День журналиста. Европейское измерение украинских медиа

Навесні 2019 року Володимир Зеленський, ще будучи кандидатом у президенти, підписав Декларацію на захист свободи слова, розроблену Національною спілкою журналістів України спільно з Міжнародною федерацією журналістів.

Тепер наше завдання – контролювати новообраного главу держави, аби слова, під якими він поставив підпис, ставали реальними діями української влади.

До професійних свят багато хто з колег ставиться скептично, як до пережитку радянського минулого. Не збираюсь дискутувати на цю тему, тим більше, що частка правди тут справді є. Але, звертаючись зі сторінок УП до колег саме сьогодні, 6 червня, у День журналіста, наведу лише два аргументи: чому і чим цей день – важливий.

Перше і найголовніше. Професійні свята можна сприймати по-різному. Для когось це – привід укотре "засвітитися" в товаристві можновладців, прийнявши з їхніх рук чергові нагороди й засвідчивши лояльність черговій владі. А для когось – це передусім можливість привернути увагу до проблем професійного "цеху" більш широкої, ніж зазвичай, аудиторії.

А специфіка роботи журналістів така, що наша діяльність напряму торкається всього суспільства. Отже, й умови, за яких вона здійснюється, – це далеко не лише внутрішня справа нас, медійників.

Кожна атака на журналіста – це атака на свободу слова як кисень демократичного суспільства. Це – атака на право громадян бути поінформованими для свідомого прийняття рішень. Напад на журналіста – це напад на основні права і свободи громадянина. А отже, вона не сумісна із європейським цивілізаційним вибором, який виборювала і виборює Україна.

По-друге, День журналіста, який святкуємо 6 червня, – не пережиток радянського минулого. Так, чимало ветеранів журналістики пам'ятають, як упродовж багатьох років працівники преси (а колись журналістика асоціювалась передусім саме з друкованими ЗМІ) приймали вітання 5 травня – у день виходу першого номеру газети "Правда". Але ці часи – давно позаду.

Нинішній День журналіста встановлений на честь вступу Спілки журналістів України до Міжнародної федерації журналістів. Відбулось це саме 6 червня, у 1992 році. А двома роками пізніше тодішній президент Леонід Кравчук за пропозицією журналістської спільноти встановив своїм указом, що День журналіста в Україні – саме 6 червня.

Це було рівно чверть століття тому. Чверть століття бурхливого, болісного, непростого розвитку української журналістики в міжнародному контексті. Коли з одного боку – стандарти свободи слова цивілізованого світу, з іншого – стереотипи радянського минулого, з третього – вітчизняні реалії непростих стосунків журналістського середовища із чиновниками, політиками, власниками медіа, правоохоронцями...

Цьогорічний День журналіста у міжнародному контексті набуває особливого значення. Адже напередодні цієї дати, у травні 2019 року, представник України – голова НСЖУ – увійшов до складу виконкому Європейської федерації журналістів. Отже, у найближчі три роки я входитиму (на громадських засадах) до керівного органу цієї організації як єдиний представник від країн Східної Європи.

Пишу про це не для того, щоб похвалитися. Для мене як для керівника Національної спілки журналістів України важливо насамперед те, що Європа сприймає ті меседжі, які ми відстоюємо на всіх доступних міжнародних майданчиках.

Тобто моє обрання до виконкому ЄФЖ – це не просто особиста перемога, а чіткий сигнал солідарності і підтримки від журналістської спільноти Європи – журналістській спільноті України. Нас чують, нас сприймають, нас підтримують.

А підтримка на міжнародному рівні нам потрібна надзвичайно. І ключове питання, в якому ми потребуємо постійної підтримки – це вимога негайного звільнення всіх журналістів і блогерів, яких утримує і переслідує російська влада на території держави-агресора та на підконтрольних проросійським сепаратистам територіях окупованого Донбасу та анексованого Криму.

Заради звільнення колег і припинення їх будь-якого переслідування ми готові бити в усі дзвони на всіх міжнародних майданчиках, і тут солідарна підтримка європейської журналістської спільноти для нас – на вагу золота.

Водночас, вимагаючи припинення репресій путінської Росії проти українських журналістів і блогерів, ми свідомі необхідності послідовно і неухильно впроваджувати в Україні цивілізовані стандарти стосунків преси і влади, самого сприйняття журналістської професії.

Ключові тези:

• Політики повинні поважати свободу слова і самовираження. Люди, наділені владними повноваженнями, не мають вчиняти жодних дій, що незаконно обмежували б ці свободи. А подібні спроби мають підлягати публічному осуду.
• Політики не повинні перешкоджати журналістській роботі, чинити тиск на журналістів та ЗМІ.
• Неприпустимим є використання силових органів та регуляторів для переслідування журналістів.
• МВС, ГПУ, СБУ, НАБУ, НАЗК, ДБР, ДФС, Національна Рада з питань телебачення і радіомовлення та інші державні структури не повинні бути інструментами тиску на редакційну політику медіа та роботу журналістів.
• Переслідування журналістів за їхні матеріали є неприпустимим.

Крім того, ми переконані, що в Україні існує нагальна потреба щорічного проведення публічних звітів керівників правоохоронних органів про результати розслідувань злочинів проти журналістів та боротьбу із безкарністю за такі злочини.

Політики повинні з повагою ставитися до роботи журналістів; не ділити їх на "своїх" і "поганих", не чіпляти ярликів і не заохочувати ворожнечу.

Існуючі закони у сфері свободи слова заслуговують на повагу й неухильне виконання з боку всіх, хто наділений владними повноваженнями. А законодавчі новації в цій сфері мають бути погоджені з журналістською спільнотою і медіа в ході проведення широких консультацій.

Саме ці принципи ми поклали в основу Декларації на захист свободи слова, яку Національна спілка журналістів України спільно з Міжнародною федерацією журналістів закликала підписати всіх кандидатів на посаду президента України на початку цьогорічної президентської виборчої кампанії.

Для політиків це – механізм публічних зобов'язань гарантувати свободу слова в Україні, а також не на словах, а на ділі боротися з системною безкарністю за злочини проти журналістів. А для суспільства і професійної спільноти – своєрідний лакмусовий папірець ставлення провідних фігур українського політикуму до проблематики свободи слова і діяльності журналістів в Україні.

Скажу відверто: ми з осторогою входили у цьогорічну президентську виборчу кампанію, адже саме в цю кампанію Україна вперше увійшла без заборони щодо прямого адміністративного тиску, без мораторію на перевірки ЗМІ.

На нашу думку, це свідчило про те, що політичні сили, які донедавна концентрували в своїх руках більшість влади в Україні, не були зацікавлені у сприянні журналістам. Принаймні – на ділі, а не на словах. І не у звітах перед європейськими та міжнародними партнерами.

Але за фактом ми пройшли президентську виборчу кампанію без прямих владних атак на незалежні ЗМІ. Водночас, провідні українські медіа, особливо це стосується національних телеканалів, перебували під сильним впливом зовнішніх факторів. Впливом вулиці, Нацради та власників. Журналісти на телебаченні мали свободу лише в рамках погодженої власниками редакційної політики.

Також, на превеликий жаль, не обійшлося без поширення "чорнухи", маніпулятивних новин і інформаційних "спецоперацій". Проти чого Національна спілка журналістів України застерігала професійну спільноту на самому початку виборчих перегонів. Хтось – прислухався до нас, хтось, на жаль, – проігнорував.

І це означає, що, з одного боку, найгіршого не сталося, а з іншого – в нас усіх непочатий край роботи.

Так, 13 кандидатів на посаду президента України, в тому числі й обраний главою держави Володимир Зеленський, поставили підписи під Декларацією на захист свободи слова, яку запропонувала політикам і професійній спільноті НСЖУ спільно з Міжнародною федерацією журналістів. І тим самим засвідчили підтримку принципів, які ми відстоюємо спільно з європейськими партнерами.

Сумарно ці політики набрали понад 50% голосів виборців, тобто ми говоримо і про те, що нашу позицію і позицію наших міжнародних партнерів поділяють як провідні політичні гравці, так і більшість громадян України. І це вселяє стриманий оптимізм.

З іншого боку, ми зовсім не збираємося роздавати аванси новій владі, яка тільки починає працювати. Новообраний президент Зеленський повинен підтвердити свою підтримку свободі слова в Україні виключно практичною діяльністю.

Тільки тоді його підпис під нашою Декларацією справді матиме вагу.

Ми наполягаємо на рівності всіх журналістів України перед законом і професійною спільнотою без жодного поділу за політичною ознакою, за партійністю власника ЗМІ, за його біографією.

Всі претензії до журналістів, медіаменеджерів і власників ЗМІ повинні розглядатися виключно у правовому полі. У кабінетах відповідних органів, а не у форматі "маски-шоу" в редакціях чи пікетів із колючим дротом, на які закривала б очі влада й силовики.

Ми наполягаємо на ефективному розслідуванні й покаранні винних у всіх злочинах проти журналістів, які залишаються нерозслідуваними впродовж багатьох років. Починаючи від публічного оголошення реальних замовників вбивства Георгія Гонгадзе – й до покарання тих, хто чинив численні злочини проти журналістів під час Євромайдану, зокрема, усіх винних в убивстві В'ячеслава Веремія. І, звісно, тих, з чиєї вини загинув три роки тому в центрі Києва журналіст "Української правди" Павло Шеремет.

Про "дрібніші" справи, де журналістів "просто" побили, понівечили їхню знімальну техніку, де їх шарпали, ображали, їм погрожували, і винних не знайшли, або знайшли, але адекватно не покарали – вже й не згадую.

Усі ці випадки зафіксовані в Індексі фізичної безпеки журналістів, який Національна спілка журналістів веде разом із партнерськими організаціями і регулярно оприлюднює нові факти перешкоджань журналістській діяльності.

Саме загрозлива ситуація з фізичною безпекою журналістів спонукає нас і далі рішуче наполягати на проведенні спеціальних парламентських слухань з питань фізичної безпеки і свободи слова.

Від новообраного президента Володимира Зеленського ми очікуємо на перезапуск Ради з питань захисту професійної діяльності журналістів і свободи слова при президенті України.

Донедавна вона збиралась украй нерегулярно, працювала непублічно і діяла неефективно – лише для "галочки", аби Адміністрація президента могла вкотре прозвітувати міжнародним донорам про начебто бурхливу діяльність на захист свободи слова. Насправді – вони лише її імітували.

Ми розглядаємо ці публічні майданчики передусім як місце, де чиновники, у тому числі команда нового президента України, народні депутати й представники широкого кола громадських організацій і міжнародного співтовариства, зможуть об'єднати зусилля, щоб зупинити і подолати системну безкарність за злочини проти журналістів, удосконалити інформаційне та інші законодавства, пов'язані з журналістською діяльністю.

Попереду у нас – блискавична кампанія з позачергових парламентських виборів. Мусимо так само пройти її гідно, з безпекою для журналістів і чистим сумлінням. Тому своє завдання вбачаємо в тому, щоб незалежно від результатів виборів постійно і неухильно контролювати владу, спонукати політиків бути вірними цивілізованим стандартам у ставленні до журналістського середовища.

Саме в цьому і полягатиме європейський вимір української журналістики, який засвідчує дата 6 червня.

День солідарності.

День згуртованості.

День, коли ми на весь голос вимагаємо свободи. Свободи для журналістів-бранців Кремля. І свободи для журналістів України, які повинні мати право безпечно і відповідально здійснювати своє служіння суспільству.

Сергій Томіленко, спеціально для УП

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.