Двойное сито, или Почему нужна двухтуровая мажоритарка
Якість представницьких органів влади залежить від способу їх формування. Виборчий кодекс, над яким вже рік ламає списи Верховна Рада, не вирішує існуючої проблеми – навіть в разі його прийняття парламент залишиться феодальним клубом, а не виразником інтересів народу.
Оманлива відкритість
7 листопада виповнився рік, як Рада проголосувала в першому читанні за новий Виборчий кодекс. З того часу депутати подали декілька тисяч поправок, і, попри заяви спікера прийняти все максимально швидко, самі парламентарі скептично оцінюють вірогідність того, що парламентські вибори у 2019 році пройдуть за новими правилами.
За даними соціологів, близько 40% українців підтримують перехід до відкритих партійних списків, і за таку ж модель агітують численні громадські організації.
Але треба задати собі питання: чи не викликаний цей ентузіазм просто красивим словосполученням і даниною політичній моді? Коли ми чуємо про "відкриті списки", то на перший погляд здається, що вони обіцяють торжество прозорості та ефективності в процесі виборів депутатів. Але це не так.
По-перше, сама система є доволі складною для розуміння, і вона зовсім не полегшує життя виборцю.
По-друге, так званий "регіональний список" є, по суті, все тією ж добре замаскованою мажоритаркою. Він знову міцно спаює парламентські амбіції партій з інтересами місцевих "баронів".
Останні без партії не зможуть балотуватися (самовисування заборонене), а партії без "баронів" навряд чи зможуть розраховувати на переконливий результат в округах. "Гречка" при цьому нікуди не зникає – і можна не сумніватися, що вона буде відігравати свою чималу роль.
Навряд чи варто говорити, що за такої системи політичні партії так і не стануть виразниками інтересів суспільства, а залишаться феодальними угрупуваннями, в яких просто посилиться регіональна диференціація.
По-третє, виникне нездорова конкуренція всередині "регіонального списку". Коли кандидати, змагаючись за прихильність виборців, почнуть топити своїх же колег по партії. Крім того, за яким принципом буде фінансуватися з бюджету партії виборча кампанія кандидатів на окрузі, де всі є конкурентами один одному?
Розвиток подій неважко передбачити: війна компроматів всіх проти всіх, кулуарні зустрічі ходаків з області з першими людьми партії в Києві для вибивання ресурсів під себе й інтриги в кращих традиціях вітчизняної політичної традиції.
По-четверте, виникне перекіс у представництві регіонів в парламенті. Області, де люди більш активно ходять на вибори, отримають більше своїх представників. А ті, які є менш активними – менше.
Звісно, вибори – це відповідальність, і по-хорошому, виборці мають усвідомлювати важливість свого голосування. Це в теорії. А на практиці в парламенті з’явиться диспропорція регіонів, яка продовжить накручувати пружину образ і відчуття в мешканців "міноритарних областей", що Київ їх не чує.
"Гречкосії", "парашутисти" і президентські багнети
Безумовно, діюча система є ще гіршою. Саме вона створила такі явища, як маскування підкупу виборців під благодійність та збагатила мову новим значенням слів "гречкосії" та "парашутисти". Більше того, всі найменш дієздатні, керовані президентами в ручному режимі парламенти, формувалися саме через пропорційно-мажоритарну систему.
Коли вся президентська кіннота і вся президентська рать добирала собі багнети з тих ніби незалежних кандидатів, які обиралися в мажоритарних округах.
Це Ющенко був змушений розпускати обраний за пропорційною системою парламент, з яким не міг впоратися. А Януковичу і Порошенку для цього вистачало просто, в дусі фільму "Хрещений батько", зробити мажоритарникам пропозицію, від якої ті не зможуть відмовитися.
Два останні парламенти, є, напевно, найбільш кволими за всю історію українського парламентаризму, у них немає і натяку на незалежність.
Згадаємо Революцію Гідності, коли навіть найбільш твердолобим вже стало очевидно, що режим перейшов межу і президент злетів з котушок.
Що зробила Рада, як представницький (по ідеї) орган влади? Встала на підтримку демонстрантів, взяла ситуацію під свій контроль? Ні, навіть ті регіонали, які були незгодні з тим, що відбувається – хай не так через відчуття несправедливості, а з прагнення самозбереження, все одно покірно, як барани, і десь проти своєї волі, але виконували розпорядження з Банкової.
Сьогоднішня ситуація нічим не краща. Просто нардепи ще не зіткнулися з такими викликами, як у 2013-2014 рр.
Конкуренція грошей і розуму
Я завжди слідую правилу "критикуючи – пропонуй". Переконаний - найкращою виборчою системою для України є двотурова мажоритарна система абсолютної більшості з висуванням від місцевих партійних осередків. Не боюсь бути непопулярним у цій позиції. Адже вважаю, що це найдієвіша система народного представництва.
Скажуть, що така система вже була. Так, один раз, у 1994 році. І сьогодні навіть найзапекліші її критики погоджуються, що це був найбільш народний і пасіонарний парламент за всю історію України.
Так, у ньому було багато комуністів й інших ретроградних сил – але в ньому було й те національне ядро, яке розробило і прийняло Конституцію в 1996 році. Той парламент точно не був олігархічним клубом.
Це був парламент В’ячеслава Чорновола, Левка Лук’яненка чи Ігоря Юхновського. А не вірних місцевих "васалів" лідерів партій, які мають пам’ятати, чиєю підтримкою вони були обрані.
Парламент 1994 року був, напевно, єдиним, потрапити куди можна було без надхмарних грошей – просто донісши до людей свою позицію.
450 округів на країну означає, що кожний округ є порівняно невеликим і кандидат має можливість особисто зустрітися з більшістю виборців. Сьогодні, з розвитком соціальних мереж, контакт став навіть простішим.
Це і відкриває дорогу тим новим обличчям, яких всі так чекають. Але які не мають необхідного ресурсу, щоб подолати партійних монстрів та місцевих баронів.
Чому двотурова система абсолютної більшості? Тому що вона найкраще – наскільки це взагалі можливо – дає змогу конкурувати не грошам з грошима, а розуму з грошима.
Місцевий "благодійник" чи столичний "парашутист" можуть засіяти округ і пройти перший тур. Але в другому їм все одно, скоріше за все, доведеться конкурувати з місцевим громадським активістом, лідером думки, підприємцем, якого знають та поважають тут, саме в цій громаді. І буде потрібно не просто виграти, а набрати 50% + 1 голосів.
Чому висування від місцевих партійних осередків? Тому, що це нарешті поставить політичні партії перед необхідністю вийти з київських кабінетів та почати розбудовувати не паперові, а реальні партійні структури.
Це означає, що не тільки кандидат від округу буде розумітися на місцевих проблемах, але й партія знатиме, що відбувається в умовному Червонограді Львівської області чи Каховці Херсонської.
Це не просто дозволить, а змусить політичні партії ставати тим, чим вони і мають бути – виразником волі та інтересів різних груп громадян. Звідси пряма дорога до зменшення ролі диванних та іменних партій – і зростання ролі ідеології.
Інший парламентаризм
Підсумовуючи скажу, що виборчу систему, безумовно, необхідно змінювати. Але не варто її змінювати просто на догоду політичній моді. Навіть якщо цю моду підтримують наші західні партнери. Вони, як показує практика, теж далеко не завжди праві.
Яким бути новому українському парламентаризму – це питання фахової дискусії. Я схиляюся до двопалатного парламенту.
Нижня палата якого формується за двотуровою мажоритарною системою абсолютної більшості з висуванням від місцевих партійних осередків. Чисельність палати – 300 депутатів (1 представник на 150 000 громадян), як і вчить нас класична система. Ця палата є безпосереднім представником народу.
У Верхній палаті – рівна кількість представників від кожного регіону, які обираються простою мажоритарною системою. Вони представляють інтереси не окремих громад, а всієї області.
Крім того, в складі Верхньої палати діє Економічна Рада, Рада Влади (створює регламенти для органів виконавчої влади і стежить за їхнім дотриманням), Рада Майбутнього (займається питаннями стратегічного розвитку).
Необхідною складовою є також Палата Суду, яка за необхідності буде ініціювати розслідування та судові процедури щодо вищих чиновників держави. Вірити, що таку процедуру можуть серйозно вести набрані за конкурсом судді Антикорупційного суду, яким сьогодні в країні немає довіри, доволі наївно.
Рівне представництво від регіонів дозволить вирішити ще дві постійні проблеми. Буде створений той канал зв’язку, за яким регіони зможуть достукатися до центру. Сьогодні його немає, і єдиним способом для місцевих еліт просувати свої інтереси є взяття київського "престолу".
Поточна ситуація не надто відрізняється від Київської Русі XI-XII століть, коли Київ почергово "брали" різні князівства. Так і сьогодні: періоди дніпропетровських і донецьких змінила ера вінницьких. В цьому сенсі слоган "Наступний" – це не просто бажання одного кандидата стати президентом, але й артикульована претензія західного регіону на те, що тепер їхній час "порулити" державою.
Регіональне представництво не тільки усуне цей вічний конфлікт – і в Києві нарешті осяде не місцева, а всеукраїнська команда - але й зробить ще один важливий крок щодо внутрішньодержавної сталості. Оскільки патріотичних регіонів в країні більше, ніж тих, які коливаються, наявність постійної проукраїнської більшості в Верхній палаті забезпечить ідеологічну стабільність та чіткий курс держави, на який не зможуть суттєво вплинути чергові вибори.
Адже і сьогодні, попри Революцію Гідності і війну, вірогідність реваншу є доволі високою. Просто тому, що суспільство втомилося від брехні "цих" і здатне проголосувати за "тих" виключно з відчуття протесту. А відсутність чіткої інституційної системи дозволить переможцям з "партії миру будь-якої ціною" дуже швидко повернути все на рейки вічної дружби з "братським народом".
Звісно, до представників Верхньої палати мають бути додаткові вимоги: освітні, фахові, вікові, досвід роботи в громадських організаціях. Це – свого роду обраний Ареопаг, найавторитетніший владний орган, підім’яти який не зможуть навіть самі непередбачувані президенти.
Роман Безсмертний, спеціально для УП