Справедливость как политтехнология

Українські партії на низькому старті. Йде інтенсивна організаційна підготовка до позачергових виборів парламенту. Найвірогідніше до Верховної Ради пройде чимало нових облич, для яких національні інтереси стоятимуть на першому місці.

Але як багато їх буде? Чи здатні вони будуть змінити якість управління країною? І – найсуттєвіше – чи захочуть вони це робити, коли стануть депутатами? Некоректні запитання?

Гаразд, тоді пригадаймо, що й до минулого парламенту заведено було багато нових людей, чимало просто з Майдану, де вони робили Революцію Гідності. Здавалося б, яких ще характеристик треба для поліпшення якісного складу парламенту?!

Та чи так багато ми їх бачили впродовж останніх 4 років? Вони десь загубилися й розчинилися. За винятком кількох осіб. Врешті, останній склад парламенту став чи не найгіршим за останні десятиліття. Хоч і прийняв чимало потрібних країні законів. Та приймав він їх не з власної ініціативи, а під тиском міжнародних фінансових організацій. І після того, як країну її лідери довели до банкрутства.

Судячи з другорядності й вторинності завдань, які нині лунають від лідерів нових сил (як і від добре відомих, що теж оновили склади), фундаментальних, принципових і радикальних рішень щодо модернізації країни вони не мають. Справді, чи є щось принципово нове й суттєве в головному завданні нової партії відмовитися від мажоритарного принципу виборів до Ради?

Якщо вони не готові сьогодні оприлюднити свої продуктивні ідеї, вкрай потрібні країні для оздоровлення життя, не готові запліднити цими ідеями електорат, схилити його на свій бік і переконати його проголосувати за них, тоді яку маємо гарантію, що ці милі люди завтра не відростять роги в боротьбі за приватні інтереси?

Що могло б додати нам усім оптимізму в нинішньому виборчому процесі? Так, перш за все поява нових і потрібних країні ідей, котрі здатні серйозно перезавантажити принципи її існування. І – обов'язково! – механізми їх реалізації, алгоритми впровадження. І перш за все для судової системи, що навіть останніми днями не перестає нас сумно дивувати. Як і органи правопорядку.

Сто разів повторено, що великий портфельний інвестор не йде до нас, бо абсолютно, виявляється, не гарантовані права власності. Хоч і прийнято з цього приводу низку законів, підзаконних актів. Врешті, існує положення Конституції.

Але практика пострадянської країни не дає підстав для оптимізму. Суди, виявляється, легко купити і навіть продати. Певні люди, котрі мають легко зароблені великі гроші, можуть купити все. І вже навіть всі до цього звикли, не вірячи ні в які рівні можливості. Хоч політичні лідери постійно декларують принципи демократії й рішучу боротьбу з олігархатом. Та це лише слова.

В Україні, як це не дивно, вдалося якимось чином поєднати олігархат і елементи демократії та ліберальної економіки. Та все це для демонстрації назовні, імітація цивілізованого простору. Насправді досі – український глухий кут. І Україна, потенційно одна з найбагатших країн континенту, в реальності нині є найбіднішою країною Європи.

Насправді Україна – не бідна країна. Україна –країна несправедлива. І досі, треба визнати, нею залишається. І проблема не в тому, що на початку 90-их з'явилися несподівано бідні й багаті. А в тому, що з'явилася загальна маса дуже бідних і геть невелика купка дуже багатих. І за цих умов ні про які рівні можливості вже просто не йдеться.

І останні дві революції – це підсвідома спроба змінити ситуацію й перезавантажити країну. Але, виявилося, українці здатні лише рефлексувати на якісь гострі й очевидні порушення справедливості: побиття студентів, фальшування на виборах, відмова від євроінтеграційного курсу. 

Але сформулювати головну проблему країни – несправедливого економічного укладу й розподілу суспільного продукту – виявилося, що нема кому. Жоден лідер політичної сили не запропонував механізм виходу з олігархату, що зняло б гальмо з успішного розвитку країни.

Хоч йдучи на президентські чи парламентські вибори практично всі обіцяли ліквідацію олігархату й встановлення у країні справедливості. Але ніхто бодай словом не згадав про це засадниче завдання після того, як обіймав нову посаду.

І якщо вже геть чесно, то й існування тенденцій сепаратизму напряму пов'язане з надзвичайно несправедливим укладом економічного життя в країні.

Саме тому українські президенти останніми роками не завжди досиджували до кінця навіть одного строку.

Отже, успіх новому президенту Володимиру Зеленському гарантований лише у випадку перезавантаження країни, тобто в українському варіанті це ліквідація системи олігархату. Принаймні в суттєвих кроках по встановленню обіцяної і бажаної справедливості.

Пану Зеленському та його молодій команді геть не потрібно тут вигадувати велосипед. Досить поставити діагноз, тобто звідки й чому все в Україні пішло не так. І скористатися міжнародним досвідом щодо виправлення помилок.

Помилки свідомо чи не свідомо були допущені при проведенні великої приватизації 90-их років урядом Леоніда Кучми. Саме тоді найуспішніші підприємства шляхом різних маніпуляцій були передані до рук кількох людей, а згодом уже й кілька разів перепродані.

Повертатися до цього туго заплутаного вузла важко, але можна й треба, яккщо ми не хочемо, щоб і далі вся країна працювала на кількох людей, котрі встановлюють правила й закони й визначають міру справедливості. Є й відповідний успішний світовий досвід.

Наприкінці 90-их років молода команда майбутнього британського прем'єра Тоні Блера йшла на вибори з гаслом поновлення справедливості й перегляду приватизації інфраструктурних об'єктів, проведеної урядом Маргарет Тетчер. Ці підприємства віддані були майже задарма, але в руки ефективних власників. Молоді реформатори не пропонували націоналізації чи будь-яких інших критичних дій. Економісти запропонували універсальну формулу, котра підставлялася до результатів діяльності кожного підприємства й визначався рівень отримання прибутків.

Дана суперважлива для українського суспільства акція справедливості, котра отримала в Британії назву "легітимація приватизації", проводиться за рішенням парламенту (чи за рішенням Ради безпеки й оборони?). На короткий час створюється структура (бажано за участі міжнародних авторитетних економістів) з відповідними повноваженнями.

Сама процедура легітимації приватизації передбачає доплату за несправедливо використовувану державну власність. Проводитиметься вона в країні у стислі терміни, як свідчить той же британський досвід, упродовж кількох місяців.

За цей час, за попередніми підрахунками вітчизняних і зарубіжних економістів, вона має принести в українську державну скарбницю кілька десятків мільярдів доларів.

Рішенням парламенту затверджуються результати роботи відповідного органу й за власниками, котрі прийняли дану систему перевірки, законодавчо закріплюється право власності. (Може, хтось із категорії мільярдерів перейде в категорію мільйонерів. Але тепер уже спати може спокійно: ніхто вже в нього не відніме його власності.)

Британцям сподобалася ідея Тоні Блера легітимації приватизації. Чи сподобається вона сто разів ошуканим українцям? І чи хтось насмілиться її запропонувати. Це ж треба бути Тоні Блером! І бажати добра країні.

Терпінню убогості й несправедливості є межа. Світова історія знає багато прикладів, коли цьому терпінню приходив край. Тоді примусово починають питати не з тих, хто створив умови для несправедливості, а з тих, хто обіцяв, але не виправив цю несправедливість. Це має знати чи принаймні здогадуватися про це нова управлінська команда. На чолі з новим президентом. Чи не так?

Віктор Мороз, спеціально для УП

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.