Коренные игры вокруг Крыма

Вже багато років у кримському питанні лунає проблематика корінних народів.

Я ще пам'ятаю ситуацію двадцятирічної давнини, за якої статус корінних народів був реальною, практичною та злободенною темою політики у кримській автономії.

Одні поважні гравці виступали в якості записних захисників прав народів, інші ж – лякали населення наслідками такого захисту.

Потім, із низкою практичних (хоча й непослідовних і недостатніх) кроків влади щодо захисту прав кримськотатарського народу та через проведену просвітницьку роботу, рівень напруження щодо "корінної проблеми" Криму спав.

Центральна українська влада ХХІ сторіччя в принципі не заперечувала проти самовизначення кримськими татарами, кримськими караїмами та кримчаками себе корінними народами в міжнародному розумінні цієї категорії. А на місцях окремі питання вирішувалися без розпалювання міжетнічної ворожнечі.

Можу згадати, що до окупації у Криму в День корінних народів за ініціативи ООН приблизно п'ять років поспіль за активного сприяння органів місцевого самоврядування проводили серпневі фестивалі. Ялта, Судак, Євпаторія, делегації корінних народів Східної Європи, Азії, Кавказу…

Втім, офіційних заяв України про вітчизняні корінні народи до війни зроблено не було, а профільного закону на виконання приписів Конституції – не було схвалено.

Проблема не заперечувалася, але комплексно не вирішувалися.

В реальність окупації та спроби анексії у 2014 році Україна увійшла, все ж таки визнавши кримськотатарський народ корінним парламентською заявою від 20 березня.

Одразу цим актом ми визнали й силу Декларації про права корінних народів (у 2007-му, під час голосування за цей документ ООН, Україна утрималася), повноваження Меджлісу та Курултаю, вкотре зобов'язалися схвалити спеціальний закон про права корінних народів України.

У відповідь президент країни-агресора підписав у квітні 2014 указ про "реабілітацію" "репресованих народів", де з царського плеча подарував "прощення" низці етнічних груп. Яке, звісно, залишилося виключно іграшкою російської пропаганди (так само, як і "державна" кримськотатарська мова в нинішньому Криму).

Далі події розвивалися стандартним для російської держави шляхом:

• чергова хвиля репресій проти кримських татар,
• заборона Меджлісу,
• ухиляння від виконання наказу Міжнародного Суду ООН про скасування цієї заборони,
• імітація відновлення Курултаю як організації кримських мусульман (а не корінного народу)
• та загравання з лояльними до окупаційної влади кримськотатарськими структурами та їхніми лідерами, їхнє активне та взаємовигідне використання у спробах легалізації статусу-кво в Криму в третіх країнах та міжнародних організаціях.

Більше того, жодного законопроекту з літа 2014-го у Верховній Раді не було зареєстровано не лише урядом чи президентом, але й народними депутатами.

Замість цього з 2017 року ми чули багато про потребу внесення змін до статусу Автономної Республіки Крим у Конституції України задля забезпечення прав кримських татар.

Відповідний проект мав бути опрацьованим утвореною Конституційною комісією робочою групою, потім отримати схвалення самої комісії та податися президентом у парламент.

Два роки поспіль жодного тексту змін Конституційна комісія не схвалила – згідно з офіційною версією, через те, що нібито не змогла для цього зібратися.

На середині цієї "боротьби за кворум" суспільство почуло ідею про те, що одних змін до Конституції недостатньо й слід "пакетом" схвалювати закон про корінні народи та окремо – закон про кримськотатарський народ. І що їх також має схвалити Конституційна комісія, після чого буде застосовано президентську законотворчу ініціативу.

Втім, законопроект про кримськотатарський народ все ж був зареєстрований у 2017-му, на відміну від загального проекту про корінні народи.

Чому ж ми багато років чуємо про такі різні нормативні засоби, але результату не маємо?

Ризикну стверджувати, що справа у тому, що в Криму проживають три корінні народи, а не один, про що вже декілька років чуємо у непоганій за своєю ідеєю медійній кампанії "Три народи – один корінь".

При цьому стандарти ООН вимагають від держав максимально забезпечувати рівність корінних народів у правах між собою, звісно, враховуючи реальні обставини.

Тому завдання, як зробити законодавчо корінні народи України рівними, але когось – рівнішим за інших, вочевидь, виявилося не дуже простим.

Не на камеру ж низка лобістів наведеної концепції потрійних змін (конституційні норми про кримськотатарську автономію – рамковий закон про корінних – спеціальний закон про кримських татар) розповідають про те, що інші, крім кримськотатарського, корінні народи в Криму – здебільшого "проросійські". Тому визнання їхнього статусу та прав – "не на часі".

Насправді ж імперська політика стосовно етнічних груп Криму є доволі сталою, без "любимчиків".

• У кожному етносі та меншині знаходять та підносять людей, готових публічно цілувати криваві та брудні російські чоботи (достатньо подивитися крайнє публічне спілкування Героя України (досі!) Февзі Якубова з президентом РФ).
• Роблять пропагандистські матеріальні кроки (для кримських татар – це будівництво Соборної Мечеті, а прикладом для кримських караїмів – реставрація та повернення сімферопольської Кенаси).
• Схвалюють порожні за змістом нормативні акти (для кримських татар це був указ про "реабілітацію", а для кримських караїмів та кримчаків – "урочисте" подання кримської "Держради" до уряду РФ про їхнє включення у перелік корінних нечисленних народів РФ).

Втім, кримчаків та кримських караїмів влада Росії власними корінними народами за п'ять років агресії так і не визнала, із формальною підставою – "відсутності ведення традиційного ладу життя".

Нагадаю, що кримські ж татари в РФ на такий "внутрішній корінний" статус претендувати не можуть, бо імперське законодавство передбачає можливість визнання етносу корінним, тільки якщо він нараховує менше 50 тисяч душ. Дуже зручно та безпечно для територіальної цілісності.

Як не парадоксально, Україна ці багатостраждальні малочисельні етноси також досі не визнала корінними народами. Відповідний проект парламентської заяви у 2015-му не добрав сім голосів (бо нардепи у той час масово пішли обідати) а наново поданий в 2016-му так і не дійшов до сесійної зали.

Втім у липні-жовтні 2018-го стосовно кримських караїмів на окупованому півострові сталася знакова та майже не помічена на материку подія – окупаційний "суд" першої та апеляційної інстанцій за поданням напівфейкової громадської структури заборонив діяльність Духовного управління караїмів Криму.

Ця релігійна структура, яка до окупації мала назву Духовного управління релігійних громад караїмів України та об'єднувала декілька сотень кримських караїмів, була змушена для роботи на півострові перереєструватися в 2015-му (на підконтрольній території громади караїмів діють в Києві, Харкові, Мелітополі та на Західній Україні).

Вочевидь ліквідація Духовного управління пов'язана з бажанням окупантів передати сімферопольську Кенасу повністю підконтрольним особам, готовим на постійні заяви у стилі вищезгаданого Героя України.

А таких знайти важко, адже нечисельні корінні народи за п'ять років окупації не надали яскравих прикладів ані проукраїнських активістів, ані "зіркових" колаборантів. Звісно, не тому, що є погані чи добрі корінні народи, а через фізичну нечисельність та зосередженість караїмів та кримчаків на збереженні етнічної самобутності.

Втім, сумно, що такий кричущий факт утисків колективних прав корінних народів України як заборона їхньої єдиної унікальної релігійної структури окупантом не викликав жодної правової чи політичної реакції влади України.

Втім, це дуже яскравий симптом нашої поточної політики щодо Криму, яку координують цілих півтори особи.

До речі, нещодавно в українському парламенті був зареєстрований проект заяви із засудженням пригнічення Росією власних корінних народів. Звісно, вимагати від держави-агресора дотримання колективних прав та міжнародних стандартів – це дуже добре для медійної картинки. Але, може, спочатку варто навчитися це робити самим?

Борис Бабін, спеціально для УП