История, из которой выпадает варварское убийство голодом миллионов людей, – неполноценна, а потому опасна

Голодомор – один із найстрашніших геноцидів за кількістю жертв і, мабуть, найжахливіший за підступністю скоєного злочину.

Трагізм Голодомору посилюється ще й тим, що тоді, у 1932-1933 роках, він залишився практично непоміченим у світі. Спрацювали брак інформації з наглухо закритого СРСР, радянська пропаганда, а також і байдужість Заходу.

У результаті геноцид, вчинений у географічному центрі Європи, на цілі десятиліття випав зі світової історії, не вжахнув людство, не викликав глобального осуду.

Відновити історичну справедливість, повернути страшну катастрофу Голодомору в світову історичну пам'ять – святий обов’язок нинішньої генерації українців.

Ідеться не тільки про історичну науку, шкільні програми й загальну поінформованість. Ідеться про те, щоб на нашу національну трагедію відгукнулася й колективна совість людства.

Погодьтеся, історія, з якої випадає варварське вбивство голодом мільйонів людей, є неповноцінною, а тому й небезпечною. Цивілізація, яка дозволяє собі не помітити, забути про злочин таких масштабів, є морально ущербною.

Статистика Голодомору страшна, мозок ледве здатен її сприйняти.

Але Голодомор насправді складається з мільйонів реальних трагедій реальних людей, які сконали в жахливих муках, які перед тим як померти самим пережили ще страшніші смерті – смерті власних дітей.

Коли ми розповідаємо світові про Голодомор, маємо не тільки наводити цифри й давати історичний аналіз, ми повинні на емоційному рівні передати трагедію кожного знищеного життя.

Нам треба достукатися до серця людства й кожної людини.

Цього року МЗС спільно з українськими громадами за кордоном провело масштабну міжнародну акцію "Запалімо свічку пам’яті!". Вона розпочалася 1 вересня і закінчується 24 листопада в Києві. Усього акція охопила понад 60 країн.

Ми організовуємо масові заходи, ми говоримо про Голодомор індивідуально з політиками, ученими, громадськими діячами, моральними авторитетами різних країн.

Згадую свою нещодавню зустріч у Відні з австрійським кардиналом Крістофом Шенборном, який розповів мені вражаючу історію про свого попередника з тридцятих років минулого століття, кардинала Теодора Інніцера.

Він одним із перших у тодішній Європі почав бити на сполох, збирати докази, кричати про злочин радянського режиму, намагався організувати міжнародну допомогу голодуючим, достукатися до Ліги націй, Червоного Хреста, Церкви та гуманітарних організацій.

Його не захотіли чути, але він зробив усе, що міг, він не лишився байдужим.

Я ніколи не наважувався і не наважуся порівнювати трагедії людей та народів, але мені дуже імпонує, як Ізраїль вшановує праведників світу, які під час Голокосту рятували євреїв.

Не закликаю копіювати, але переконаний, що Україна теж має пам’ятати й шанувати своїх праведників, тих, хто не міг примиритися й намагався пробудити запаморочену совість світу.

Будьмо вдячними, увічнюймо імена цих людей, яких і не було так багато, у назвах наших вулиць, у пам’ятниках, у підручниках, віршах і романах, у власній пам’яті і серцях.

Міністерство закордонних справ разом з українським "Меморіалом" виступає з ініціативою назвати одну з вулиць Києва іменем кардинала Теодора Інніцера.

Особливу увагу українська дипломатія приділяє такій надважливій політичній справі, як визнання іншими державами Голодомору 1932-1933 років актом геноциду українського народу.

Такі ухвали прийняли парламенти вже 18 країн. До 85-х роковин Голодомору наше Міністерство видало збірку документів щодо визнання різними державами Голодомору як геноциду.

Окремо хочу сказати про Сполучені Штати Америки, звідки щойно повернувся. Там Голодомор визнали геноцидом уже 20 штатів. А 3 жовтня цього року це офіційно зробив Сенат США.

У Вашингтоні я спілкувався з високими американськими політиками, ученими, громадськими діячами і, звичайно ж, з українською громадою.

Можу засвідчити: процес визнання Голодомору в США – це вже більше ніж політика, це активний громадський рух за утвердження історичної справедливості й гуманізму.

Схоже, у Москві розуміють, що це означає, недаремно ж російські пранкери зараз телефонують у всі високі кабінети, щоб збити цю хвилю підтримки.

Але натомість лише збільшують коло наших друзів, яким абсолютно ясно: якщо це не подобається Росії, значить, вони роблять правильну й шляхетну справу.

Повернути забуту гуманітарну катастрофу далеких 1932-1933 років в історичну пам'ять, свідомість і совість людства – це насправді копітка робота на багато років, якщо не десятиліть. І робити її мають не тільки державні структури, а й усе світове українство.

Кілька місяців тому я стояв перед першим пам’ятником жертвам Голодомору, спорудженим українською громадою в Едмонтоні. Подивіться, скільки таких пам’ятників стоїть по світу зараз!

Ми, українці, терплячі. Ми наполегливі, ми віддані справі. Ми виконаємо свій обов’язок. Це тільки початок!

Павло Клімкін, міністр закордонних справ України