Война омбудсменов и права человека

Маємо вже п'ять років міждержавного конфлікту та окупації українських територій; заяви обох сторін протистояння про масові порушення прав людини стали вагомим знаряддям як інформаційної так і юридичної війни.

Україна веде вже п'ять міждержавних справ проти Росії в Європейському суді, а Слідчий комітет Російської Федерації штампує кримінальні справи про "міжнародні злочини" проти наших військових, обидві держави кажуть про "політв'язнів" у "ворожих катівнях".

Як у такій ситуації поводяться омбудсмени воюючих сторін, та що робити у ситуації, яку вже можна назвати "війною омбудсменів"?

Початок агресії РФ супроводжувався заміною російського омбудсмена. З березня 2014 року цю посаду отримала Елла Памфілова, людина команди лідера РФ, російський професійний політик з комуністично-профспілковою кар'єрою та освітою у сфері енергетики, досвідом управління у соціальній сфері.

Після переведення пані Панфілової на "відповідальнішу ділянку" голови російської ЦВК у 2016 року омбудсменом РФ стала Тетяна Москалькова, професійний юрист із значним практичним досвідом у структурах помилування та МВС, яку наразі модно йменувати (через її попередні міліцейські лампаси) "генерал-лейтенантом з прав людини".

Заяви пані Москалькової та її доволі активні та послідовні дії у сфері "правозахисної теми", що (з її слів) використовується "західними й американськими структурами" як знаряддя "тиску на Росію", свідчать, що її призначення було обміркованим та доволі вдалим кроком російського керівництва, причому ключовим фактором відбору став її юридичний професіоналізм.

У той же час очевидною є обмеженість політичних амбіцій пані Москалькової, її повна лояльність до керівництва РФ та водночас низький горизонт можливостей щодо схвалення нею рішень.

Свого часу подібну роль щодо професійного захисту Януковича від "правозахисної теми" (хоча й не від зовнішніх викликів, а від закидів опозиції) мала виконувати й український омбудсмен Валерія Лутковська, обрана від більшості регіоналів у 2012 році.

Саме вона, професійний юрист із багаторічним досвідом керівництва структурами Міністерства юстиції, зокрема й перед Європейським судом, була омбудсменом, з яким ми увійшли в війну.

Але після припинення її повноважень в 2017-му парламент майже рік не міг обрати нового уповноваженого з прав людини, поки на посаду не було проголосовано пані Людмилу Денісову, професійного політика з юридичною освітою, комсомольсько-управлінська кар'єра якої проходила переважно в Криму під егідою "Батьківщини" та пізніше "Народного фронту".

Протягом 2018 року стало очевидним, що взаємодія Москалькової та Денісової з тих питань правозахисного характеру, що породжує міждержавний конфлікт, "не склалася". Обидва омбудсмени почали робити негативні заяви вже навіть не щодо "київської хунти" чи "кривавого кремлівського режиму", а стосовно особистості візаві.

Далі стрімко активізувалася діяльність екс-омбудсмена Ніни Карпачової, з якою, на відміну від Денісової, стала активно та демонстративно взаємодіяти в "українських справах" пані Москалькова. Це у свою чергу призвело до публічного обвинувачення Росії українськими політиками та медіа у реалізації "брудних планів дискредитації" українського омбудсмена.

Я вже писав про те, що трохи наївно публічно закидати агресорові виношування якогось антиукраїнського порядку денного, зокрема й у сфері правозахисту – на те він, власне, й агресор, щоб такі плани виношувати.

І якщо ми за п'ять років війни не додумалися отримати нейтральних та неупереджених посередників у гуманітарних переговорах з РФ – росіяни не забаряться знайти вагон "неупереджених переговорників" із практично бездоганною репутацією в очах світового співтовариства.

Крім того, наше пострадянське пропагандистсько-криворуке ставлення до проблем політв'язнів та військовополонених само по собі надає росіянам практично необмежене поле можливостей у цій сфері.

Ну й звісно, не покращує ситуацію прагнення нашого "омбудсмена-за-квотою" не захищати права людини, а збирати голоси на парламентські вибори. Ба більше, як казав мені представник однієї поважної міжнародної структури, якщо людина після конфіденційних переговорів пише про них у соцмережах, то більше ніхто з такою особою по суті домовлятися ні про що не стане.

Не варто, наприклад, очікувати наразі від офісу уповноваженого вкрай "токсичної", але конче потрібної практичної діяльності з захисту прав звинувачених та підсудних колаборантів та російських комбатантів в українських місцях несвободи.

Замість доведення гуманізму української держави, нейтралізації ворожої пропаганди та загострення уваги суспільства РФ стосовно наявного у нас "обмінного фонду" ми поки маємо факти загибелі росіян в українських тюрмах "від закручування лампочок" та контроверсійні заяви нашого омбудсмена щодо цих осіб, співставні з брутальними тезами пані Москалькової про Олега Сенцова.

Повністю невирішеним питанням є алгоритм ставлення до призначених РФ "омбудсменів" на окупованих територіях – у маріонеткових "ДНР", "ЛНР" та "Республіці Крим".

Наприклад, кримський "омбудсмен", колишній адвокат з тривалим стажем, пані Людмила Лубіна в останніх власних заявах багато уваги приділяє 36 "кримським політв'язням", яких "утримує Україна".

Звісно, добре що у власних інтерв'ю Лубіна серед іншого констатувала стан війни між РФ та Україною та визнала, що Росія у 2019 році свідомо ухиляється від будь-якої взаємодії з питань обміну через передвиборчу ситуацію в Україні. Але абсолютно незрозуміло, як та через кого слід взаємодіяти з цією екстравагантною особою, не кажучи вже про "омбудсменів" окупованого Сходу.

До речі, у 2018 році було призначено представника омбудсмена по Криму пана Ісмаїла Халікова.

Втім, як випливає з його публічних заяв, він займається насамперед питаннями пришвидшення процедур переклеювання фотокарток у паспорти та процедурами військового обліку для кримчан. Власних же ініціатив та попередньої практики щодо "правозахисної теми" у вочевидь призначеного за квотою Меджлісу кримськотатарського народу пана Халікова не помічено.

За таких умов "війна омбудсменів" скоріш за все буде розвиватися, гучних заяв про "жахливі порушення прав людини" іншою стороною конфлікту більшатиме, але наразі на інститути омбудсменів обох держав як на складові переговорних процесів з гуманітарних проблем чи як на реальне, більш-менш ефективне та неполітизоване знаряддя допомоги жертвам війни розраховувати неможливо.

За таких обставин недержавних ініціатив у правозахисній сфері більшатиме, і скільки з них буде відповідати інтересам затриманих та ув'язнених осіб, захищати населення окупованих та підконтрольної території чи, як мінімум, не підривати національну безпеку України – питання суто риторичне.

Але нічого доброго у вищенаведеній атрофії інституту парламентського уповноваженого з прав людини не може вийти за визначенням. Особливо в умовах війни.

Борис Бабін, спеціально для УП