Дело Маркива. Реконструкция событий под Славянском доказывает невиновность нацгвардейца

12 липня суд присяжних міста Павії визнав винним та засудив до 24 років тюремного ув'язнення 29-річного нацгвардійця Віталія Марківа за нібито причетність до вбивства італійського фотокореспондента Андреа Роккеллі та поранення французького фотографа Вільяма Рогелона.

Суд не визнав пом'якшуючих обставин (молодий вік, відсутність судимостей, добра поведінка у в'язниці) і призначив максимальне з можливого покарання, передбачене статтями кримінального кодексу.

Наразі озвучена лише резолютивна частина. Повний текст рішення суду, включно з мотивувальною частиною, повинен бути оприлюднений впродовж 90 днів.

Як відомо, рішення суду не коментуються. Але, за визначенням, рішення суду приймаються на основі доказів. У справі Марківа доказів не було.

Протягом 17 судових засідань стороною обвинувачення не було наведено жодного доказу, який би підтвердив, що Віталій Марків (чи будь-хто інший з українських військових) 24 травня 2014 року бачив групу журналістів, стріляв по ній чи давав комусь координати або наказ для обстрілу. Немає жодного свідчення про те, що Марків перебував на бойовій позиції в той час, коли загинули журналісти.

За версією обвинувачення, саме Марків (один з 140 військових на Карачуні) побачив групу журналістів. Передав координати своєму командиру, а той у свою чергу, повідомив військових, які відкрили вогонь з мінометів.

Як "докази" цієї версії прокуратура наводить:

• фото Віталія з двома раціями (зроблене в червні 2014 року), що мало б свідчити про його командирський статус;
• фото бійців, які тримають в руках нацистський прапор (Віталій отримав це фото через месенджер, а прапор був трофеєм, який його колеги захопили в бою);
• фото полоненого (зроблене влітку 2014);
• відеоселфі Віталія на горі Карачун, зроблене через місяць після трагедії, на якому видно верхню частину фабрики "Зевс Кераміка" (але не видно дороги біля фабрики, на якій перебували журналісти);
• телефонні розмови батьків Марківа, в яких вони говорять, що син воює;
• свідчення одного з в'язнів про підготовку Віталієм втечі з тюрми;
• публікація на сайті "Русская весна", про те, як "київська хунта планує" фальшувати свідчення свідків захисту;
• і ще декілька таких "важливих доказів" ні про що, які не мають відношення до подій 24-го травня 2014 року.

Головними доказами слідство вважає свідчення французького фотографа Вільяма Рогелона, якому вдалося врятуватися після обстрілу, і коротку статтю в газеті "Corriere della Sera" італійської журналістки Іларії Морані, яка стверджує, що чула розмову її колеги Марчелло Фаучі з Віталієм Марківим і передала її зміст в статті.

Свідчення Рогелона, в яких він робить суб'єктивний висновок, "що стріляли з українського боку", прокуратура вважає доказом обстрілу з українського боку, а статтю Морані –"миттєвим і спонтанним визнанням себе відповідальним за вбивство італійського фотографа" Віталієм Марківим!

Спробуємо проаналізувати ці два головні "докази" слідства та відтворити події, що відбувалися 24-го травня 2014-го року біля фабрики "Zeus Ceramica" під Слов'янськом, базуючись, головним чином, на розповіді Вільяма Рогелона – головного свідка обвинувачення.

Почнемо з рішення журналістів їхати з готелю в Слов'янську для проведення фотозйомок.  

Ось, як це описує Рогелон французьким прокурорам 8 жовтня 2014 року:

"24.05.2014, в день обстрілу, протягом цілого дня ситуація сильно погіршується. Чисельні бомбардування мають місце довкола Слов'янська. До цього дня, бомбардування відбувалися здебільшого вночі… Близько 15.00 бомбардування припинилися. Близько 16.30 я почув, що Андреа і Андрій залишили свої готельні кімнати, ми обмінялися новинами, і Андреа мене повідомив, що вони з Андрієм їхали в квартал, який зазнав ранкових бомбардувань з боку української армії… Я попросив їх, щоб вони взяли мене з собою. Це мені дозволяло зекономити на вартості транспорту та водія і в той же час не бути одному в зоні".

7 квітня 2017 року, вже даючи свідчення в Італії, він додає: "Миронов і Роккеллі хотіли їхати в Краматорськ, щоб задокументувати бомбардування, про які Миронов довідався з телефонного дзвінка, який він отримав на свій мобільний телефон".

Тут виникає перше запитання. Хто телефонував Миронову? Як він зміг його переконати їхати, адже бойові дії були дуже інтенсивні, й зрозуміло, що їхати було дуже небезпечно? За свідченнями водія, Миронов сказав йому їхати до керамічної фабрики. Чи не була це добре організована пастка? Про перебування цих журналістів у Слов'янську знали лише сепаратисти, оскільки вони були в них акредитовані. Українська влада не мала інформації щодо їхньої присутності в місті.

"Ми виїхали зі Слов'янська з водієм, який називався Женя. Женя був водієм Миронова та Роккеллі. Нас було четверо в машині. Ми приїхали на місце десь за 10 хвилин. Поки ми їхали, Андрій вирішив зупинитися на одній дорозі перед кінцевим пунктом призначення, щоб зробити фотографії біля фабрики "Zeus Ceramica", координати GPS якої наступні : N 48, 49'20.0''/E 37, 34'54,5''. В цей момент водій зупинив автомобіль на краю дороги за вказаними координатами".

На зображенні 1 видно зону, де розгорталися події. Жовтим кольором схематично позначене місце зупинки автомобіля згідно з координатами, вказаними Рогелоном. Чорною лінією, яка винесена окремим фото, позначена загороджувальна стіна території фабрики. Схематичним поїздом на залізничному переїзді зображено поїзд, який терористи приварили до рейок, щоб не допустити проїзду української техніки.

Ліворуч і праворуч внизу зображення видно промислові корпуси фабрики, які були базами сепаратистів. Синьо-жовтим прапорцем позначена телевізійна антена на Карачуні – єдине місце, де знаходилися українські солдати ЗСУ та НГУ (загалом близько 140 осіб). Відстань від антени до автомобіля – 1700 метрів.

"Ми залишили автомобіль і обережно  пішли в напрямку залізничної колії, яка перетинала дорогу і яка знаходилася на відстані 200 метрів від автомобіля. Ми зробили фотографії поїзда, який був наполовину обгорілий та знищений. Андреа Роккеллі та я фотографували, а Андрій Миронов пояснював нам, що цей поїзд мав би перешкодити просуванню української військової техніки".

На зображенні 2 візуалізовано цей момент розповіді Рогелона. Вказано напрям руху групи та обстріляний поїзд, який вони фотографували.

На зображенні 3 видно поле зору по боках та по центру.

Початок стрільби.

"Ми залишалися на місці близько 10 хвилин. Ми наблизилися до поїзда і в цей момент з кущів біля поїзда вийшов чоловік. Він був в цивільному і в пляжних тапочках. Він біг в нашому напрямку і кричав російською. Миронов нам переклав англійською, що по ньому стріляли і цей чоловік говорив, що потрібно негайно їхати геть…"

"Негайно, виконуючи поради цього чоловіка та Миронова, ми швидко поверталися до автомобіля, на відстані 10 метрів один від одного…Можливо, через 30 секунд по нас почали стріляти з автомата Калашникова, постріли походили з лівого боку від нас і попадали в загорожу фабрики, що знаходилася справа від нас. Не можу сказати, скільки осіб стріляли, натомість я є впевнений, що ми були мішенню".

Група разом з "п'ятою" людиною повертається до автомобіля. Справа від них – загорожа фабрики, зліва – посадка. Позаду групи – поїзд, а за поїздом, на відстані майже двох кілометрів, знаходилася позиція українських бійців.

За словами Рогелона, стріляли зліва, і кулі відбивалися від загорожі фабрики, що була від них праворуч. Рогелон жодного разу не сказав, що стріляли ззаду! А саме там, позаду них, за поїздом, на відстані 1700 метрів, біля телевізійної антени, знаходилася єдина позиція українських сил.

Розміщення приміщень фабрики, які за свідченнями, в тому числі, власника фабрики, італійця Луки Майоккі, були базами бойовиків. В "зеленці" знаходилися їхні бойові позиції. На зображенні вказана протяжність "зеленки", з якої лунали постріли.

Важливо зазначити, що Рогелон, ключовий свідок обвинувачення, жодного разу не вказав, що стріляли з напрямку, де розташований Карачун. Українські солдати перебували практично в оточенні, оскільки всі підходи до Карачуна були контрольовані терористами, і воду та харчі доставляли гелікоптером. Власне, в одній такій місії загинув генерал Кульчицький, його гелікоптер 29-го травня 2014-го збили бойовики Гіркіна.

"Потім ми всі п'ятеро заскочили в рів, який знаходився зліва від нас. Рів був оточений високими деревами заввишки 10 метрів і глибокий близько 3-ох метрів. На дні рову було сміття та багато пластикових пляшок. Зелені зарості були густі. Поки тривали постріли, ми були в укритті й побігли по дну рову в напрямку машини.

Ми підійшли по дну рову до рівня автомобіля; зберігали холоднокровність, і Андрій Миронов вказав нам, що ми повинні ще трішки почекати...

В цей момент я зробив останнє фото і відклав фотоапарат. Постріли тривали ще близько хвилини і потім припинилися".

Перебуваючи в рові, Вільям Рогелон робить коротке відео, яке продемонстрували карабінери і опублікували ЗМІ.

.

На цьому відео, за декілька хвилин до смерті Андрій Миронов розказує таксисту, що відбувається. Він говорить російською:

"Это перестрелка. С калашникова поодиночными стреляли. С двух сторон. Мы попали в середину. Кто-то здесь сидит и стреляет из чего у него есть… здесь тоже где-то миномет стоит рядом". І це свідчення, абсолютно незалежне, зроблене людиною, яка загинула разом з Роккеллі, записане Рогелоном, першим свідком обвинувачення і поширене карабінерами, павійський суд не взяв до уваги (!!!!), продовжуючи розповідати про "умисне вбивство, тому що журналіст" українською стороною, з ДАЛЕКОГО КАРАЧУНА, співучасником якого був Віталій Марків? Коли Миронов каже "здесь", "рядом", коли, слухаючи відео, чітко чути близькі вистріли, прокурор продовжує розказувати, що стріляли за два кілометри і суд дає рацію йому, а не Миронову?! І після цього хтось ще повинен вірити такому суду? Що це, як не політичне замовлення?

Але продовжимо розповідь Рогелона. Далі він розповідає про мінометний обстріл, про загибель Миронова і Роккеллі і про своє поранення. Опустимо цей момент через жорстокість розповіді й оскільки в ній він нічого не говорить про те, звідки стріляли, що, власне, і є предметом даного розслідування.

"Опісля, я почув звук зламаних гілок і тоді я зрозумів, що якісь особи спускалися до мене, я не можу сказати, хто це міг бути", – зазначив Рогелон французьким слідчим в 2014 році.

Через три роки після цього, італійським прокурорам він сказав наступне: "Через 10 хвилин після мінометного обстрілу я почув, як якісь особи сходили до середини рову. Чув черги (автоматні – ред.) в моєму напрямку, і тоді я почав кричати, що я журналіст; в цей момент постріли припинилися. Я вийшов з рову з піднятими руками, тримаючи фотоапарат в руках над головою, пустившись йти вздовж дороги у напрямку Слов'янська, зустрів трошки згодом проросійських бойовиків, які розбігалися врозсипну, які в мене не стріляли і дозволили мені пройти. З огляду на вищесказане, я думаю, що солдати в рові були українськими солдатами".

А тепер банальне запитання: хто сходив у рів добивати жертви автоматними чергами? Українці, які знаходилися на відстані майже двох кілометрів, за 10 хвилин збігли з Карачуна, переплили річку, перейшли через залізничну колію на сторону противника, підійшли до самої їхньої бази (фабрики), щоб добити поранених?

Чи це були терористи, які знаходилися на своїй території, на відстані кількасот метрів, побачили невідомих, дали точну наводку своєму мінометнику і після вдалої атаки пішли дивитися на результат, знаючи, що міномет більше не працюватиме? Вони почули вигук  "журналіст", і, коли очманілий від страху, поранений і шокований Рогелон вийшов на дорогу, вони зустріли його, не стріляли і дали пройти, бо знали вже, що він журналіст. Питання риторичне.

Повернемося до розповіді Рогелона про кінець атаки, яку він подав у Франції в жовтні 2014 року. 

"По мені знову почали стріляти, і я в паніці крикнув декілька разів: "Журналіст!". Постріли негайно припинилися, і я вийшов з піднятими руками та фотоапаратом над головою. Я пішов ліворуч по дорозі вздовж фабрики "Зевс Кераміка". Через близько 500 метрів я зустрівся лицем до лиця з проросійськими солдатами, за плитами загорожі фабрики, про яку я говорив раніше. Мені здається, що вони сварили/ображали мене російською жестами, вказуючи мені, щоб я йшов. Я їх бачив близько двадцяти і близько 4 направили на мене автомат. Я їх пройшов і продовжував йти вздовж дороги з піднятими руками. Вже як я їх не бачив і вони знаходилися позаду мене, я почув вистріли, які походили від цієї групи солдатів. Я повернувся і побачив, що вони стріляли в повітря. Вони мені дали зрозуміти, що мав йти швидше. Зважаючи на моє поранення, я спробував бігти, але це мені не вдалося. Дійшовши до першого перехрестя, через приблизно 1 км, проїжджала випадкова машина і зупинилася поруч мене. Я сів спереду і дав зрозуміти водію, щоб негайно їхав, ми були уражені новою чергою з автомата Калашникова ззаду нас".

Тут, щоб не повторюватися, виникає лише одне запитання: хто стріляв і влучив з автомата Калашникова в червону машину, на якій Рогелон покинув зону бойових дій? Вона перебувала на відстані 3 км від Карачуна. Прокурор наполягає на тому, що стріляли з гори, хоча елементарні закони фізики та балістики говорять, що це неможливо.

На судових засіданнях були заслухані декілька експертів з балістики (від сторони обвинувачення і сторони захисту). Вони зійшлися на декількох спільних висновках:

• Прицільна дальність стрільби АК-74, який був на озброєнні в НГУ, не перевищує 600-700 метрів, а отже, вести прицільний вогонь з Карачуна (1700 м) неможливо.
• Автомобіль таксі, яке досліджували лише на основі цього відео RT (на якому є також перша розповідь водія Євгена), не має вхідних отворів від боєприпасів на даху, а лише вихідні. Вхідні ж знаходяться збоку, це також говорить про те, що стріляли не згори, а знизу, де й перебували бойовики.

Резюмуючи цю реконструкцію подій зі слів Рогелона, можна прийти до єдиного логічного висновку – стріляли сепаратисти. Інакше як можна пояснити наступні факти:

• Походження перших пострілів з Калашникова зліва направо (в загородження фабрики), а не ззаду, де знаходилися українські військові на відстані майже 2 км;
• Прицільна здатність АК на цій дистанції (менше 500 м) дозволяла влучити у журналістів і в машину, що було нереально з Карачуна (1700 м);
• Андрій Миронов за декілька хвилин до смерті говорить про стрільця, який перебуває поруч, і про міномет поблизу, це підтверджують і звуки пострілів. Українські військові були занадто далеко;
• До рова сходили сепаратисти, подивитися на результат атаки. Знаходячись на відстані 500 м, на рівнині, в зоні свого контролю, це більш природньо, ніж уявляти собі, що це робили українці.
• Солдати – сепаратисти після атаки не пішли прочісувати зону, де загинув Роккеллі, тому що знали, що там нікого нема, оскільки це були вони. Не було більше і жодних перестрілок;
• Червону машину Рогелона обстріляли сепаратисти, оскільки влучити з Карачуна за 3 км – це фантастика.
• Рогелон ніколи не бачив українських солдатів (він про це постійно заявляв).

Які висновки робить сам Рогелон про походження обстрілів?

Після опису всієї динаміки подій того дня, яка майже повністю викладена вище, Рогелон стверджує, що стріляли з українського боку. Правда, по-різному.

Так, 8 жовтня 2014 року, даючи свідчення слідчим у Франції, його висновок дуже обережний:

"Думаю, що стріляли українські солдати, але не можу цього стверджувати достовірно"

За три роки після цього, даючи свідчення в Італії, його висновок кардинально змінюється:

"Я є дуже впевнений, що постріли з міномету походили з українського боку, оскільки, втікаючи після тих подій, отже, в протилежний бік, я зустрів близько 30 проросійських солдатів". "Постріли походили зверху, але шум вистрілу міномета, що відкривається в повітрі, походив з полів, тобто з того самого місця, що й постріли з легкої зброї". "Припускаю, що вистріли з гранатомета були на нашому рівні, але, шукаючи (в інтернеті – ред.), я дізнався, що на пагорбі з антеною знаходилася база української армії". На запитання, на основі чого він стверджує, що стріляли з боку антени, він відповів: "Їдучи, ми не бачили ніяких блокпостів, але всі журналісти знали, не маючи чітких координат, там в зоні була українська позиція".

Отже, приїхавши на допит до Італії і знаючи, що італійці вже мають підозрюваного Марківа, за яким слідкують, Рогелон дістав велику впевненість, що стріляли українці. І ця впевненість базувалася не на фактах, які він бачив і сам розповідав, а на тому, що винного вже призначили і потрібно було лише дати свідчення під нього. Стріляли українці, тому що "всі знали, що вони були на Карачуні", "після пошуків я дізнався", "після обстрілу я зустрів проросійських солдатів"! Залізні аргументи!

Насправді, як розповів недавно колега Рогелона, французький фотограф Поль Гого, якому той дзвонив під час обстрілу, Рогелон не розумів, що відбувається, не міг пояснити звідки стріляють. І це природньо. Особливо, якщо врахувати, що ти знаходишся в 3-метровому рові, а навколо тебе – густа посадка дерев, які повністю тебе накривають. Я спеціально спускався в цей рів у травні цього року і можу це стверджувати!

Щоб зрозуміти краще ситуацію, автор, на відміну від італійського прокурора, 29 травня 2019 року поїхав у Слов'янськ, на місце загибелі Роккеллі, піднявся на Карачун. З пагорба Карачун, з його найбільш наближеної до фабрики частини, видно фабрику, видно переїзд, але зовсім не видно ні дороги, ні авто, ні тим більше людей.

Повторюю, не з бойової позиції Віталія, яка знаходиться 200 метрів позаду, з виглядом на Андріївку, а з місця найкращої видимості! Не потрібно забувати, що на переїзді перебував поїзд, який ще більше заважав огляду. Власне, через це, за поїздом був ворожий блокпост. Звідти стріляли по Карачуні, а наші військові не могли їх дістати, бо не бачили. Тому жоден український військовий не міг бачити машину і людей і тоді, коли на цю дорогу приїхало таксі журналістів!

На закінчення, хотілося б коротко зупинитися на єдиному "доказі", який взагалі пов'язує з цією трагедією Віталія Марківа і на основі якого він отримав 24-річний тюремний строк. Мова йде про сумнозвісну замітку в газеті "Corriere della Sera" італійської журналістки Іларії Морані.

У цій статті Морані пише:

"Ми зв'язалися телефоном з капітаном Збройних сил, який в той час був на вежі, координуючи захист міста" (Насправді, Віталій був лише рядовим Нацгвардії і охороняв державний об'єкт – телевізійну антену).

Далі Морані подає свою інтерпретацію відповідей "капітана", не цитуючи при цьому запитань свого колеги Фаучі:

"Тут не жартують, не потрібно наближатися: це стратегічне місце для нас, – розповів військовий. – Як правило, ми не стріляємо в напрямку міста і по цивільних, але як тільки бачимо якийсь рух, заряджаємо важку артилерію. Так і сталося з машиною двох журналістів та перекладача. Ми звідси стріляємо в радіусі півтора кілометра. Тут немає чіткого фронту, це не війна, як в Лівії. Є дії, розкидані по всьому місту, чекаємо лише наказу для фінальної атаки".

Ось ця інтерпретація журналісткою відповідей "капітана", стала єдиною та основною "підозрою" щодо Марківа. Прокуратура безапеляційно заявила, що цими словами, які опублікувала Морані, Віталій "миттєво і спонтанно визнав себе відповідальним за вбивство італійського фотографа"

Досить простого аналізу, щоб зрозуміти, що ця стаття є нічим іншим, як намаганням подати сенсаційний матеріал на актуальну тему, не переймаючись такими дрібницями, як перевірка інформації, коректність викладу та іншими журналістськими чеснотами.

Насправді, телефонна розмова мала місце, але полягала вона в тому, що Фаучі запитав Марківа, чи можна приїхати на Карачун, а той йому відповів – не приїжджай, бо йдуть постійні бої і це небезпечно.

Натомість Морані намагалася зробити "новину" без новини. Так з'явився  "капітан Збройних сил, який координує захист міста" замість звичайного солдата НГУ. Так солдат підрозділу, в якому не було мінометів, отримав можливість "заряджати важку артилерію". Так цей солдат на відстані майже 2 км почав розрізняти професії людей. Адже, якби Віталій бачив групу, в якій був Роккеллі, він би сказав "група з 5 осіб" або просто "група людей", а не "2 журналісти і перекладач". Цю інформацію мала власне Морані, оскільки знала лише про цих трьох осіб, але не знала про водія і цивільного. І вона без жодних мук сумління вклала інформацію, якою володіла, в "цитату капітана", підписуючи 24- річний вирок невинній людині.

Існують великі сумніви і в тому, що Морані чула цю розмову на гучному зв'язку, як вона стверджує. Адже вони з Фаучі по-різному переповіли сам зміст розмови, день, коли вона відбулася, місце, де вона відбулася, і мову, якою вона велася. Тобто все. Тож цілком можливо, що свою "сенсацію" Морані написала на основі розповіді Фаучі про цю розмову. І ці підозри є обґрунтовані.

Ні Морані, ні Фаучі, коли фабрикували цю декларацію "капітана", не мали жодної підозри щодо можливої вини Віталія, не кажучи вже про "спонтанне зізнання", як це написала прокуратура. Свідченням тому є той факт, що у вересні 2014 Фаучі відвідав Віталія в лікарні і попросив його про бронежилет, який Марків йому радо подарував. Чи робив би це Фаучі, якби Марків йому б признався у вбивстві його колеги? Думаю, що для будь-якої нормальної людини відповідь очевидна.

У моєму житті, я не бачив більшого абсурду, ніж у павійському суді. В Італії це називалося "пошуком правди", хоч до правди не має жодного стосунку. Звичайно, попереду ще багато юридичних баталій і, сподіваюся, знайдеться один суддя з критичним мисленням, який прочитає матеріали справи і запитає, а де ж докази? А поки, в очікуванні справедливого судді, в італійській в'язниці суворого режиму перебуває невинна і надзвичайно мужня людина, Герой російсько-української війни – Віталій Марків!

Олесь Городецький, голова Християнського товариства українців в Італії, для УП

Комп'ютерна графіка – Володимир Боровик

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.