Кто сделал президента ответственным за тарифы?

Коли перші емоції після другого туру виборів глави держави трохи вляглися, й частина виборців із великим подивом почули, що майбутній президент навряд чи негайно зменшить тарифи на комунальні послуги, варто ширше поглянути на український політичний ландшафт.

Ми вже третє десятиліття голосуємо на виборах, регулярно й позачергово обираючи президентів, мерів, парламентарів та депутатів місцевих рад. Але величезною драмою України залишається те, що ми з ентузіазмом ходимо на вибори, як вболівальники на стадіон, але геть не розуміємо, у яку гру грають: футбол, баскетбол, чи гандбол.

Не знаємо, коли радіти, коли страждати і не розуміємо, хто за що відповідальний на полі політичної гри. Оливи до цієї історії доливали політики: кожен глава держави тією чи іншою мірою демонстрував потяг до збільшення своїх повноважень аж до прямої узурпації влади.

Наслідки таких управлінських витребеньок для всіх добре відомі. Залишається питання: чи вдасться новому гаранту окреслити чіткі правила, щоб забезпечити в країні адекватну екосистему політичної культури, а разом із ними – зрозумілу відповідальність основних гравців?

Упродовж усієї української незалежності залишалася досить невизначена ситуація з поняттям реальних повноважень президента України.

Нація, травмована колоніальним минулим, ніяк не могла відрізнити демократично обраного гаранта Конституції в парламентсько-президентській республіці від царя чи хоча б гетьмана.

У цій веселій політичній грі з виборцями активну участь брали як самі президенти, так і урядовці й місцеві органи влади, які залюбки підігравали лідеру держави в його бажанні керувати всім і вся.

У результаті тривалих маніпуляцій законами, рішеннями і правилами, що щедро висвітлювалися придворними медіа, українське суспільство й політикум отримали значною мірою міфологізований інститут президентства, наділений геть не властивими йому повноваженнями, які і стали першоджерелом купи поточних проблем української демократії.

Якщо уважно придивитися, то за останні двадцять із гаком років проблема надлишкових удаваних і реальних повноважень президента України отримала дві діаметрально різні але міцно пов'язані між собою складові.

1. Перша – повноваження, яких насправді в президента немає, але які йому всі приписують і, фактично, визнають.
2. Друга – суперповноваження, які дійсно формально-юридично надані президенту законами або іншими розпорядчими актами, але, очевидно, виходять далеко за межі першочергових обов'язків, визначених Конституцією, й конфліктують з повноваженнями інших гілок влади.

Обидві складові вкрай негативно впливають на суспільство, політикум і загальну систему влади, що і призводить до низької якості українського державного апарату й результатів його роботи. Отже, розберемо їх окремо.

Удавана реальність

Усі українські президенти регулярно займалися саморекламою, використовуючи для цього будь-які, іноді й геть недоречні нагоди. Вони урочисто відкривали школи, садки, мости, тунелі, дорожні знаки, брали участь у здачі в експлуатацію поїздів, літаків, вантажівок і блоків атомних станцій.

Чого вони тільки не робили, аби сподобатися людям! Усі ці дії зазвичай гучно популяризували через місцеві й загальнонаціональні медіа й безумовно підтримувалися бюрократами як з уряду, так і з місцевих адміністрацій і рад.

Красиві картинки системно й послідовно сформували у свідомості громадян абсолютно логічний причинно-наслідковий зв'язок – президент як лідер і глава держави регулярно презентує результати своєї роботи.

Погодьтесь, це цілком логічне припущення для будь-якої нормальної людини. Урочисті церемонії роками показували по телевізору і висвітлювали в газетах.

Але жоден президент України, відповідно до повноважень, прописаних законодавством, як правило, не мав жодного прямого стосунку ні до школи в селі, ні до тунелю в Карпатах, ні до дороги між населеними пунктами.

Наслідки такого піару згубні. Вони перевернули із ніг на голову саму суть гілок державної влади не тільки у свідомості виборців, а й у свідомості самих посадовців, бо ж бюрократи також живі люди.

Як результат – дисбаланс усієї державної машини. Усе це логічно пояснює ту соціологію, яка вкотре була продемонстрована в переддень другого туру виборів й показала повну некомпетентність людей у питанні реальних повноважень і сфер відповідальності президента.

Українці першочергово покладали надії на нового президента в питаннях зниження тарифів, пришвидшення кримінальних розслідувань, зниження зарплат чиновникам, тощо.

Таке викривлене суспільне сприйняття повноважень і можливостей сформовано, передусім, багаторічною публічною поведінкою українських лідерів, які, перерізаючи десятки й сотні символічних червоних стрічок, руйнували у свідомості українців розуміння базових правил системи управління державою Україна.

Читайте також:

Знизити тарифи: українці назвали головну вимогу до обраного президента

У Зеленського нагадали: президент не знижує тарифи і не саджає людей

За добу команда Зеленського відхрестилася від усіх обіцянок – Геращенко

Краще більше, ніж менше

Друга сторона медалі – усі президенти України завжди хотіли більше реальних повноважень і виборювали їх усіма можливими шляхами.

Ми є свідками найрізноманітніших практик: від залякування, фактичного впливу, до внесення змін у закони й переписування Конституції.

Безумовним чемпіоном узурпації влади був засуджений за державну зраду Янукович, який забезпечив собі права, не передбачені посадою президента в момент обрання й інавгурації.

Варто зазначити, що, хоча ця історія була тотально брутальною за суттю, але придворні юристи зробили все, аби вона максимально адекватно виглядала за формою. Рішення ухвалив Конституційний суд, а не Янукович.

Крім цієї вже академічної історії узурпації влади є купа інших випадків, коли і Янукович, і його попередники й послідовники набирали собі багато додаткових повноважень як законодавчим шляхом, так і через управлінські процеси.

Ми в Києві ніколи не забудемо Януковичу знищення місцевого самоврядування столиці і встановлення прямого президентського правління, яким, до речі, користувався і його наступник.

Нагадаю контекст. У 2010-му Янукович у відповідь на несприйняття Києвом його персони та прямуючи до повної узурпації влади, протягнув через парламент зміни до Закону про столицю, якими повністю позбавив Київ районних рад, а посаду голови міста – незалежності.

Донині в столиці є дві посади: мера, якого обирають кияни, і який має обмаль повноважень, і голови КМДА, який фактично керує столицею і якого одноосібно призначає глава держави.

Так само й районами столиці керують люди, яких особисто призначає президент України.

У 2010 році це був прямий злочин проти київської громади щодо позбавлення її всіх прав самоврядування. Але ця схема зручно прижилася й після Революції Гідності.

Незважаючи на те, що депутатська група "Київська команда" в Київраді впродовж тривалого часу пропонувала Кличку підтримати відповідні зміни й повернути місту права, вкрадені Януковичем, впродовж президентства Петра Порошенка ніхто з команди КМДА так і не наважився виступити проти диктату вулиці Банкової.

Щось мені підказує, що зараз деякі кусають собі лікті, що понад два роки тому відмовилися від нашої ініціативи захистити не тільки громаду міста, але й посаду Київського міського голови.

Зараз би повна незалежність сильно б зіграла на руку команді мера. Але тепер їм доведеться грати за правилами переможців.

Інших новітніх прикладів додаткових повноважень президента купа, починаючи від призначення голови Антимонопольного комітету, голів НАБУ й Державного бюро розслідувань, закінчуючи повним контролем над незалежними індустріальними регуляторами.

Термін "незалежний" якось не дуже пасує до випадків, коли Банкова призначає весь склад регулятора і подекуди цілі індустрії знаходяться під повним операційним контролем президента України за мовчазної згоди уряду й більшості у Верховній Раді.

Мені, як людині, яка 11 років входила до складу керівництва провідної телекомунікаційної компанії, дуже близька історія з незалежним державним регулятором ринку телекомунакацій.

Вдумайтеся: з початку 2000-х, коли тільки почався процес формування державного регулювання ринку телекомунікацій, і до сьогодні, весь (!) склад "незалежного" телекомрегулятора із 7-ми осіб одноосібно призначає президент!

Тут уже геть не питання прізвища глави держави, тут питання суті.

Другий десяток років поспіль, президент і його адміністрація мають 100 % вплив на цілу стратегічну галузь економіки в той час, коли за економічний блок у країні відповідає Кабмін, звітує за це перед Верховною Радою й регулярно ризикує відставкою у випадку своєї неефективності.

До чого тут Адміністрація президента з ним самим? Усі ці законодавчі й регуляторні перекоси в комплексі є першоджерелом конфліктів і дисбалансів у стосунках між гілками влади, у стосунках ринку і влади, що закінчується банальною неефективністю і втратою часу.

Чіткі правила гри для України

Речі, описані вище – просте пояснення того, чому українці не розуміють, хто за що відповідає в системі державної влади України.

Ми з величезним ентузіазмом ходимо на вибори, як ті вболівальники на стадіон, але геть не розуміємо, у яку гру грають і хто за що відповідальний на полі політичної гри.

Драматизму цій картині додає те, що всі без винятку президенти, українські парламенти та уряди це добре розуміють та знають, але не роблять спроби розставити все на свої місця, щоб збалансувати систему й таки дати зрозуміти українському виборцю, що від кого йому очікувати.

Так, в українській Конституції немає вичерпного переліку повноважень президента, але це означає одне – у нас має бути чіткий закон про главу держави, який би чітко проклав "червоні лінії" в розмежуванні повноважень як між президентом і Кабміном, так і між усіма гілками влади.

А доки люди будуть чекати від новообраного президента негайного зниження тарифів на комунальні послуги, ми повністю позбавлені шансу на розвиток ліберальної демократії та успішної економіки.

Тому серед головних завдань нового президента та його команди – окреслити чіткі правила гри та донести їх до людей.

Тільки за таких умов ми зможемо мати нову екосистему політичної культури, що матиме шанс на успіх для всіх, хто є громадянином цієї країни.

Андрій Осадчук, спеціально для УП

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.