Декоммунизация 2.0: рацио vs эмоцио

Карколомний зліт на політичний Олімп випадкової, за великим рахунком, людини – не єдина сенсація останніх місяців.

Симпатії до Володимира Зеленського виявилися загальноукраїнською константою, ігноруючи будь-які вікові, освітні чи регіональні відмінності.

Цей феноменальний успіх змушує припустити, що як соціологи з політологами, так і лідери суспільної думки погано знайомі із картиною фактичних уподобань "пересічного українця".

Зеленський активно апелює до радянського минулого і, як демонструють вибори, це йому не заважає.

Як не завадили йому російськомовність та відверте глузування з ідеологічних скрєп нинішньої держави включно із мовою та вірою.

Кидається в очі подібність нинішніх виборів в Україні із тим, що сталося на президентських виборах в США 2016 року.

Так само українська "маленька людина", чиє мовчання довгий час трактувалося як відсутність окремої позиції або повна згода з панівним дискурсом, несподівано для всіх висловила свою власну волю.

Висловила, начхавши на толерантність, політкоректність, думку "освіченого класу" і всього одразу американського істеблішменту.

Схоже, що українці не в захваті від декомунізації, українізації, "національної пам'яті" та інших аспектів культурної політики, на яких традиційно робить акцент та частина суспільства, що звикла вважати свої погляди еталонними.

І українізація, і політика національної пам'яті потребують окремої уваги та розважливої розмови. А що не так з декомунізацією?

Власне кажучи, проявила себе проблема, про яку попереджали фахові історики та соціологи.

Серед найсвіжіших праць, які висвітлюють процеси розмежування із радянським минулим в країнах Центральної та Східної Європи, варто згадати передусім працю Георгія Касьянова "Past Continuous: Історична політика 1980-х – 2000-х. Україна та сусіди".

По-перше, в Україні змішали до купи дві окремі проблеми, два окремих суспільно-політичних процеси – дерадянізацію та декомунізацію.

По-друге, фундаментом цих вельми складних, болючих процесів зроблено не раціональні пошуки оптимальних варіантів реалізації спільного інтересу, а емоції у вигляді антирадянського ресентименту агресивної та галасливої, але, як наочно продемонстрували вибори, чисельно невеликої частини суспільства.

Змістом дерадянізації здорової людини мало б стати виявлення тих практик радянського режиму, які суспільство вважає такими, що їх потрібно позбутися.

Попри титанічні зусилля "прогресивної меншості" державі так і не вдалося сформувати в населення уяву про УРСР як філіал пекла, де Голодомор плавно перетікав в депортацію, а розстріли інтелігенції перемежалися забороною української мови.

В суспільній свідомості продовжує жити пам'ять про те, що радянські практики це не тільки прописка та "п'ята графа" в паспорті.

Механізми "соціальної держави", які досі відіграють ключову роль в багатьох сферах українського життя, також були створені саме в радянські часи.

Коли мешканці Києва читають про те, що у створеному вже після отримання незалежності спальному районі Осокорки в мікрорайоні на 8 тисяч квартир "забули" побудувати передбачені планом три школи та п'ять дитячих садочків, в їхніх головах негайно виникає безліч "неправильних" думок.

Кияни негайно згадують, що разом із центральним Печерськом найбільш популярним для життя в місті районом залишається Оболонь, чия забудова є прикладом радянської містобудівної традиції.

Власне кажучи, навіть ті норми щодо кількості місць в школах та садочках на кожну тисячу мешканців, які успішно ігноруються в новій і незалежній Україні, були написані в радянські часи.

Як і норми щодо захисту прав дітей на житло, доступності медичних послуг і багато інших речей, які в останні роки проголошені зайвими або необґрунтованими.

Навесні 2014 року автор співпрацював із робочою групою, яка за дорученням Олександра Турчинова розробляла нормативну базу для народного ополчення. Очільникам держави раптово згадалися і ГТО, і НВП, і ДОСААФ, і навіть ідеологічна обробка в школі та вишах.

Трохи пізніше патріотичні громадяни обурювалися, відкривши для себе, що колишнє ДОСААФ (нині ТСО), успішно приватизоване спритними ділками. Виявляється, наскрізь радянська система масової військової підготовки досі не має альтернативи в Україні.

Декомунізація мала б бути спрямована на ліквідацію моделі ідеократії, яка була фундаментом УРСР.

Бюсти в школах, святкові лінійки із неодмінними ветеранами, просякнуті тупою пропагандою підручники – все мало б піти на смітник історії. Натомість шляхом накладання не надто товстого шару синьої та жовтої фарби перетворилося на скрєпу нинішньої держави.

Боротьба із так званою "комуністичною ідеологією", тим більше лівими поглядами в цілому, справляє враження чергового карго-культу, в даному випадку американськи правих.

Якби Україна проголосила прагнення приєднатися до США, де слово "соціалізм" досі вважається ледве не лайливим, завзята боротьба проти "лівацтва" виглядала б більш органічно.

Але Україна декларує інтеграцію до Європи, наскрізь просякнутою лівою ідеологією, від традиційних лейборизму та соціал-демократії до новітніх фемінізму й інших аспектів "культур-марксизму", від якого так підгорає у "притомних громадян".

Українське суспільство було, є і ще довго буде лівим за своїм світоглядом, потерпаючи через злидні та несправедливість.

Навіть українська "правиця" сповідує в економічній царині ліві погляди у вигляді різних форм соціалізму. В цьому сенсі завзята боротьба проти "лівацтва" в Україні справляє враження амбівалентності, якщо не шизофренії.

Все більш ймовірне обрання Володимира Зеленського створює підґрунтя для раціоналізації і внутрішньої, і зовнішньої політики.

Ідея "дотиснути" і "продавити" світогляд, притаманний невеличкій частині суспільства, обернулася принизливою поразкою.

Можна далі борсатися в емоціях, як порося в багнюці, закидаючи долі, що народ не той. Можна взяти себе в руки і усвідомити, що все тільки починається.

Раціоналізація – це відмовитися від архаїчних практик на користь підходів, притаманних модерному суспільству.

Годі волати, час розмовляти.

Роман Хіміч, спеціально для УП

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.