Почему 14-го июля меня не будет на французском празднике в Арсенале

Страсбурзька поразка 24-го червня поставила не лише нові тяжкі виклики перед українською дипломатією і перед тими, хто ухвалює державні рішення на найвищому рівні.

Непрості запитання постали й перед звичайними українськими громадянами, які змушені здійснювати болючу переоцінку свого ставлення до тих, хто ще вчора здавався надійними й шляхетними партнерами і союзниками в обстоюванні європейських цінностей, що за них українці заплатили впродовж минулих років безпрецедентно високу ціну.

І ми, на жаль, не можемо не пам'ятати, що конструкторами капітуляції ПАРЄ перед Путіним були саме Франція та Німеччина (у "прагматичній" позиції верхівки Італії та низки інших держав жодних сумнівів не було й раніше).

Численні українські професіонали й люди вільного фаху (зокрема, й науковці, письменники, митці тощо), які багато контактують як із європейськими державними інституціями, так і зі структурами громадянського суспільства, сьогодні шукають відповіді: як те, що сталося, має модифікувати дотеперішні моделі взаємодії?

Контрпродуктивно буде удавати, наче нічого не сталося. І не менш контрпродуктивно – перейти від учорашньої ідеалізації до розпачу й ворожості зрадженого.

Переді мною особисто це питання вперше гостро постало з отриманням традиційного щорічного запрошення на прийняття, організовуване французькою амбасадою до Дня взяття Бастилії 14 липня.

Була спокуса просто тихо зігнорувати це запрошення. Але, по болючих ваганнях, я надіслав пані послові Ізабель Дюмон листа з поясненням, чому саме мене не буде на французькому святі.

Не претендую на те, що саме така моя реакція за сьогоднішніх умов є найкращою (на жаль, сьогодні ми аж надто часто змушені вибирати між різними не надто добрим варіантами).

Але переконаний, що відсутність реакції є ще гіршою – вона лише зміцнює наших європейських партнерів у переконанні, що нічого особливого не сталося і, ухвалюючи рішення щодо України, з Києвом надалі можна вже не рахуватися.

Читайте також:

Рішення ПАРЄ: механізм санкцій скасований, Росія може повертатися

ПАРЄ: Граємо до кінця

Злощасне рішення ПАРЄ. Шлюб зі злом не породить миру

Шантаж, ганьба та колективне самогубство: що дізналися читачі в ЄС про події у Раді Європи

Тому наводжу нижче повний текст мого листа до пані Дюмон:

"Вельмишановна пані Посол!

Упродовж п'яти років роботи на посаді заступника міністра освіти і науки України я робив усе від мене залежне для поглиблення співпраці науковців наших двох країн, – і дуже вдячний працівникам посольства в Києві й міністерства в Парижі, з якими ми працювали спільно.

Розпочаті й завершені за ці роки двосторонні українсько-французькі наукові проекти не лише пішли на користь обом сторонам, але й збагатили скарбницю загальнолюдського знання.

Як український письменник я водночас робив усе, що міг, для зміцнення наших культурних контактів, сумлінно виконуючи, зокрема, обов'язки члена журі конкурсу перекладів українською мовою з французької, підтриманих у рамках програми "Сковорода".

У моїх подальших планах перекладача – робота над новим повним українським перекладом "Трофеїв" Жозе Маріа Ередіа – тексту, що справив великий вплив на модернізацію української літератури першої чверті ХХ століття.

Наголошую на цьому для того, аби ніхто не міг поставити під сумнів моєї великої поваги до французької наукової й культурної традиції.

Нині мій термін повноважень як урядовця добігає кінця; за кілька тижнів працюватиме вже нова урядова команда. Тому, продовжуючи у відведений мені ще час робити на моїй посаді все, що я робив минулі п'ять років, я водночас маю цілковите моральне право звертатися до Вас уже не як заступник українського міністра (яким завтра вже не буду), а як український науковець і письменник (яким є і залишуся до кінця життя).

На жаль, після того, як французька делегація в Парламентській асамблеї Ради Європи одноголосно підтримала повернення росіян без виконання ними будь-яких вимог, і фактично виписала Російській Федерації індульгенцію на подальші вбивства моїх співвітчизників на Донбасі й жорстоке переслідування моїх співвітчизників – етнічних кримських татар, українців і росіян – в окупованому Криму, я не можу прийняти Вашого запрошення і прийти на прийняття з нагоди Національного свята Франції – Дня взяття Бастилії до Мистецького Арсеналу 14 липня.

Мої чемні посмішки на адресу французьких дипломатів цього дня означали б мою зневагу до українських солдатів, які гинуть чи зазнають поранень на фронті, і до українських громадян, які сьогодні перебувають в російських тюрмах, – саме їх було зраджено одностайним голосуванням 14 французьких депутатів у Страсбурзі.

Я прекрасно усвідомлюю, що завтра нова команда українських урядовців працюватиме для налагодження й підтримання українсько-французьких зв'язків уже в нових координатах "реальної політики".

Я так само усвідомлюю, що на інтелектуалах обох країн лежатиме обов'язок опрацювання нової моделі спілкування на тому попелищі симпатії й довіри, яке утворилося після фатального рішення президента Макрона і його команди.

На тривалий час французи втратили будь-яке моральне право повчати українців, як нам слід любити і шанувати європейські цінності.

Адже повернення росіян у Парламентську асамблею Ради Європи було кричущим прикладом нехтування будь-яких вартостей в ім'я прагматичних політичних чи бізнесових інтересів.

І українці запам'ятали цей урок надовго.

Хоч водночас ми завжди пам'ятатимемо й те, що королівську в'язницю Бастилію 230 років тому зруйнували люди, які вірили в цінності свободи, рівності й братерства, і готові були вмирати задля них.

Дозвольте ще раз запевнити Вас, пані Посол, у моїй високій повазі".

Максим Стріха, професор фізики, письменник, перекладач, заступник міністра освіти і науки України, відповідальний за питання міжнародного науково-технічного співробітництва

Максим Стріха, для УП

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.