти від догм, розроблених в інший час і для інших країн. Необхідно більше вчитися на власному досвіді – як негативному, так і позитивному.

Хорошим контрприкладом був добір до Антикорупційного суду. Безпосереднє залучення міжнародних експертів до очищення і оновлення суддівського корпусу ми не знайдемо в багатьох міжнародних стандартах. Але це саме те, що гарантувало прозорий і об'єктивний добір до ВАКС саме тут і зараз.

Те саме можна сказати про безпосередню участь у цьому процесі представників громадянського суспільства, що відіграло позитивну роль в деяких країнах Європейського Союзу і рекомендовано експертами для Грузії, Молдови і України.

Особливі часи вимагають особливих рішень. Зараз, поки є вікно можливостей для змін, важливо не помилитися з їх вибором.

Владислав Петров, спеціально для УП

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.