Вызовы и риски правительства Гончарука

Із претендентів на посаду голови уряду президент вибрав саме кандидатуру Олексія Гончарука. Чому саме Гончарука – питання цікаве, але вже не таке важливе.

Головне питання – чи впорається Гончарук та його команда з викликами, які стоять перед Україною, і чи подолає спротив на шляху необхідних реформ в Україні?

І взагалі, наскільки адекватно усвідомлюють та оцінюють Гончарук та його команда ці ризики, і чи будуть готові їх уникати або принаймні мінімізувати. Як кажуть сингапурці щодо оцінки ризиків – "ми готуємо варіанти не для якщо щось станеться, а для коли щось станеться".

Якщо зовнішні виклики та ризики (безпека, міжнародні справи) – це відповідальність президента, то внутрішні "за визначенням" – відповідальність прем'єра.

Двома основними "внутрішніми" викликами є подолання бідності та економічне зростання.

Саме за цими показниками, наприклад, обіцяні 40% зростання ВВП за 5 років тощо, буде оцінюватись успішність чи неуспішність діяльності уряду Гончарука. Інші показники або є інструментами досягнення задекларованих урядом економічних показників, або є похідними від них.

Олексій отримав непоганий карт-бланш від президента щодо самостійності формування складу уряду (крім хіба що Авакова).

Таким чином чинний уряд сміливо можна назвати командою на відміну від уряду Гройсмана, коли після квотних домовленостей щодо посад міністрів на Банковій підбирали їм керівника. Той уряд так і працював, як "лебідь рак і щука" з відомої байки; ефективність діяльності його, за винятком окремих напрямків, об'єктивно була доволі низькою.

Треба віддати належне новому прем'єру, він також дав право міністрам підбирати собі команду заступників. Звичайно, президент і прем'єр в обох випадках мають право вето на такі призначення. 

Таким чином, перший виклик – формування уряду як єдиної команди "уряду технократів", доволі успішно подолано.

Наступний виклик – підготовка та затвердження у Верховній Раді програми діяльності уряду та затвердження бюджету держави на 2020 рік.

Програма діяльності має дати відповідь, чи достатньо амбітними є плани уряду і чи вони такі ж амбітні, як обіцянки президента та прем'єра?

Але оцінюватись буде не стільки сама програма, скільки її виконання вже наприкінці 2020 року. Така оцінка може стати причиною відставки чи уряду в цілому, чи окремих міністрів. Але це – справа майбутнього, хоч і не дуже далекого.

Справа найближчого майбутнього – перший бюджет нового уряду, який стане першим каменем спотикання між намірами та планами нової влади та інтересами олігархів та олігарчиків.

Чи встигнуть і чи зможуть нові урядовці виявити та мінімізувати закладені в головному кошторисі держави корупційні інтереси?

Тобто чи справді це буде "бюджет без шкурняків"?

Саме "шкурняки", очевидно, будуть складовими цього першого каменю спотикання. В парламенті вже почалися превентивні публічні "істерики" окремих депутатів щодо проекту нового бюджету.

Як завжди, вони подаються і будуть подаватись під соусом "захисту інтересів громадян, соціального захисту, підвищення зарплат та пенсій, зменшення тарифів" тощо. І чим більше прямих та опосередкованих корупційних "шкурняків" буде виявлятись та видалятись із бюджету, тим більше буде істерик "захисників соціальних гарантій".

Подолання олігополії, на мою думку, є третім основним викликом, а її спротив – основним ризиком нової влади в Україні.

За оцінками експертів, "корупційний податок" в Україні складає близько 10 млрд доларів на рік, або чверть державного бюджету України!

Контрабанда, офшори, видобуток корисних копалин, штучні монополії в сферах електро- та газопостачання, яким передані в безкоштовне користування державні мережі, штучні монополії в сфері постачання дизельного палива та скрапленого газу – це тільки вершинки величезного корупційного айсбергу, який має виявити і який має "розтопити" новий уряд.

Без цього реформи і обіцяне економічне зростання просто неможливі, тому що системний інвестор не прийде в країну, де зберігається корупція і протекціонізм в основних економічних сферах.

Олігополія в Україні не є "природною", вона є породженням державної корупції – змови олігархів та олігарчиків з політиками та бюрократами, що склали основу так званої олігархічно-бюрократичної системи.

Система буде не тільки захищатись, система буде наступати. Телебачення, кримінал, тітушки, погрози, проплачені мітинги, провокації, скандали, наклепи, підкуп депутатів – звичний арсенал системних корупціонерів.

Спалені автомобіль невістки та садиба Гонтаревої – то попередження криміналу та корупціонерів для реформаторів. "Ціна питання", повторю, 10 млрд кримінальних та корупційних доларів на рік.

Наступний 2020 рік має стати ключовим у питанні зміни "системи" в Україні та розбудови нової ефективної української держави.

У 2014 році експерти прогнозували, що після бурхливих революційних змін таким "ключовим" переломним роком має стати 2017 рік. Після того, як післяреволюційна влада подолає наслідки деградації держави і створить умови для економічного прориву.

На жаль, попередні керівники держави вирішили за краще "очолити" чи стати частиною системи, ніж боротись із нею.

Україна є "чемпіоном світу" із розробки та схвалення різних стратегій (наразі їх схвалено більше 160), які зазвичай виконуються або погано, або не виконуються взагалі.

Наприклад, вкрай важлива для нас Угода про Асоціацію між Україною та ЄС за результатами минулого року виконана на 52% з того, що ми мали виконати станом на кінець 2018 року, Стратегія реформи державного управління – на 56%. І це – відносно гарні приклади виконання.

Якщо у школі ви б виконали 50% завдань контрольної роботи, яку б оцінку ви отримали? Приблизно такою є оцінка ефективності виконавчої влади в Україні, що підтверджується і міжнародними рейтингами.

Якщо не реформувати міністерства та урядові органи, якщо не змінювати культуру державної служби (від парадигми "ходити на роботу" до "працювати на результат"), якщо не будувати гнучку, сучасну, амбітну, сміливу та ініціативну державну службу та не оптимізувати робочі процеси – реформи не підуть.

Нова влада (президент – уряд – парламент) "штампує" нові важливі реформаторські закони в сферах економіки, дерегуляції, антикорупційної та правової реформи так, що ми, експерти, і не мріяли за минулої влади.

Питання їхньої якості та узгодженості – відкрите, але, як правило, компроміси шукаються і здебільшого знаходяться.

Тепер постане питання впровадження та реалізації схвалених законів та реформ. І це теж є викликом уряду Гончарука.

Що з того, що в листопаді 2017 року був схвалений реформаторський закон про електроенергію, якщо в липні поточного року влада не готова була його впроваджувати?

Що з того, що у червні 2016 року Кабміном була схвалена Стратегія реформи державного управління України, якщо потім уряд двічі переносив строки її виконання і зрештою спромігся виконати трохи більше 50% запланованого? Таких прикладів наразі безліч.

Якщо ефективність чи результативність чинної виконавчої влади умовно можна визначити на рівні 50%, то нагальним завданням та викликом нового уряду є підвищення ефективності та результативності уряду принаймні вдвічі, а ще краще – втричі-вчетверо. Тому що Україні треба не просто наздоганяти, нам треба "бігти" вдвічі швидше від інших, щоб десь за 10 років за економічними та соціальними показниками наздогнати ту ж Польщу.

І ще один важливий соціальний виклик для влади – подолання тотального патерналізму.

Україна – країна суцільного, але здебільшого декларованого соціального захисту без соціального захисту. Тому що бідна країна не може захистити тих, хто реально цього потребує.

А в країні, де 2/3 населення вимагають від держави субсидій, пільг, безкоштовних послуг, низьких тарифів на все, а не умов для створення та ведення бізнесу, інвестицій та самореалізації, економічний та зрештою соціальний прорив – неможливий!

Як цю проблему вирішити – тема окремої розмови чи статті.

Сергій Сорока, спеціально для УП

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.