Музей на Почтовой: не откладывать неотложное

Разом з Сергієм Гусовським розмірковуємо про сумну ситуацію навколо Поштової площі. Сумну для міжнародного іміджу Києва, але, в першу чергу, для самих киян.

На жаль, історія з Поштовою площею все ще не закінчена. Попри рішення наукової конференції, попри численні звернення громадськості, духовенства, МЗС та Міністерства культури.

Попри нашу критичну необхідність у колективній історичній пам`яті, Київрада 20 вересня не внесла проект рішення про розірвання інвестиційного договору з забудовником до порядку денного.

Хоча він мав розглядатися "як невідкладний". Відклали.

Поштова площа – це один із маркерів сучасного Києва. Зранку тут збирається черга на фунікулер, літніми вечорами звідси йдуть натовпом на Труханів острів, і кожен день потоки машин поспішають з набережної до центру, а з центру на набережну.

Поштова живе незалежно від постанов і настанов. Але під цією сучасністю ховається ще не один шар та не один вимір київського життя.

Ймовірніше за все, саме тут, на річці Почайні, хрестили Україну-Русь. Почайна – це не просто "нова назва Петрівки", це частина нашого культурного коду.

Пам’ятаєте, у геніальної Ліни Костенко: "Мені відкрилась істина печальна: життя зникає, як ріка Почайна… І тільки верби знатимуть старі: киян хрестили в ній, а не в Дніпрі".

А сьогодні ж "істина печальна" може торкнутися вже не увічненої, зрештою, річки, але й головного сакрального місця на шляху її колишнього русла.

Трагедія відкладання, посування, заморожування рішення по Поштовій – також і в невідповідності реальних вчинків декларованим цінностям.

Ми всі охоче говоримо про брендинг Києва, радіємо публікаціям та відеосюжетам іноземних журналістів і блогерів, підтримуємо наратив "Kyiv is a new Berlin"… І якось заплющуємо очі на те, що з містом насправді відбувається.

А відбувається те, що ті, хто мають ухвалювати рішення, не лише ігнорують важливість збереження київської історії та самої концепції нашого міста, але й насправді рухаються в напрямі, далекому від прагматичності.

Модерні музеї, презентація власної історії, цікава розповідь про себе – це те, що вабить туристів, те, що в перспективі приносить дивіденди, більші, ніж будь-який торговий центр. Хто б які розрахунки по квадратних метрах не провів.

Для України сьогодні конче важливо робити ставку на значущі іміджеві проекти, які націлені на майбутнє, а не керуватися короткозорою ринковою кон’юнктурою.

Але ж, у першу чергу, болить Поштова саме киянам. І треба розуміти, що цей скандал та цей біль – це симптоми хвороби непоміркованого будівництва.

Так, даремно сперечатися з урбанізацією, даремно згадувати часи, коли Київ був дев`ятиповерховий чи, ба більше, дерев`яний. І, тим паче, даремно заперечувати необхідність розвитку чесного (!) бізнесу. Але ця історія про інше.

Про те, як у процесі розвитку ми обираємо не той шлях – шлях забуття, байдужості та компромісу з совістю. Наскільки відомо з історії, такі слизькі шляхи завжди заводять у глухий кут.

У нас немає сумнівів, що рано чи пізно історія руками небайдужих розставить усе по своїх місцях: там, де має бути музей – буде саме музей, а не підземний торговий центр. Бо власною пам'яттю не торгують.

Однак, поки Київраді бракує політичної волі та глобального бачення історії. А може, бракує розуміння, власне, Києва – часто складається враження, що далеко не всі знають, чим живе та дихає наше місто.

Павло Клімкін, міністр закордонних справ України

Сергій Гусовський, голова депутатської групи "Київська команда" в Київраді

Спеціально для УП