Города 2030: модернизуйся или умирай

Дискусії про майбутнє – на жаль, ще не типовий для України жанр. Поки, коли мова заходить про обговорення планування перспектив, ми зазвичай спостерігаємо дві крайнощі.

Перша: "ми ні на що не впливаємо, нам би вижити зараз, там якось воно буде", і далі легендарне – "ніколи так не було, щоб ніяк не було". Інша крайність: "майбутнє чудове, технології вже поруч, Європа нам допоможе, еволюційно ми їх наздоженемо – бо ж знаємо, куди йти".

Правда, як завжди, посередині. Гарне майбутнє і "Європа" наче справді настають, але не для всіх і не відразу. Ми живемо у надто складному світі, аби щасливе майбутнє визначалося одномоментними "перемогами".

Для системного успіху потрібне виважене планування, щоденна копітка робота, тисячі годин спілкування, а головне – сміливість визнати власні слабкі сторони і вміння використати сильні.

Альтернатива завжди є – відоме гасло "Гасіть світло в аеропорту", гасло мігрантів, що зневірюються у майбутньому навіть в умовах, коли наче немає "злочинної влади".

І це реальність: для багатьох міст демографічна картина виглядає вироком – випускні класи майже у повному складі виїжджають за кордон без бажання повернутися, навіть великі міста стрімко втрачають молодь, що мала б працювати, створювати бізнес, народжувати дітей.

Найближче десятиліття для міст і селищ України ставить питання самого сенсу існування, а для якихось - і подальшого існування як такого. І це питання не лише для нині депресивних населених пунктів, а й для великих міст і навіть столиці.

Модернізуватися чи вимерти - таким є порядок денний-2030 для українських міст.

Міста-20-сьогодні: тяжкий спадок совка і "міцних господарників"

Українські міста хворі. У світі стрімка урбанізація ХХ століття принесла чимало викликів, але для України їх виявилося ще більше.

Неприродна, планово-насильницька урбанізація радянського періоду, коли людей у міста зганяли як робочу силу для заводів-гігантів і шахт, породила штучні "міста" без міських громад, урбанізовані території, що швидко занепали у нових економічних умовах.

Таку модель у радянський час просували для всіх міст – і нових, і тих, які вже мали історію містотворення, культуру міського співжиття, але з часом майже втратили її.

Наприклад, лише зараз ми починаємо відчувати і усвідомлювати наслідки приватизації та розподілу власності 90-х років. За втіленням гасла "житло – народу, заводи – директорам" лише приходить розуміння неефективності такого перерозподілу.

Людей, що не мали достатніх джерел доходів, лишили сам на сам зі своєю "власністю" у вигляді вже фізично зношених багатоповерхівок. А колишні "червоні директори" та "наближені", що за безцінь приватизували колишні велетні промисловості, виявилися "собаками на сіні", тримаючи величезні занедбані площі часто у центрах міст без розуміння що з ними робити.

А ще є розповзання міст, майже відсутність локальної економіки, низький рівень планування – точніше його зазвичай просто немає, навіть у столиці.

Аж ніяк не корупція, а некомпетентність і несистемність стали головною проблемою міських адміністрацій. Так зване "фейсбук-урядування", прийняття рішень у гонитві за лайками і слідуванням модним тенденціям, карго-культу зовнішніх проявів так званої "хіпстерської урбаністики" відкинуло на останній план вирішення ключових питань міської інфраструктури, а також економіки, соціальної політики. Модні лавки, мурали і точкові інновації – це далеко не модернізація міст, що часто виглядають без зовнішнього лоску.

Найжахливіше, що у спадок від "совка" лишилося бачення, що профільний чиновник чи політик, обіймаючи певну посаду, "миттєво" стає експертом у цій галузі. Нерозуміння власної некомпетентності (а розумна людина завжди усвідомлює, як багато вона не знає, нерозумна ж зазвичай більш упевнена в собі і своїх думках) вкупі з небажанням визнавати власні помилки нерідко заводить міста у безглузді ситуації.

Логіка міських чиновників зазвичай полягає у витрачанні міських грошей – те, що називається "освоєння бюджетних коштів". Звідси – і укладка асфальту взимку, і обрізання дерев, що потім гинуть (можна нові посадити – профіт!), і безглуздий благоустрій, і неадекватні закупівлі.

Навіть мери часто не усвідомлюють завдання для міста заробляти – як на рівні муніципалітету, так і надання можливостей для бізнесу та мешканців міста. "Економіка – не наша справа, ані для бізнесу, ані для громадян" – така їхня логіка.

П’ять рівнів модернізації для якісного життя

Модернізація міст – складна справа. Є перший, найпростіший рівень – механічна заміна елементів інфраструктур, відповідно до технічних інновацій.

Так-так, це про заміну лампочок на світлодіодні, тролейбусів на нові, низькопідлогові та енергоощадні, про "євровікна", "євроремонти" і навіть про протиставлення дизельних "євроблях" сучасним електромобілям.

Це все – механічна заміна елементів інфраструктур, що насправді не надто впливає на реальну якість життя. І це – найдорожче, при тому, що має найнижчий стратегічний ефект.

Другий рівень – вдосконалення самих інфраструктур. Цей рівень є менш затратним, ніж перший, але може мати кращі наслідки.

Тут знаходяться організаційні рішення: який має бути графік руху тролейбусів, коли запалюються лампи вуличного освітлення і де саме в першу чергу треба встановити ті самі "євровікна", аби справді мати економію енергоносіїв.

Цей рівень – про пріоритети, і тут є найкраще співвідношення витрат і результату у короткостроковій перспективі. І це можна досягти часто навіть без першого "механічного" рівня.

Третій рівень – залучення інших інфраструктур до виконання завдання.

Дуже простий приклад – транспортне сполучення умовного спального району з діловим центром. На першому рівні – заміна старих тролейбусів на нові, скільки було – стільки й стало. На другому – вдосконалені графіки руху, виділені смуги, перевага тролейбусам на перехрестях за допомогою світлофорів. А на третьому – долучення інших способів пересування: велодоріжки, попутні авто, комфортабельні маршрутки (звісно, не ті перекошені скотовозки, що є зараз – то окремий сум) – тобто зовсім інша інфраструктура, але для тих же завдань.

І лише на четвертому рівні ми вже маємо більш стратегічне мислення. Чи потрібні будуть всі ці інфраструктури, з оновленням технічних рішень, оптимізацією роботи інфраструктур і взагалі альтернативними інфраструктурами, коли ми, наприклад, матимемо робочі місця безпосередньо у житловому районі. Коли ми оптимізуємо функцію настільки, що для її реалізації вже не будуть потрібні додаткові інфраструктури?

На цьому рівні відбувається не просто скорочення видатків на ці інфраструктури – вони зникають самі по собі, потреба в них.

П’ятий рівень – вже наче щось нездійсненне. Зміна функцій – тобто ключових основ життєдіяльності суспільства. Наприклад, коли не є обов’язковим таке поняття як "робота" (або "дитячий садок", "школа") у загальноприйнятому розумінні. Коли самодостатні міські громади реалізують свої потреби, не надто потребуючи зовнішньої допомоги.

Ось він, ланцюжок: технічні рішення – оптимізація інфраструктур – розширення кола інфраструктур – оптимізація функцій – реалізація потреб по суті.

Це майбутнє, але його елементи вже зараз є у нашому житті. Економіка без грошей, економіка обміну, банки часу, мікроекономіка громади – усвідомили, як це далеко від логіки "міцних господарників" з їхнім "освоєнням бюджетних коштів"?

Покоління 2030: виправити або втратити все

Для України зараз унікальний час. Окрім драматичних подій Революції Гідності і протистояння агресії на Донбасі й окупації Криму, є і еволюційний процес – до суспільно-економічної активності повноцінно увійшло перше пострадянське покоління.

Ті, хто ледь-ледь пам’ятає "совок", хто виріс у 90-х, хто у молоді роки "відкривав" Європу, не маючи зашкарублих стереотипів. Перше покоління свободи, що давно полишило університетські лави і вже випробувало на собі реалії "вільної і незалежної" України.

Зараз це покоління вже має не просто ідеї, а власні здобутки. Успішні компанії, реалізовані проекти, втілені у життя задуми, що довели свою життєздатність. Найближчі 10-15 років саме вони формуватимуть порядок денний і будуть рушіями змін.

Але демонструючи успіхи в існуючій "системі", чимало з них ледь не щодня ставлять перед собою питання: а чи не є їхня робота підтриманням існуючого стану, а чи не варто "піти" і дати "померти" старій системі, чимшвидше.

Сотні і тисячі людей нового покоління і нового бачення увійшли у "систему", але переважно лишилися "чужими серед своїх", не ставши при цьому "своїми серед чужих", усвідомивши, але не прийнявши її цінності.

Ці люди з кожним днем "підточують" старі стереотипи, які ще надто сильні, аби наші міста лишалися морально застарілими. Але з часом проривів "старого котла" стає все більше, і це вже не випуск пари.

Для народжених у 80-90-ті, тих, хто лишився і взяв на себе відповідальність будувати нову Україну, найближчі 10-15 років є вирішальними в житті. І то вже питання: чи вдасться збудувати справжню сучасну європейську країну, а чи готувати вже своїх дітей до незворотної еміграції.

Шляху назад у модернізації міст – а ми всі тим чи іншим чином живемо в містах або включені до міського життя – вже немає.

Якщо кожне окреме українське місто не здійснить успішну модернізацію за найближче десятиліття – вже без жодних жартів доведеться "гасити світло в аеропорту" цього самого міста.

Чи буде то внутрішня, а чи зовнішня міграція – але такі міста можуть опинитися справді на межі фізичного вимирання. І для когось рідне місто виявиться "містом-привидом".

Григорій Мельничук