Незаконні затримання — розповсюджена практика в роботі правоохоронців. Проте такі дії не викликають значного резонансу, рідко потрапляють у стрічку новин та часто сприймаються навіть правниками, як буденна практика: головне, що не побили! А якщо потім відпустили, то й добре – чого ще вимагати?

Між тим, незаконні затримання — одне зі свідчень неповаги держави до фундаментальних прав людини: права на свободу та особисту недоторканість.

Здебільшого, це порушення відкриває дорогу іншим неправомірним діям, таким, як неналежне поводження, порушення права на захист, втручання у приватне життя, тощо.

Я хотів би звернути увагу на дві поширені практики, що використовуються правоохоронцями у порушення вимог законодавства по всій країні та проаналізувати причини їх повторення.

Практика 1. Затримання підозрюваних осіб працівниками оперативних підрозділів на підставі доручення слідчого.

Наразі існує поширена практика, коли слідчі надають оперативним підрозділам письмові доручення затримати ту чи іншу особу або ж доставити її для участі у слідчих діях. При цьому слідчі посилаються на статтю 40 Кримінального процесуального кодексу, яка нібито дає їм право на подібні доручення.

Однак така практика є незаконною. Чому?

1. Затримати особу через певний час після вчинення злочину правоохоронці можуть виключно на підставі ухвали суду про дозвіл на затримання. Жодного іншого механізму чинний КПК не передбачає.

Це означає, що у випадках, коли правоохоронці не затримали особу на момент вчинення злочину або безпосередньо після його вчинення, вони мають обов'язково йти до суду та отримувати там відповідний дозвіл на затримання.

2. Стаття 40 КПК надає слідчому право доручати відповідним оперативним підрозділам проведення виключно слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій. В той час, як затримання не є ані слідчою, ані розшуковою дією.

Таким чином, своїми діями слідчі вчиняють злочин, відповідальність за який передбачена статтею 371 Кримінального кодексу України – Завідомо незаконні затримання, привід, домашній арешт або тримання під вартою.

Однак цілком зрозуміло, що така практика є зручною для правоохоронців, адже отримати дозвіл суду набагато складніше: треба ж навести суду обґрунтовані доводи, що особа причетна до вчиненого злочину. Крім того, треба довести, що особу дійсно необхідно тимчасово позбавити свободи.

Практика 2. Використання патрульними поліцейськими норм законодавства, що передбачені для цивільних осіб.

Наразі працівники патрульної поліції використовують при затриманні процедуру, передбачену статтею 207 КПК, згідно з якою кожен має право затримати будь-яку особу при вчиненні або замаху на вчинення кримінального правопорушення, або ж безпосередньо після вчинення кримінального правопорушення чи під час безперервного переслідування особи, яка підозрюється у його вчиненні.

Але стаття 207 КПК не має жодного відношення до правоохоронців! Вона регламентує так зване "цивільне" затримання, надаючи цивільним особам право затримувати правопорушників. Після затримання такі особи мають доставити затриманого до правоохоронців або негайно повідомити правоохоронців про затримання правопорушника та його місцезнаходження.

Якщо ж затримання здійснюється правоохоронцями (КПК називає їх "уповноваженими службовими особами, яким законом надане право здійснювати затримання"), вони мають діяти відповідно до іншої процедури, що передбачено статтею 208 КПК.

Головна риса, що відрізняє ці процедури, полягає в тому, що правоохоронці, на відміну від "звичайних" громадян, зобов'язані вчинити низку дій відразу після затримання особи, а саме:

• негайно повідомити затриманому зрозумілою для нього мовою про підстави затримання, та у вчиненні якого злочину він підозрюється;
• роз'яснити право мати захисника, отримувати медичну допомогу, давати пояснення, показання або не говорити нічого з приводу підозри проти нього, тощо.

Крім того, уповноважена службова особа обов'язково має скласти й протокол про затримання, в якому мають бути зазначені час та місце фактичного затримання, підстави, повний перелік процесуальних прав затриманого, а також інші дані, що передбачені законодавством.

У випадку затримання особи правоохоронцем час затримання починає обліковуватися відразу з моменту фактичного затримання. Однак у випадку затримання підозрюваного цивільними особами, час його затримання починає обліковуватися з моменту прибуття правоохоронців, або ж його доставлення до відділку поліції. І це важлива різниця!

Проте керівництво патрульної поліції категорично не погоджується з тим, що патрульні поліцейські є уповноваженими службовими особами, яким законом надано право здійснювати затримання. Фактично це означає, що в момент затримання, на думку керівництва патрульної поліції, патрульний діє не як правоохоронець, а як цивільна особа.

Особисто мав шанс переконатися, що таку позицію поділяють і викладачі Академії патрульної поліції. Вони вважають, що патрульні поліцейські не мають відповідних знань та навичок для належного складання протоколу, не знають, як правильно кваліфікувати злочини та не обізнані з переліком процесуальних прав, якими наділені підозрювані особи, згідно з КПК.

Ще під час навчання майбутнім патрульним втлумачують, що їхнє головне завдання — доставити затриману особу до найближчого відділку поліції або викликати слідчо-оперативну групу, яка сама розбереться у справі.

Максимум, що має зробити патрульний — це скласти рапорт та стисло описати обставини затримання.

Важко зрозуміти таку логіку… Виходить, що керівництво патрульної поліції та викладачі Академії сумніваються у кваліфікації своїх працівників та їхній спроможності складати найпростіші процесуальні документи?

Однак замість того, щоб підвищити якість підготовки патрульних поліцейських, їх змушують порушувати законодавство, вимагаючи складати рапорти про затримання, які взагалі не мають жодної юридичної сили, і крім того, "прикидатися" цивільними особами під час затримання.

Важко також зрозуміти, чому "цивільні особи" використовують однострій поліцейських, носять спеціальні засоби та вогнепальну зброю та ще їздять у поліцейських авто?

То, може, варто називати речі своїми іменами й нести всю відповідальність за дії своїх підлеглих? Якщо вони цілком справляються зі складанням протоколів про адміністративні порушення, чому б їм не робити те саме при оформленні затримання підозрюваних у злочині?

І не треба так боятися протоколів: протокол про затримання не є повідомленням про підозру чи обвинувальним актом. Для його складання вища юридична освіта чи глибоке знання особливостей кваліфікації злочинів не потрібні. КПК і не вимагає цього.

Відповідно до вимог ч. 4 ст. 208 КПК у протоколі має зазначатися підстава затримання, а не стаття Кримінального кодексу! Отже, патрульний поліцейський має зафіксувати, що саме вчинила особа: вдарила ножем, витягла гаманець, вчинила бійку, тощо. А далі вже слідчий має здійснити належну кваліфікацію цих дій та внести відповідну інформацію до Єдиного реєстру досудових розслідувань.

До яких наслідків призводить така практика затримань?

1. Час утримання особи з моменту її затримання патрульним поліцейським і до прибуття слідчо-оперативної групи або ж до доставлення затриманого до відділку поліції — жодним чином не обліковується та може тривати кілька годин. Відповідно, це призводить до невірного розрахунку інших процесуальних строків, які мали б рахуватися в даному випадку з моменту фактичного затримання особи.

Наприклад, затримана особа має бути звільнена у випадках, коли через 24 години з моменту затримання їй не оголосять про підозру або не доставлять до суду протягом 60 годин.

2. Порушується право затриманої особи на захист. Адже саме з моменту її затримання у правоохоронця виникає обов'язок негайно повідомити про затримання відповідний центр з надання безоплатної правової допомоги, який, у свою чергу, протягом двох годин має забезпечити прибуття захисника.

І наостанок. Використання недоречної правової процедури ставить під сумнів законність всього подальшого затримання, а крім того, може вплинути й на оцінку допустимості доказів, зібраних на підтвердження вини затриманої особи. Як наслідок, справжній злочинець може отримати шанс на уникнення кримінальної відповідальності.

Вважаю, що подібні практики правоохоронців треба негайно припиняти, й для цього не потрібно вносити змін до законодавства.

Тому що однією з причин помилок у діяльності правоохоронців є відсутність чітких зрозумілих стандартів та процедур, які б детально описували алгоритми їхніх дій у конкретних ситуаціях, а також механізми взаємодії між різними правоохоронними органами, службами та підрозділами.

Наразі робоча група фахівців за участі Експертного центру з прав людини завершує розробку стандартів затримання та інших дій в межах кримінального провадження, які найближчим часом будуть презентовані для експертного обговорення.

Юрій Бєлоусов, спеціально для УП