Всемирный день беженцев. Стоит ли сочувствовать беженцам?

20 червня міжнародна спільнота відзначає Всесвітній день біженців. Мої колеги і знайомі активно беруть участь у глобальній кампанії для соціальних мереж, #StepWithRefugees ("зроби крок із біженцями"), висловлюючи цим свою підтримку біженцям, визнаючи їхню мужність.

Наразі в українському онлайні ця кампанія здебільшого підтримується "людьми в темі" та їхніми друзями, в той час як ширша аудиторія залишається менш активною. Чи це тому, що українці не співчувають біженцям?

Я працюю в Агентстві ООН з питань біженців вже досить багато років. Дуже часто мої близькі та знайомі кажуть жартома "Як там ваші біженці, все біжать?" і далі йдуть скептичні коментарі про чужу культуру, нелегалів, переповнену Європу, тероризм, тощо.

Мені неприємно чути стереотипні узагальнення, бо кожного дня, працюючи з біженцями, я бачу іншу картину: зовсім різних людей, деяких розгублених, деяких сповнених волі відстоювати місце під сонцем, але людей, таких, як і ми, які просто хочуть жити і мають мужність будувати своє нове життя.

Я не ображаюсь, тому що розумію, що мої знайомі не знають всього того, що знаю я про біженців

Я думаю, що неможливо співпереживати людині, про яку нічого не знаєш. Тому можу висловити правове визначення простими словами – біженцем є іноземець, який не може повернутися до своєї країни через серйозний ризик для життя чи свободи.

Причинами є те, що через їхнє етнічне походження, віру, політичні переконання, навіть просто через неприйнятну поведінку, цим людям вдома можуть загрожувати, катувати, заарештовувати і навіть вбити.

Переважна кількість українців, я думаю, взагалі ніколи не бачила біженців, адже в Україні їх дуже мало – приблизно 2,5 тисячі осіб.

За оцінками Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН), є ще близько 6 тисяч шукачів притулку/захисту, тобто осіб, які звернулися до міграційної служби і чекають на відповідь або оспорюють відмову у суді.

Вони походять із більше ніж 60 різних країни, і серед них є багато громадян наших пост-радянських сусідів.

У порівнянні із іншими країнами світу, які прийняли мільйони біженців, ця цифра мізерна. Але за цифрою стоїть чиєсь людське життя.

Лише близько 100 людей отримують статус біженця або подібний статус – додаткового захисту щороку в Україні.

Тим, хто ще статусу не має, набагато важче будувати нове життя, тобто інтегруватися.

Нова країна – це нова мова, і біженці її вчать. Згадую, як російський політичний активіст розповідав журналістам про свої проблеми із російською владою вишуканою українською мовою. Він її вивчив лише за шість місяців перебування в Україні, чекаючи на відповідь за своїм зверненням про статус біженця.

Українською мовою мене розпитував афганський підліток, який дзвонив із Закарпаття майже кожен тиждень, питаючи чи вже вирішено питання щодо їхнього батька, який мусив приєднатись до них з мамою. Було зворушливо від нього щоразу чути "Ну, добренько, дякую". На щастя, возз'єднання цієї родини відбулось, зокрема дякуючи представникам державних органів, які не відмахнулися від них і не прикрилися службовими інструкціями, а дійсно співчували і намагалися знайти рішення.

Нова країна – це нова робота. Переважній кількості біженців дуже складно її знайти, проте я знаю багато випадків, коли біженцям вдавалося подолати бюрократичні перепони та стати успішними. Це і молодий хлопець з Афганістану, який відкрив мережу барбер шопів, і ремісник із Камеруну, який робить чудові вироби з дерева, і фермер із Судану, який має поголів'я із 60 свиней у Чернігівській області, і сирійська удентка медичного факультету, яка мріє стати кардіологом.

Проте більшість біженців не мають роботи і потребують підтримки. Журналісти, інженери, архітектори та лікарі через бюрократичні перепони не можуть підтвердити свої дипломи й отримати дозвіл на роботу і займаються неофіційною некваліфікованою роботою на базарах чи будівництві.

Якщо стається травма чи захворіє дитина, через відсутність документів і мовний бар'єр, вони мають більші, ніж ми, складнощі із отриманням допомоги у поліклініці. Є матері, які самостійно піклуються про дітей, є підлітки 14-15 років, які розлучені із своєю сім'єю і змушені самостійно вирішувати: "А що ж мені робити далі?"…

Потрібна мужність, щоб справлятися із цими труднощами. Потрібна мужність, щоб залишити свій дім і заради свого життя і життя своїх дітей намагатися долати ці труднощі щодня.

Якщо ми будемо підвищувати свою самосвідомість і цікавитися тим, як живуть люди навколо нас, не узагальнювати, не створювати хвиль застольних чи інших обговорень на тему "понаїхали"; цікавитися тим, що відбувається у світі, то, можливо, питання про біженців будуть все частіше звучати наступним чином: "А як біженці тут справляються? Тут же і нам самим складно, що ж вони роблять, щоб жити нормальним життям? Їм хтось допомагає чи вони самі?"

І це обов'язково допоможе зародженню співчуття, чи не так? Це вже буде кроком підтримки, який необхідний не тільки біженцям, але і кожному з нас. Можливо, тому що співчуття людям в складних умовах – це просто дуже по-людськи.

Оксана Бабич, спеціально для УП

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.