Тревожный День журналиста

Обурення! Які ще емоції може викликати ганебне судилище над власкором "Укрінформу" Романом Сущенком у столиці країни-агресора?

Не маю сумнівів, це – жорстока помста путінського режиму за всі поразки від України та наших міжнародних партнерів.

Думаю, що жахливий вирок українському журналістові – дванадцять років у колонії посиленого режиму – невипадково збігся в часі з наближенням професійного свята Романа і його українських колег.

Нинішні ідейні спадкоємці катів НКВД-КГБ, які винищили мільйони українців, знаються на ієзуїтських прийомах психологічного тиску і знущання.

До обурення вироком власкорові "Укрінформу" додається й тривога за інших колег журналістів, які можуть стати жертвами путінських катів. Думаю, кожному українському медійникові треба дуже добре подумати, чи доцільно відвідувати країну-агресора, приміром, для висвітлення світового футбольного чемпіонату.

Та й взагалі навіть у приватних справах. Адже немає жодної гарантії, що на Сущенкові Кремль і Луб'янка зупиняться. У заручниках може опинитися будь-хто.

Звісно, разом із міжнародними партнерами, які однозначно підтримують нашу позицію, ми будемо й далі використовувати засоби публічного тиску на російську владу, аби всі в'язні Кремля – чи то в Росії, чи на території, окупованій проросійськими терористами, – були звільнені.

Це, зокрема, і блогер та журналіст Станіслав Асєєв із Донецька, який уже рік перебуває за ґратами.

Нагадаю, саме під тиском Національної спілки журналістів України, якій заради цього навіть довелося піти на формальний контакт із представниками журналістської спілки країни-агресора на нейтральному майданчику ОБСЄ у Відні, суспільство отримало інформацію про те, де саме перебуває наш донецький колега.

Терористи, підтримувані Росією, мусили визнати, що Асєєв – їхній в'язень.

Але цього мало. Треба добиватися негайного звільнення українського журналіста-бранця терористів.

І ми будемо й надалі бити у всі дзвони, насамперед на авторитетних міжнародних майданчиках, аби голос української журналістської спільноти на захист безневинно ув'язнених колег було почуто.

Тривогу викликає й ситуація із дотриманням прав журналістів у нас в Україні. У той час, коли країна-агресор жорстоко розправляється зі своїми бранцями, нам належало б продемонструвати і самим собі, і всьому світові єдність, згуртованість, солідарність. Як кажуть, один за всіх – і всі за одного.

Проте, на превеликий жаль, не лише політики, а й деякі наші колеги-журналісти та громадські активісти сьогодні ділять журналістський "цех" на "своїх" і "чужих", на більших і менших патріотів, прагнуть знайти у своєму ж середовищі "агентів" чи "п'яту колону".

І звинувачення на адресу журналістів не лише поширюються в соціальних мережах, а й навіть звучать із парламентської трибуни.

Влучно написав нещодавно у Фейсбуці один із журналістів: "З такими "колегами" і Путіна не треба – свої своїх перегризуть".

Прикро, боляче, але мусимо відволікати сили й на протидію ось таким власним, доморощеним "інформаційним агресорам".

Терпляче і послідовно пояснювати позицію Національної спілки журналістів України, яка, виступаючи на захист колег, не поділяє їх за політичною ознакою, за партійністю власника ЗМІ, за тим, чи поділяємо переконання того чи іншого медійника, менеджера чи засновника.

Ми переконані, що якщо у правоохоронців є питання до засновників того чи іншого ЗМІ – розслідування повинні проводитися відповідно до законодавства, у кабінетах відповідних органів, а не у форматі "маскі-шоу" в редакціях.

Приходьте в редакції в піджаках, а не у бронежилетах і з автоматами!

Коли нас звинувачують у тому, що Спілка начебто надмірно акцентує випадки фізичної небезпеки, якій піддаються журналісти, я завжди відповідаю: хочете заперечити – зробіть це ефективним розслідуванням і покаранням винних у тих нападах на працівників ЗМІ, які сталися раніше.

Не безкінечними круглими столами, де громадські діячі, які підтримують владу, створюють райдужну картинку для запрошених європейських грантодавців.

Не безрезультатними нерегулярними зібраннями "для галочки" в Адміністрації президента.

А реальними судовими вироками тим, хто піднімає руку на журналістів. Ось таку відповідь влади і силовиків на невтішну статистику Індексу фізичної безпеки українських журналістів ми вважатимемо справді адекватною.

А коли безкарність за злочини проти журналістів стає постійною практикою, не дивно, що й фейкова, на щастя, новина про вбивство у Києві опозиційного російського журналіста Аркадія Бабченка викликала саме таку реакцію – не лише звинувачення на адресу Кремля, а й дорікання українській правоохоронній системі за відсутність прогресу в покаранні попередніх нападників на журналістів.

І коли прес-секретар генпрокурора пропонує в соцмережах складати список тих, хто в цій ситуації критикував українських правоохоронців, – це, на моє переконання, повинно розцінюватися як тиск на журналістів.

Тиск з боку людей, наділених владою. Тому що прес-секретар генпрокурора – це посадова особа і це представник надзвичайно впливової силової структури. І коли представник такого відомства пропонує складати списки тих, хто "розганяв зраду", – вибачте, але це пахне 1937 роком.

Особливо обурює, коли від колег, які у контексті "вбивства" Бабченка писали про безкарність за злочини проти журналістів в Україні й обурювалися бездіяльністю правоохоронців у цій сфері, вимагають вибачення.

Переконаний: це не ми повинні вибачатися.

Нехай просять вибачення ті, з чиєї вини досі не названий і не покараний реальний замовник вбивства засновника "Української правди" Георгія Гонгадзе.

А включати до списку "зрадофілів" його вдову Мирославу Гонгадзе – це просто знущання, яке крім обурення ніяких інших почуттів не викликає!

Нехай просять вибачення ті, хто "прикривав" нападника на журналіста В'ячеслава Веремія, який загинув під час Євромайдану, і хто робив усе, аби він не отримав реального покарання, адекватного скоєному.

Нехай просять вибачення всі ті, з чиєї вини досі не розслідувано вбивство журналіста "Української правди" Павла Шеремета в центрі Києва, скоєне майже два роки тому.

І про загибель політика В'ячеслава Чорновола, який також був нашим колегою-журналістом, теж згадаю. Байдуже, що сталося це в 1999 році. Замовник вбивства Чорновола теж не названий, крапку в справі не поставлено.

Про "дрібніші" справи, де журналістів "просто" побили, понівечили їхню знімальну техніку, де їх шарпали, ображали, їм погрожували, і винних не знайшли, або знайшли, але адекватно не покарали – вже й не згадую.

Усі ці випадки зафіксовані в Індексі фізичної безпеки журналістів, який Національна спілка журналістів веде разом із партнерськими організаціями і регулярно оприлюднює нові факти перешкоджань журналістській діяльності.

Ой, не ми повинні просити вибачення!

Не хочеться акцентувати на цьому в день професійного свята, але такою є реальність, у якій працюємо.

На превеликий жаль, мушу сказати і про те, що систематично здійснюються інформаційні атаки на Національну спілку журналістів України.

До цькування наших активістів залучаються як реальні блогери та активісти, частина з яких справді чинить це свідомо, відповідно до власних переконань, так і постійні провокатори і "тролі", які, на мою думку, можуть координуватися з єдиного центру.

І центр цей, вважаю, близький до владних кабінетів.

Чому так? А тому що владі вигідно напередодні президентських і парламентських виборів, аби на міжнародних майданчиках та в публічному просторі загалом звучала більш оптимістична інформація про стан захисту прав українських журналістів.

А для цього їй потрібно мати підконтрольне, лояльне собі керівництво Національної спілки журналістів України.

Переконаний, саме для цього рік тому проводилася брудна спецоперація з поширення провокацій напередодні звітно-виборчого з'їзду НСЖУ. І ті, хто це робив, не заспокоїлись і досі. Різними шляхами вони намагаються дискредитувати Спілку в інформаційному просторі.

Утім, Бог їм суддя. Люди бачать, де правда, а де брехня, і все менше колег звертають увагу на провокаційні нападки на Спілку. Нам, як казав класик, – "своє робити"!

Лише згуртовано відстоюючи свої інтереси (а насправді – інтереси професії в цілому), ми здобуваємо цінний досвід, який стане запорукою подальшого розвитку української журналістики.

Національна спілка журналістів України була і залишатиметься для журналістського загалу передусім саме платформою захисту наших спільних інтересів – права на професію, на безпеку, на повагу, на здоров'я і життя.

Підтримуючи колег, допомагаючи один одному, ми стаємо сильнішими самі.

І разом із нами зміцнюється українська журналістика – те, що єднає нас усіх, незалежно від віку, професійного досвіду, політичних поглядів, корпоративних інтересів.

Саме тому закінчити хочу не словами про обурення, тривогу і біль, які відчуваю разом із колегами в день професійного свята.

Насамкінець хочу сказати про солідарність. Солідарність як запоруку того, що українська журналістська спільнота гідно пройде всі випробування.

Тільки взаємодопомога, взаємна підтримка, тільки "відчуття ліктя" колег за журналістським цехом допоможе нам стати сильнішими.

Щоб майбутні Дні журналіста ми зустрічали з більш світлими емоціями і позитивними новинами.

А "розігнати" добрі новини – що-що, а ми, журналісти, зможемо! :)

Сергій Томіленко, голова Національної спілки журналістів України

Спеціально для УП