Следующего президента Украины выберут те, кто не определился

Всі хоча б раз у житті бачили відомий фокус, коли людині пропонують обрати карту з колоди, а потім фокусник її відгадує. Абсолютна більшість серед тих, хто обирає карту, переконані, що ніякої маніпуляції над їхнім розумом не відбулось, і вони роблять самостійний вибір.

Задача команд кандидатів у президенти в чомусь схожа – підштовхнути до потрібного вибору. Зрозуміло, що власний електорат підштовхувати до вибору не потрібно – достатньо, щоб ці люди прийшли на вибори.

А електорат конкурентів важко підштовхнути до іншого вибору, ніж за їхнього улюбленця.

Але найбільша частина виборців – за різними оцінками, 20-45% – ще не визначилися зі "своїм" кандидатом у президенти. Ось їх і треба підштовхувати.

Тим паче, якщо припустити, що музикант Святослав Вакарчук чи комік Володимир Зеленський не будуть балотуватися, то відсоток невизначених може взагалі зашкалювати.

Невизначені завжди були резервом для виборів, але такого величезного значення ця електоральна група ще ніколи не мала в історії виборів президента України. Фактично, це ключ до перемоги.

Як свідчить практика останніх президентських кампаній, невизначені приймуть рішення лише напередодні голосування, і майже всі розподіляться між двома опціями – або не прийдуть на дільниці, або проголосують за тих, хто має більші шанси перемогти. Розглянемо детальніше ці два варіанти.

Одна частина невизначених взагалі не піде голосувати.

Навіть у "ситих" європейських країнах з високим рівнем життя останніми роками спостерігається доволі висока явка на виборах.

Наприклад, на останніх виборах президента Франції – майже 78% у першому турі та майже 75% у другому турі. На останніх парламентських виборах у Бельгії явка була більше 89%. У Нідерландах та Німеччині на минулорічних виборах до парламенту явка склала майже 82% і більше 76% відповідно.

Явка виборців в Україні є нижчою на цьому фоні. У 2010 році явка на президентських виборах у першому турі була близько 67%, а в другому – 69%. У 2014 році явка склала майже 60%.

Тобто близько 40% виборців не прийшли на дільниці. Можливо, тому що в Україні, на відміну від деяких європейських країн, відсутні штрафи за неявку на вибори?

У тому числі. Але ключова причина – презумпція корумпованості політиків, "усі погані – нема за кого голосувати".

Поки що все йде до того, що і на виборах-2019 погода не зміниться – основні претенденти, згідно з соцопитуваннями, мають вкрай низький рівень довіри. Це і не дивно, бо для українців вони є занадто знайомими обличчями, які потрапляли до різноманітних скандалів.

Проте навіть цей стереотип у масовій свідомості українців, що всі політики погані, іноді тимчасово втрачає свою силу – коли на політичній арені з’являється новий "герой-месія".

Люди швидко закохуються в нього, але довіряють недовго, поки не розчаруються. Так було з Віктором Ющенко, Надією Савченко, Михайлом Саакашвілі.

Серед кандидатів у президенти перспективи стати месією має хіба що Святослав Вакарчук як позасистемна людина. Але не можна виключати, що ближче до виборів раптово з’являться ще яскраві кандидатури без політичного досвіду або з мінімальним політичним досвідом.

І саме "нове обличчя" може мобілізувати молодь, яка, як правило, не ходить на вибори. Це дозволить зняти вершки з електорату невизначених і подарує непогані шанси, як мінімум, потрапити до другого туру президентських виборів.

Інша частина невизначених розподілиться між фаворитами.

Серед невизначених є цілий прошарок комформного електорату, тобто тих, хто свою поведінку підлаштовує під думку оточуючих. Конформісти голосують за потенційних переможців. Бо на психологічному рівні хочеться бути саме серед переможців, а не лузерів.

Сьогодні найбільші рейтинги мають, як мінімум, шість кандидатів – Петро Порошенко, Юлія Тимошенко, Анатолій Гриценко, Олег Ляшко, Юрій Бойко і Вадим Рабинович.

Також на топ-позиціях у рейтингах Святослав Вакарчук і Володимир Зеленський. Відповідно, голоси тих, хто не визначився, розподіляться в першу чергу між цими кандидатами.

Інші ж претенденти – Дмитро Гнап, Юрій Дерев’янко, Валентин Наливайченко, Андрій Білецький, Інна Богословська, Роман Безсмертний, Олександр Шевченко, Сергій Каплін, Віталій Купрій та решта – належать до другого ешелону. Імідж "непрохідних" буде тягнути їх на дно.

Відповідно, задача кожного з лідерів гонки – донести електорату, який не визначився, що саме він є найголовнішим фаворитом, лідером рейтингу. Ключовий інструмент – замовні соціологія та рейтинги.

Також є низка інших принципів і факторів прийняття рішень електоральної групи невизначених, серед яких можна виділити два найголовніші.

По-перше, розчарування як ключовий настрій і емоція.

Винних у вбивстві "Небесної сотні" не покарано. Поплічники Януковича або втекли за кордон, або взагалі спокійно продовжують свою діяльність, за винятком одного лиш Олександра Єфремова у СІЗО.

Жоден відомий суспільству топ-корупціонер не сидить за гратами, навіть серед тих, проти кого відкрили справи. За індексом сприйняття корупції, Україна на 130-му місці в світі.

Цілих 69% громадян не бачать жодної успішної реформи. Більше 70% українців оцінюють напрямок руху України як неправильний.

Крім того, негативні настрої і песимізм постійно підігріваються відповідними олігархічними ЗМІ, зацікавленими в підриві довіри до чинної влади, а також проросійськими медіа.

Суспільство деморалізовано. Тому ефективним для кандидатів у президенти буде дарування надії українцям. Тим паче, емоційне переживання надії схиляє людей до обрання нової особистості на посаду президента.

Відповідно, Петру Порошенку в своїй кампанії потрібно не викликати емоцію надії розмовами про майбутнє, а сфокусуватися на досягненнях.

По-друге, відбиток війни з Росією.

Більшість українців чітко визначають, що найбільшою проблемою особисто для них і для країни є саме війна на сході України. І цим, до речі, умови нашої президентської кампанії кардинально відрізняються від інших країн у стані миру.

Поведінка українців підпадає під теорію перспектив, яка описує поведінку людей в умовах ризику. Згідно з цією теорією, люди уникають ризиків. На практиці це значить, що перед страхом реваншу проросійських сил і повторення дестабілізації 2014 року надзвичайної цінності набуває стабільність і збереження поточного стану речей.

Люди відчувають на собі ефект неоднозначності – невідомо, що буде при президенті "не-Порошенку".

Виходячи з цього, чинний президент зацікавлений у нагнітанні та актуалізації ризику втрати держави напередодні виборів. Інструментів безліч – від підігрування проросійським реваншистам до, як би цинічно це не звучало, провокації бойових дій на Донбасі.

Причому конкурентам майже неможливо нівелювати це нагнітання, що робить його доволі потужним фактором під час кампанії.

Підсумовуючи, хотів би звернути увагу на той факт, що найбільша частка невизначених – на Донбасі, сході та півдні України. Адже попередній президент, за якого ці регіони проголосували, втік до Росії, а в чинному президенті, за якого вони також голосували, встигли розчаруватися.

Задача Петра Порошенка – спробувати повернути довіру до себе розчарованих, задача його конкурентів – підхопити цей електорат.

Нарешті, не треба забувати про доволі велику кількість чиновників (держслужбовців) – близько 200 тисяч осіб – та їхні родини, які зазвичай голосують "за владу". При опитуванні вони, як правило, мовчать і потрапляють до категорії невизначених.

У цьому аспекті тому ж Петру Порошенку як чинному президенту важливо не повторити долю Віктора Ющенка, який наприкінці своєї каденції взагалі перестав сприйматися як влада, у той час як лідерство у прийнятті державних рішень перехопила Юлія Тимошенко.

Олексій Мінаков, політичний експерт

Спеціально для УП