А если не стадион?

Автор цієї колонки брав участь не в одній гарячій дискусії стосовно того, чи був у Петра Порошенка вибір.

Чи міг чинний президент відмовитись від виклику дебатів на стадіоні і почати діяти за власним сценарієм? Що більш важливо – якщо міг, то яким мав би бути цей сценарій?

Правильної відповіді на це запитання немає.

Однак для того, щоб спробувати сформулювати її для кожного персонально, треба розуміти два нюанси.

1. Любов і страх не можуть співіснувати.

Та якщо доводиться обирати, то значно безпечніше бути наляканим, ніж закоханим.

Петро Порошенко експлуатував страх перед нападом Росії протягом всього свого терміну, з кульмінацією на форумі, присвяченому його висуванню на другий строк.

Особливо гостро страх експлуатували останні півроку, починаючи з "воєнного стану", який був остаточно скомпрометований протиріччям у підставах для його введення і відсутністю очевидного ефекту після його закінчення.

Тож, для українців, з часом, і за активного сприяння як персонально президента, так і його оточення, страх перетворився на черговий інструмент політичного впливу.

Страх став сприйматись штучно, бо його весь цей час намагались нав'язати ситуативно і примусово.

Саме тому аргументи про "реванш" чи "перемогу Кремля" стосовно Зеленського сприймають з таким самим скепсисом. Вони не мають ефекту, тому що у свідомості українців це – продовження плекання штучного почуття страху.

Важко переоцінити загрозу зі сторони Росії, але з ротів Петра Олексійовича і його оточення про неї вже не хочуть чути.

Саме тому в Зеленському побачили можливість "зміни порядку денного".

Його можуть не сприймати всерйоз, але українці втомились почуватися зобов'язаними боятись.

Це викликає обурення. А обурення – один з основних мотивів "протестного електорату".

За останніми даними групи "Рейтинг", 41% виборців Зеленського голосують "швидше проти Порошенка". Ця цифра доступно підтверджує попередню тезу.

У Зеленському побачили надію на те, що з плином 5 років війни можна відчувати щось інше, крім страху. Надію на те, що "примусовий жах Порошенка" закінчиться.

Вислів "краще жахливий кінець, ніж безкінечний жах" – саме про Зеленського.

2. Люди в пошуках надії завжди підуть за новачком.

Та коли вони налякані, вони шукатимуть допомоги лідера.

Вони шукатимуть людину, яка заступиться за них, дасть здачі. Яка може не подобатись їм, яку вони можуть вважати пихатою, але яка буде бійцем. Бійцем з досвідом, з характером, з хваткою.

Якщо мова йде про порятунок людських життів, то це вже не вибори. Це – хрестовий похід – крусада за можливість спасіння.

Проблема полягає в тому, що Петро Порошенко у 2014-му став на чолі цієї крусади за незалежність всіх українців, а навесні 2019-го виявилось, що вона, насправді, за незалежність себе і своєї невеличкої групи українців від законів і правил.

Регулярна і повальна експлуатація страху і війни Порошенком протягом останніх п'яти років призвела до того, що його бійцівські та лідерські якості виявились незатребуваними більшістю виборців. Не виключено, і тому, що в реальну загрозу, як і в благородну мету, вже не вірять.

Порошенко звинувачує Зеленського у тому, що той – віртуальний кандидат, але саме політика Порошенка і його оточення зробила віртуальною саму війну.

І загрозу війни, як і мету її закінчити, населення вже теж сприймає штучно, як і почуття страху.

Тож, повертаючись до першочергового питання "За яким альтернативним сценарієм міг почати діяти Порошенко?", можна було б відповісти: за сценарієм "реального страху".

Прикро, але на фоні Зеленського – це чи не єдине, що залишилось у його штабу для такого обмеженого проміжку часу.

Але тут доведеться визнати, що запуск сценарію "реального страху" – це або дії, які загрожують життю і здоров'ю власних громадян, або дії, узгоджені з ворогом.

Питання лише в тому, чому така ціль здатна виправдати такі засоби.

Дмитро Наталуха, спеціально для УП

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.