Что такое современный украинский "провинциализм"?

Днями президент України підписав закон "Про вищий антикорупційний суд".

На цю подію очікувало все українське суспільство. Затягування з ухваленням цього закону експерти пояснювали суперечками довкола процедури формування складу суддів майбутнього судового органу.

Основним "каменем спотикання" стало положення щодо процедури відбору суддів. Багато експертів відзначали збереження президентського впливу на процедуру призначення суддів.

У підсумку було ухвалено компромісний концепт за участю у відборі суддів міжнародних експертів.

Нагадаємо, що закон було ухвалено на вимогу МВФ. Але, як не дивно, це "доленосне" рішення є прикладом сучасного українського "провінціалізму".

Цей термін одним із перших запровадив академік НАН України Юрій Шевельов. Провінціалізм, за Шевельовим, не має нічого спільного з прив’язкою до місця мешкання в повсякденному тлумаченні.

Український провінціалізм криється в площині нерозуміння власних національних інтересів і здобутків, відсутності захисту і розбудови національного, послуговуванні запозиченим, що іноді помилково може бути оцінено як "краще".

У глобалізованому світі запозичення чужих "вдалих" моделей, зокрема моделей державотворення, є тенденційним для країн "слабкої" демократії. Варто пам’ятати: ми не посилюємо свою державу і націю, віддаючи перевагу запозиченим зразкам замість розбудови власних.

Ми вважаємо, що закордонний досвід різних країн слід враховувати в конструюванні свого національного, а не копіювати. Тим більш помилковим є копіювання якихось конкретних моделей, навіть якщо вони є успішними для певних країн.

Здавалось би, сучасний український політикум, що здобув кредит довіри нації на хвилі Революції Гідності, мав би успішно подолати український провінціалізм. Але, на жаль, ми спостерігаємо не його подолання, а "розквіт".

Що ж ми сьогодні маємо?

Останні роки українська влада здійснює реформи під впливом і на умовах міжнародних партнерів. Так, одним із ключових завдань влада визначала введення безвізового режиму з країнами ЄС. Але, як не дивно, це завдання стало каталізатором українського провінціалізму.

Протягом останнього року українці активніше відкривали для себе саме "Європу трудову". Про це свідчить офіційна статистика Держприкордонслужби: показник нелегальної міграції зріс на 12% за рік наявності безвізу. Додамо до цього і збільшення кількості студентів, що обирають навчання за кордоном.

Отже, прагнення до відкритості кордонів з ЄС спровокувало один з найбільших викликів для сучасної України – інтенсифікацію трудової еміграції, що спустошує інтелектуальний, економічний і безпековий потенціал українського суспільства.

Чому наші люди виїжджають? Бо не вбачають перспектив розвитку в Україні. Приміром, українські міністерства (МЗС і Мін'юст) залучають закордонних правників для підготовки позовів України проти РФ до міжнародних судів, сплачуючи їм мільйони доларів з державного бюджету.

Таке рішення залишає відкритим питання, чому до роботи в цьому напрямі повною мірою не залучені Академія правових наук України, провідні юридичні ВНЗ і самі профільні міністерства, що уповноважені здійснювати захист прав та інтересів нашої держави під час вирішення міжнародних спорів (пункт 22. Положення про Міністерство закордонних справ України, пункти 3.4., 3.5. Положення про Міністерство юстиції України).

Отже, ми не лише унеможливлюємо розвиток імен української юриспруденції на міжнародному рівні, але й провінційно-стереотипно сприймаємо їх як "гірших", неспроможних гідно захищати інтереси України.

Ми настільки зневірились у національному потенціалі, що доручаємо реалізацію державної політики експатам-урядовцям і уповноважуємо міжнародних експертів відбирати українських державних службовців.

Тому "складником" формули подолання українського провінціалізму має стати відмова від активного залучення іноземців до виконання функцій держави й орієнтація на національне здійснення державної політики уповноваженими суб’єктами. Залучення закордонних фахівців є можливим, але в статусі радників і консультантів.

Другим "складником" подолання сучасного українського провінціалізму має стати пріоритет національних інтересів у здійсненні державної політики. Варто згадати такий феномен, як міжнародне кредитування.

 Приміром, у відомому Меморандумі між Україною і МВФ структурні "маяки" реформування України в ключових сферах управління (пенсійна реформа, земельна реформа, податкова реформа, реформа приватизації державних підприємств тощо) фактично визначає міжнародний кредитор – МВФ, а не український Уряд.

Так само, як до цього визначала РФ, "розмінюючи" знижки на газ на розташування своїх баз у Криму.

Зміна зовнішнього вектору і міжнародних кредиторів не сформувала у влади розуміння, що запозичувати моделі розвитку варто не заради грошей "партнерів", а виходячи з пріоритету національних інтересів держави.

У підсумку маємо парадоксальну ситуацію, коли розробниками ідеології більшості українських реформ у незалежній і суверенній державі є міжнародні фінансові організації, що формують "вигідну" їм модель України.

Модель, що передбачає скасування мораторію під виглядом земельної реформи; можна буде купити українські чорноземи, отримати доступ до бази одержувачів соціальної допомоги і за власним баченням диктувати перерозподіл повноважень органів державної влади, створюючи нові органи чи ліквідуючи чинні.

Це позбавляє Україну самостійності у здійсненні внутрішньої і зовнішньої політики.  

Що Україна може зробити для посилення своєї суб’єктності?

Вести діалог зі світом по-новому, у статусі країни-інноватора міжнародно-правових ініціатив.

Анексія Криму і війна на Донбасі сформували той соціально-правовий досвід, що потребує негайної розробки механізмів відповідальності за міжнародно-протиправні діяння.

Україна може і має запропонувати світові шлях захисту від "гібридних війн". І таким механізмом може стати ухвалення Конвенції "Відповідальність держав за міжнародно-протиправні діяння".

Виступ із такою пропозицією на Генеральній Асамблеї ООН сприятиме тому, щоб світ почав розмовляти з Україною як "рівний з рівним".

Хто має допомогти Україні побороти реформаторський провінціалізм? Уся українська нація і кожен українець окремо.

Особливо значущою має бути роль національних політичних еліт, яким потрібно заборонити мати напряму чи афілійовано у власності чи в користуванні нерухомість, бізнес або кошти за кордоном.

Вони мають відпочивати на українських курортах, обирати одяг українських дизайнерів, послуговуватися державною мовою не лише "на камери", а й у повсякденному спілкуванні. Тоді бути українцем, виробляти українське і розвиватися як українці стане не лише модно, але й життєво необхідно.

Врятувати Україну від провінціалізму зможе нова генерація українських політиків, світогляд яких буде спрямований, зокрема, на:

– розробку національно адаптованих зразків реформування;

– національно орієнтоване визначення державної політики, її здійснення в національних інтересах;

– підвищення рівня державної суб’єктності України у сфері міжнародних відносин завдяки розробці міжнародно-правових ініціатив.

Юрій Георгієвський, спеціально для УП