Потенциальные угрозы и вызовы социально-пространственного развития Киева

Бурхливий розвиток Києва, з одного боку, надихає, дає надію на позитивні зрушення в усіх сферах, а з іншого – зумовлює нові виклики та загрози, особливо в соціально-просторовому відношенні.

Тому важливо зараз задуматись над тим, що ми можемо зробити, щоб розвиток столиці був гармонійним, збалансованим та ефективним не тільки з економічної точки зору.

Київ – глобальне місто. За даними дослідницької мережі Globalization and World Cities (GaWC), Київ є світовим містом і входить до групи β-міст за рівнем зв'язності з іншими світовими містами. Але глобальна інтегрованість міста не повинна бути відірвана від локального контексту.

Якщо ми говоримо про соціально-просторовий розвиток Києва, то одразу з'являється довгий перелік місцевих проблем.

Проте почати хотілося б з позитивного моменту. На відміну від низки глобальних міст, у Києві практично відсутнє таке явище, як соціально-просторова сегрегація. У нас немає етнічних чи емігрантських кварталів та кільця "фавел" навколо міста.

Практично в усіх районах міста зберігається соціальний мікс (до якого прагнуть багато світових метрополісів) та порівняно здорова субурбія. Відповідно, це є позитивним чинником для розвитку міста, його благоустрою, потенційно може сприяти розвиткові згуртованої громади української столиці.

У той же час нехтування питаннями забезпечення населення закладами соціальної інфраструктури, бездумне та неконтрольоване створення "кам'яних джунглів" призводить до ризиків появи соціально-просторової сегрегації, посилення навантаження на транспортну інфраструктуру міста, поділу на заможні та бідні квартали тощо.

Які ж фактори посилюють загрози незбалансованого зростання міста, коли замість гармонійного розвитку та врахування помилок інших глобальних міст ми ці помилки повторюємо?

Серед значного переліку проблем я б визначив три ключових виклики соціально-просторового розвитку Києва:

• розвиток соціальної інфраструктури;
• збалансованість робочих місць;
• створення та використання публічних просторів.

Розвиток соціальної інфраструктури

Викликом номер один, беззаперечно, є адекватне забезпечення мешканців міста закладами соціальної інфраструктури, особливо вирішення проблеми нестачі шкіл та дитячих садків.

За даними Головного управління статистики у місті Києві, з 2011 року щорічно зростає кількість учнів, водночас створення нових місць у школах значно відстає. В середньому за останні 8 років кількість учнів зростає у 15 разів швидше, ніж створення нових місць у закладах загальної середньої освіти.

Хто має вирішити цю проблему? Чия це сфера відповідальності – міської влади чи забудовника? Найчастіше ми бачимо перекладання відповідальності один на одного.

Згідно з законом України "Про загальну середню освіту України", держава гарантує доступність і безоплатність здобуття повної загальної середньої освіти, а згідно з положенням про департамент освіти і науки КМДА, він визначає потребу у закладах освіти, розробляє пропозиції щодо розвитку та удосконалення мережі закладів освіти в місті Києві.

Тобто місцева влада має забезпечити дітей учнівськими місцями, але з іншого боку, вона обмежена наявним бюджетом.

Будівництво нових житлових комплексів збільшує навантаження на заклади соціальної інфраструктури. Тому логічно постає питання, що той, хто забудовує мікрорайон, має й забезпечувати нових мешканців школами, дитячими садками та іншими закладами.

У той же час забудовники належать до бізнес-середовища і мають передусім економічні інтереси. Вони офіційно сплачують, згідно з законом України "Про регулювання містобудівної діяльності", пайову участь у розвитку інфраструктури міста, що складає до 4% загальної кошторисної вартості будівництва житлових будинків і далеко не покриває потреби на будівництво нових закладів соціальної інфраструктури.

Якщо забудовник вирішує в рахунок пайової участі збудувати дитячий садок чи школу, тим самим приваблюючи потенційних покупців житла, виникає інше питання – введення їх в експлуатацію. Якщо бюджетом це не передбачено, то місто не візьме на баланс нову школу чи дитсадок. Тоді хто має утримувати їх, набирати вчителів та вихователів, платити їм заробітну плату?

Забудовник може взяти це на себе, але тоді він зацікавлений відкривати приватну школу, доступність якої обмежується фінансовими можливостями мешканців. Тому інколи в новозбудованих мікрорайонах функціонують лише приватні школи та дитячі садки, і частина дітей вимушена відвідувати державні заклади сусідніх мікрорайонів, що збільшує наповнюваність класів та радіус обслуговування.

Наприклад, в Дарницькому районі середня наповнюваність класів досягла 30,9 осіб, хоча згідно з законом України "Про загальну середню освіту" наповнюваність класів не може перевищувати 30 учнів.

У низці випадків спостерігається перевищення максимально допустимих радіусів обслуговування (до 300 м для дитячих садків та до 800 м для початкових шкіл) (згідно з державними будівельними нормами Б.2.2-12:2018, додаток Е.5)

Збалансованість робочих місць

Збалансоване розміщення робочих місць – це другий істотний виклик забудови і розвитку Києва.

Проблема формування великих "спальних" районів не є новою для міста. Диспропорції між робочими місцями та житлом між Лівобережною та Правобережною частинами міста існують давно, породжуючи значні переміщення населення через Дніпро, особливо в години "пік".

Проте надалі ця ситуація ускладнюється. Великі "спальні" райони продовжують розбудовуватись без відповідного забезпечення населення робочими місцями у відносно незначній транспортній доступності.

До цього додається зведення нових великих житлових комплексів, що збільшує навантаження на транспортну інфраструктуру міста.

Плюс приїзд на роботу до Києва мешканців міст-супутників та приміської зони.

У Києві ніхто не прогнозує робочі місця у новозбудованих районах. Що маємо внаслідок невідповідності розташування житла та робочих місць? Потужні потоки населення. Міська транспортна система не справляється з ними. І ця проблема загострюється.

Створення та використання публічних просторів

Публічні простори, їх створення, облаштування та використання є третім ключовим викликом.

Публічний простір в місті – це простір, до якого всі громадяни мають право вільного доступу, це місця міжособистісної комунікації, соціалізації громадян.

Найпоширенішими публічними просторами є площі, вулиці, "зелені" публічні простори – парки, бульвари, сквери, а також набережні. Тут люди збираються, спілкуються, відпочивають, споглядають, виступають з протестами та святкують важливі для міста чи держави події.

При плануванні нових районів забудови має враховуватися необхідність забезпечення населення публічними просторами. Проте на практиці цим часто нехтують.

Відбувається істотна трансформація публічних просторів. Вони комерціалізуються (частково або повністю "окупуються" торговими та ресторанними закладами, завішуються комерційною рекламою тощо), сакралізуються (коли на площах, у скверах, парках будуються релігійні споруди, що обмежують їхню доступність для всіх громадян), перетворюються на місця для паркування автомобілів.

Порівняно новою тенденцією є зростання ролі торговельно-розважальних комплексів (молів) як публічних просторів. Соціальне життя переміщується з відкритих, зелених зон до закритих, підземних просторів.

Публічними просторами є й прибудинкові (дворові) території, які з місць відпочинку та спілкування мешканців все більше перетворюються на парковки для приватних авто.

На жаль, повноцінні публічні простори більшою мірою представлені лише в центрі міста. На периферії їх обмаль.

У нових мікрорайонах вони з'являються тоді, коли забудовник намагається привабити потенційних покупців. Але при цьому виникає проблема їхнього облаштування.

Часто публічні простори облаштовуються для потреб дітей, інколи осіб старших вікових груп. А молодь, люди середнього віку фактично виявляються виключеними з таких публічних просторів.

Вічне питання: що робити?

Як врахувати названі виклики? Що і хто повинен робити?

Вирішити це питання можна лише через діалог, ефективну взаємодію трьох ключових стейкхолдерів міського розвитку – влади, бізнесу та громади.

Міська влада має ініціювати такий діалог, щоб зробити процес управління міським розвитком максимально відкритим та компромісно ефективним для всіх зацікавлених сторін.

Залучення громадян частково реалізується через механізми електронних петицій, бюджет участі (громадський бюджет міста), громадські слухання. Проте значна кількість проблем соціально-просторового розвитку міста залишається нерозв'язаною.

При цьому й мешканці міста значною мірою залишаються пасивними. Вони частіше реагують вже на факти незаконної забудови парків чи прибудинкових територій, а не долучаються до механізмів запобігання таким випадкам. Громадські слухання подекуди носять імітаційний характер, а місцева громада залишається осторонь.

Між міською владою та бізнесом мають встановлюватися чіткі та прозорі "правила гри".

Ще на стадії затвердження проектів нової забудови мають бути відкриті домовленості про розподіл зобов'язань. Наприклад, якщо будується новий житловий комплекс, одразу визначається хто будуватиме школу чи дитячий садок, хто візьме його на баланс, хто утримуватиме і облаштовуватиме публічні простори, як будуть створюватися нові робочі місця.

Ефективним засобом є державно-приватне партнерство, спрямоване на спільне управління державними та комунальними об'єктами з метою забезпечення їхнього ефективного функціонування.

Згідно з законом України "Про державно-приватне партнерство", до сфер його реалізації належать, зокрема, надання освітніх послуг та послуг у сфері охорони здоров'я, туризм, відпочинок, рекреація, культура та спорт, управління нерухомістю, надання соціальних послуг тощо. Тобто ті важливі складові соціального розвитку міста, які часто міська влада не в змозі вирішити самостійно.

І, безперечно, наразі актуальною є розробка нової стратегії розвитку міста на тривалу перспективу, яка б враховувала не тільки економічні інтереси, а й виклики соціально-просторового змісту.

Сучасне місто має бути поліцентричним. Зосередження основної ділової активності в історичному центрі негативно відбивається на розвитку периферійних районів, функціонуванні транспортної системи міста.

Мають бути розроблені механізми взаємодії міста з приміською зоною, містами супутниками. Мова йде про формування Київської агломерації як асоціації територіальних громад.

Київ може претендувати на роль ключового гравця в системі глобальних міст Європи. Але важливо, щоб це не було "фасадне глобальне місто", коли за красивими фасадами офісів міжнародних корпорацій та бізнес-структур залишились поза увагою локальні проблеми місцевих громад.

Костянтин Мезенцев, спеціально для УП

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.