Почему в Украине богатые все богатеют, а бедные беднеют

Останній рейтинг найбагатших українців, підготовлений журналом НВ та інвестиційною кампанією Dragon Capital, знову актуалізував сакраментальне запитання, на яке поки ніхто не може дати однозначної і вичерпної відповіді.

А тим більше, зарадити цій фатальній диспропорції.

Здавалося б, відповідь дуже проста: національна економіка, що досі залишається сировинним придатком розвинених або тих, що швидко розвиваються, країн, перебуває в руках кількох сімей.

Тож за сприятливої економічної кон’юнктури, якою є останній рік у світовій економіці, статки власників українського життя суттєво зросли.

Але в усьому світі є бідні й багаті, проте це не виглядає так катастрофічно, як в Україні, яка в останній час стала найбіднішою в Європі. Україну вже випередили і Грузія, і Вірменія, і Молдова, котрі нещодавно були далеко позаду за головними показниками.

Причиною економічної слабкості і безпорадності країни влада називає воєнне протистояння на сході країни й анексію чималої частини територій.

Це правда. Але не вся.

І Грузія, і Вірменія, і Молдова зазнали анексії та тією чи іншою мірою перебувають у воєнному протистоянні, напружуючи на мілітарні витрати національний бюджет. Але середні заробітні плати в цих країнах із непорівняно нижчим промисловим і сировинним потенціалом у півтора рази вищі.

Та й врешті, якщо в країні війна, то чи не першими це мають відчути великі підприємці, бо одразу традиційно включається ціла низка обмежувальних бізнес-заходів – змінюється режим комунікацій, структура виробництва, ринки, запроваджуються нові податки, включно з ключовим податком на багатство?

В Україні всього цього не відбулося. Або відбулося в сприятливий для дуже заможних людей спосіб.

Інакше як ви поясните, що статки найбагатшого українця Ріната Ахметова за останній надзвичайно кризовий рік виросли майже на 68% і досягли практично 7 мільярдів доларів США?

Лише знаменита формула Ротердам+, за підрахунками колишнього члена Національної комісії з регулювання ринку енергетики й комунальних послуг Андрія Геруса, принесла людині, котра володіє 25% електрогенерації в країні, 12 мільйонів гривень.

Та й підняття в першому півріччі на 59% тарифів за електроенергію для домогосподарств, як самі розумієте, принесло свої плоди для власника.

То чому ж дивуватися, що статки Ахметова за останній рік зросли більше, ніж у півтора рази?!

До речі, це зростання не найбільше. Значно випередив його в динаміці Костянтин Жеваго (209%). Непогано впорався й опозиціонер Вадим Новинський – плюс 113%. Гарні справи й у Миколи Злочевського – 107%. І в Сергія Тігіпка – 111%. Але значно кращі в Олексія Вадатурського – 326%.

А ще кращі справи – вишенька на торті(!) – у знаменитого Миколи Рудьковського, який, як виявилося, вже встав з інвалідного візка й досяг грандіозного успіху в "Нафтогазвидобуванні", – 614%.

Не треба заздрити! Працюють люди!

Щоправда, мають вони в основному сировинний бізнес. А от виробничий бізнес Петра Порошенка приніс всього 10% прибутку.

Прикро за нашого дорогого президента. Як на мене, він заслуговує на більше. Просто дуже заважає йому ця президентська посада.

Обізнані люди стверджують, що майже чверть дорогоцінного робочого часу віднімають нині ці обов’язки відкривати все нові й нові дорожні знаки на українських просторах.

Українці ще трохи подумають і, мабуть, таки підуть назустріч бізнесовим поривам Петра Олексійовича… Тим більше, що й час уже підходить.

Але то таке. Українським виборцям все ж треба зрозуміти, чому так сталося, що вони за останній час за рекордних врожаїв зернових, за надзвичайно сприятливої світової кон’юнктури на метал і зерно – основні експортні товари країни – неймовірно збідніли?

При тому, що надзвичайно збагатіли й до того багаті люди.

Це не викликало б питань, якби, по-перше, не було б таких великих "ножиць" у статках. А по-друге, давайте не забувати, що ці люди торгують національним багатством.

І вони за цей час не спромоглися на створення ні торгових марок, ні вітчизняних брендів, як не спромоглися й на модернізацію своїх застарілих ще радянських підприємств, котрі дісталися їм майже задарма.

То, може, вони не є ефективними власниками сировинних багатств країни? Тим більше, що вони дуже скромно й скупо діляться зі своїми безпосередніми виробниками.

За даними українських профспілок, на кожну одиницю виробленої продукції у фонд оплати праці в Україні йде 3-5%. У Європі і Північній Америці – 50-60%. У Східній Європі – 35-40%. Чи не звідси ці мільярди в рейтингах багатих українців?

І взагалі, якщо влада не регулює і розумно не перерозподіляє суспільний продукт, то цій владі вигідне таке становище. Це важко спростувати.

Про такі проблеми знають практично всі сучасні політики, котрі нині претендують на пост лідера країни. Але я не чув, щоб вони обіцяли не тільки сприяти врегулюванню в державі справедливої оплати праці, з чого колись починали великі реформатори Рузвельт і Лі Куан Ю, а й збираються розібратися з такою завжди вибухонебезпечною ситуацією, як катастрофічне розшарування в статках і доходах громадян.

Врешті, це засадничі речі для успіху країни. Не розв’язавши причинно-наслідкові зв’язки руху капіталів і їхнього справедливого розподілу всередині країни, побудувати успішне суспільство, багату й процвітаючу державу неможливо.

Натомість наші претенденти поки обмежуються малозрозумілими, беззмістовними і нікому не цікавими "кричалками", розвішеними на дорогах країни, на кшталт "Сильна економіка", "Закон і порядок", "Армія, мова, віра"… Про що все це говорить, у чому їхній сенс? Мабуть, тому і рейтинги претендентів коливаються в межах 10%.

Щоправда, залишається ще трохи часу, й українців не покидають сподівання на чудо.

Чуда, звичайно, не буде. І нашим співвітчизникам знову доведеться вибирати менше зло. Може, таким чином колись дійдемо і до великого добра?

Віктор Мороз, спеціально для УП