Называть вещи своими именами

У ніч на 24 червня група молодиків напала на ромський табір і зарізала людину. Убитий – ромський юнак. Його звали Давид Пап. Йому було 23 роки.

Ми розповідаємо цю новину, як і десятки інших ЗМІ. Ми також додаємо інформацію, яка передувала вбивству: "Нагадаємо, 22 квітня 2018-го члени праворадикальної організації С14 розібрали та спалили табір ромів на Лисій горі в Києві" та "7 червня представники "Національних дружин" заявили про розгін поселення ромів у Голосіївському парку Києва і поставили їм ультиматум".

Можна додати і ще ширший контекст: тоді-то й там-то група дата/місце праворадикалів напала на представників ЛГБТ/ феміністок/ зірвала показ фільму/ виставку / презентацію книги/ дискусії.

Або ще ширший: оголосила когось зрадником/ сепаратистом/ недостатнім патріотом/ недостатньо жіночним/ мужнім, одним словом – недостатнім українцем.

Що це за новини? Хто їх створює? І як про них розповідаємо ми, українські медіа?

Упродовж кількох місяців проведено десятки ефірів, написано сотні статей, інтерв'ю і навіть онлайн-опитувань на тему толерантності та насильства щодо окремих соціальних груп.

"Геї проти правих", "московський патріархат проти київського", "роми проти українців".

Але що ми змогли донести до глядача чи читача цими матеріалами? Кого покликали до дискусій? Що саме протиставили? Ми, журналісти, – не політики, не соціологи, не міжнародні організації.

Чи ми, медіа, чітко вказали на маніпуляцію, популізм, зрештою – на брехню? Хто вказав на те, що ультраправі групи висловлюють не Богом дані і Конституцією захищені погляди на світобудову та державний устрій, а прямо і відкрито закликають до насильства?

Хто нагадав про відповідальність за це? А любителям історичних екскурсів – про те, до яких наслідків це призводить?

Хто назвав мову ворожнечі і ненависті своїми іменами, не маніпулюючи поняттями "свобода слова" та "демократія"?

Власне, хто з нас розуміє, що таке ця демократія?

Чотири роки ми живемо в умовах інформаційної війни, яка народилася з розмивання меж між правдою і брехнею, яка руйнувала поняття державних інституцій, обіцяючи ефемерне "народовладдя" та інший "безмежний референдум".

Але ми чогось таки навчилися як суспільство, щось уберегли, а щось побудували наново. Армія, волонтери та й Суспільне мовлення — всі, хто щось уміють і дуже хочуть щось робити в цій країні давно пішли з Майданів і впряглися в побудову інституцій.

Але ж чи не ми самі, українські медіа, продовжуємо сором'язливо ховати очі від реалій ультраправого насильства?

Чи не ми між собою – приватно і публічно – повторюємо мантру: "Це кремлівський фейк" – так, ніби це Кремль виставляє нам поріг професійної чутливості, то хіба Кремль завтра не створить ще якогось фейку?

Або кажемо, що праві рухи – радикальні, але справжні патріоти, та запевняємо, що якби не вони, Україна б уже чотири роки існувала під контролем Російської Федерації.

Чи не ми самі продовжуємо загравати з тими, хто ходить на дискусії та кінопокази з битами, ножами та газовими балончиками, надаючи майданчик нападнику поряд із жертвою?

Чи не ми продовжуємо підміняти поняття консерватизму та відвертого людоненависництва? Кожен консерватор, як і кожен ліберал має у своїх руках законні інструменти для відстоювання своїх політичних поглядів.

Хіба і не за ці інструменти і права ми воюємо, зокрема, на сході? Адже для того, щоб конкурувати ідеями, не потрібні ані кийки, ані газові балончики, ані ножі.

Ми, українські медіа, перестали називати речі своїми іменами. А, може, ніколи й не робили цього. Якщо це так, то час – саме зараз.

Учора у Львові вбили молодого ромського чоловіка. Попередня інформація слідства – неповнолітніми молодиками з ультраправої групи.

Так само, як і поліція, що підміняє злочини на ґрунті ненависті "хуліганкою", не розслідує їх, не знаходить тих, хто це вчинив навіть, якщо їхні обличчя видно на відео, ми, українські медіа, не викриваючи ненависть, нетерпимість, брехню і маніпуляції, теж несемо відповідальність за це вбивство.

Як ми далі розповідатимемо цю історію?

Від редакції
Ангеліна Карякіна