Правда – первая жертва войны? Как Украине реагировать на то, что СММ "не видит" России на Донбассе

Чи є правда першою жертвою війни?

Це питання як юрист міжнародного кримінального права з 20-річним досвідом роботи в Міжнародному суді ООН та Міжнародному кримінальному суді я чую доволі часто.

На нього, як і на більшість питань, що стосуються збройного конфлікту, немає простої відповіді.

Поряд з тим, за роки вивчення конфліктів я дійшов висновку, що правду можна вберегти.

Більше того, такі держави як Україна можуть використовувати факти як ще одну зброю в боротьбі проти військової агресії та авторитаризму.

На жаль, не в змозі оцінити виклики перед ними, держави знову і знову стають жертвами пропаганди, якої можна було б уникнути, обравши об’єктивність та стратегію.

Цілком зрозуміло, що держави та громадянське суспільство, які страждають від безчестя війни чи збройної агресії, можуть легко відволіктися на дезінформацію чи прості обмовки.

Яскравим прикладом цього є нещодавня суперечка навколо інтерв’ю колишнього заступника голови Спеціальної моніторингової місії ОБСЄ в Україні (або СММ) Александра Хуга.

25 жовтня 2018 року журнал Foreign Policy опублікував інтерв’ю з Хугом, у якому останній заявив, що моніторингова місія не побачила "прямих доказів" втручання Росії на Донбасі.

Після шторму критики Foreign Policy випустив пояснення, зазначивши: "У попередній версії Хуг заявив, що ОБСЄ не побачила прямих доказів участі Росії в діях на сході України. Ми видалили це зауваження, оскільки воно не передало погляд, який він намагався донести".

Суперечка могла би закінчитися на цьому. Проте 4 листопада в інтерв’ю одному з найпопулярніших українських медіа "ТСН" Хуг заявив, що

ОБСЄ спостерігала "колони машин військового типу... в супроводі систем протиповітряної оборони… розмовляла з особами, які заявляли про свою належність до російських військових підрозділів, зокрема 16-ї повітряно-десантної бригади Росії".

Але, тим не менш, він не вважає Росію агресором, а все ще "розмірковує" над цим. Наступного дня ці ремарки відтворила "Українська правда".

Не дивно, що в розпал війни, анексії та фіктивних місцевих виборів ці коментарі викликали жах громадськості по всій Україні. Вони привернули увагу засобів масової інформації (також тут, тут і тут) та були відразу поширені сепаратистськими інтернет-виданнями.

Були вони навмисними чи випадковими в конкретній ситуації – не має значення в контексті гібридної війни.

Що дійсно має значення – це те, як держава та громадянське суспільство об’єднують свої зусилля для боротьби з дезінформацією та, у ситуації України сьогодні, те, як вона може зміцнити свої відповіді на заперечення Росії втручання останньої на Донбасі (та в Криму).

Факти особливо важливі під час збройного конфлікту. Особи та громада мають право на правду.

Факти визначають цілу низку суттєвих міжнародно-правових питань, включаючи визначення застосовуваної системи міжнародного гуманітарного права (наприклад, сторін конфлікту, є конфлікт міжнародним чи неміжнародним збройним конфліктом, хто має право на фундаментальний захист Женевських конвенцій і так далі).

Це, у свою чергу, визначає, яка сторона несе зобов’язання перед громадянами та хто відповідає за порушення законів війни або прав людини в цілому.

Таким чином, правда має надзвичайно важливе значення для забезпечення виконання основоположних правових гарантій, які визначають межі суверенітету та якість правосуддя для постраждалих громад та окремих потерпілих, зокрема репарацій, компенсацій, відновлення прав, гарантій неповторення та законного притягнення порушників до відповідальності.

Тому хвилює, що на п’ятому році окупації Криму та конфлікту на сході Україна продовжує піддаватися утискам на національному та міжнародному рівнях шляхом дезінформації щодо критичних фактів втручання Росії на обох територіях.

Україні терміново потрібна авторитетна думка, яка оцінює докази участі Росії на Донбасі та в Криму відповідно до міжнародних норм гуманітарного та кримінального права.

Що стосується Донбасу, то надзвичайно важливо терміново з'ясувати відповідальність Росії за міжнародним правом за дії сепаратистів (зокрема, чи є вони окупацією Донбасу – тобто чи Росія здійснює загальний контроль над сепаратистами), а також характер і масштаб агресії.

Доки Україна не отримає авторитетну думку релевантних експертів з міжнародного кримінального права, правда і надалі буде жертвою російської війни.

Основні факти російського втручання не можуть бути обґрунтовано оскаржені, навіть якщо їхнє юридичне значення потребує уточнення.

Існує багато прямих доказів втручання Росії.

Як підтвердив Хуг, ОБСЄ розмовляла з особами, які стверджували, що вони – російські військовослужбовці на ротації, і спостерігала електронну зброю, а також колони зброї та матеріально-технічного забезпечення, які перетинали кордон поза місцями офіційного перетину.

Важливо, що деякі з цих колон підтримувалися системами протиповітряної оборони, що є критичним фактом, який поряд з багатьма іншими, як правило, підриває будь-яке твердження, що ця підтримка не була надана Російською державою (а окремими особами чи злочинними елементами).

І є набагато більше свідчень втручання та агресії Росії, ніж згадані в інтерв'ю з Хугом. Прокурор Міжнародного кримінального суду ("МКС") наразі вивчає інформацію, що "вказує на безпосереднє військове протистояння між російськими збройними силами та українськими урядовими силами", включаючи обстріл Росією, ув’язнення українських військовослужбовців російськими збройними силами та іншу інформацію, яка вказує на загальний контроль над сепаратистами з боку Росії.

Human Rights Watch і Міжнародна Амністія дійшли висновку, що є "переконливі докази, включаючи звіти та супутникові знімки НАТО та затримання російських військовослужбовців в Україні", які вказують на безпосередню участь російських військ у військових операціях.

FIDH, Truth Hounds та Bellingcat зібрали докази, що свідчать або про високий рівень контролю та відповідальності з боку Російської держави в збройних діях на Донбасі, або навіть про ефективний контроль над територією.

З огляду на обсяг інформації, немає жодних сумнівів, що в будь-якому судовому розгляді в МКС або іншому міжнародному трибуналі доступні докази, включаючи ті, що обговорюються Хугом, вважатимуться прямими і переконливими доказами втручання Росії.

Чи є це втручання злочином агресії за міжнародним правом – вимагає аналізу спеціальних питань міжнародного кримінального права, експертизи, якої не має ОБСЄ.

У МКС "діяння" агресії визначається як використання збройної сили державою проти суверенітету, територіальної цілісності чи політичної незалежності іншої держави чи будь-яким іншим чином, що не відповідає Статуту ООН.

Лишаючи осторонь питання юрисдикції в МКС, факти виглядають такими, що викликають, щонайменше, розумні підстави вважати, що Росія використовує свої війська для нападу на територіальну цілісність України.

Будь-якому міжнародному суду необхідно буде також з'ясувати, чи здійснював Путін або члени його правлячої еліти контроль над Російською державою для планування, підготовки, ініціювання або виконання такого нападу.

Докази російського втручання на підтримку чи навіть здійснення контролю над сепаратистами неважко знайти. У міжнародному кримінальному праві це те, що називається prima facie кейс.

Останній вимагає відповіді від російського керівництва на питання: що робить Російська держава, даючи згоду на використання своїх ресурсів для підтримки сепаратистів або контролю над ними?

І якщо не для агресії, то для чого це?

Неспроможність України оцінити факти та отримати відповідний правовий висновок ставить її в невигідне становище.

Найбільш руйнівним є забезпечення Росії розширеними можливостями використовувати дезінформацію на підтримку її заяв про непричетність до конфлікту.

Україна не повинна покладатися на міжнародні суди для отримання такого висновку. Жоден із них, включаючи МКС, Міжнародний суд ООН або Європейський суд з прав людини, не опублікує авторитетне рішення щодо цих критичних питань, щонайменше, у наступні 7-10 років.

Україна має діяти зараз, якщо вона хоче зміцнити свій захист у гібридній війні та вберегти правду від російської війни.

Вейн Джордаш, партнер Global Rights Compliance

Спеціально для УП