Донбасс, которого нет на карте

На мапах Google цього місця просто не існує – приблизно десять кілометрів дороги в буквальному розумінні стерто з мапи.

І все ж наприкінці березня 2018 року ми, спостерігачі Спеціальної моніторингової місії ОБСЄ, були там.

Над нами сіре захмарене небо, на землі – подекуди клаптики снігу, як нагадування про те, що зима щойно минула, а перед нами простягнулася автодорога М04, яка простягалася вдалечінь по той бік Ясинуватої.

На цій дорозі окрім нас не було нікого, і лише сліди танків на асфальті були єдиною ознакою того, що це місце, затиснуте між Ясинуватою й Авдіївкою, із північними околицями Донецька за нашими спинами, було осередком насильства, страждання і непримиренності, з якими асоціюється саме слово Донбас.

Саме тут сторони просунули свої позиції вперед так, що в деяких місцях відстань між ними не перевищує 50 метрів. Саме тут СММ ОБСЄ фіксувала важке озброєння, розміщене з порушенням Мінських угод.

І низка невиконаних зобов’язань зі смертоносними наслідками неминуче призвела до того, що саме тут відбувалося найжорстокіше насильство, а надто наприкінці січня – початку лютого 2017 року, коли в цьому районі Місія зафіксувала майже 10.000 вибухів лише за одну добу.

І це тільки вершина айсберга, адже зазвичай у цьому районі щодня реєструються сотні порушень режиму припинення вогню.

У цьому районі, на який припадає лише 19 із майже 500 кілометрів лінії зіткнення, СММ зафіксувала приблизно третину від загальної кількості порушень режиму припинення вогню (119.729 випадків із 401.366 у 2017 році).

Наземні патрулі СММ, а також встановлені в цьому районі чотири стаціонарні камери вдень і вночі фіксують гримкі звуки мінометних та артилерійських обстрілів, що розривають мирну тишу, звуки розбитих обіцянок, коли розпочинається канонада із великокаліберних кулеметів.

У південно-східних передмістях Авдіївки чи поблизу Мінерального на північній околиці Донецька спостерігачі чують та бачать розриви артилерійських снарядів і мінометних мін, які руйнують вщент усе на своєму шляху: людські життя, оселі та мрії, а також домовленості, метою яких було припинення цього божевілля.

Домовленості, які, наче дзеркальний відбиток дороги, на якій ми перебували, існують переважно тільки на папері.

Також тут, а саме на фільтрувальній станції, де ми щойно були, уповні даються взнаки наслідки усього цього насильства.

Упродовж попередніх кількох тижнів просто на під’їзних дорогах до станції, які існують незалежно від того, позначені вони на мапах чи ні, працівники станції неодноразово потрапляли під обстріли. Через три тижні після нашого патрулювання в цьому районі стався ще один обстріл, внаслідок якого п’ять працівників станції зазнали поранень, а один із них дістав тяжкі поранення.

Більше того, це призвело до тимчасового припинення роботи станції, яка забезпечує питною водою понад 300.000 осіб з обох боків лінії зіткнення.

Відтоді сторони у прямій формі надавали гарантії безпеки, власне, обіцянки не відкривати вогонь, а спостерігачі з донецької моніторингової команди СММ ОБСЄ щоденно здійснювали дзеркальне патрулювання в районі ДФС.

Спостерігачі СММ ОБСЄ патрулюють біля Донецької фільтрувальної станції

Фотограф Євген Малолєтка/СММ ОБСЄ

Однак досі сміливі жінки й чоловіки, котрі забезпечують роботу станції, а також цивільні спостерігачі СММ ОБСЄ наражаються на небезпеку потрапляння під вогонь зі стрілецької зброї і ризик отримання поранень від осколків, що утворюються від розривів мінометних мін та артилерійських снарядів.

Шлях на роботу й повернення додому іноді нагадує прохід через тернище під дулами тих, хто ховається у бліндажах та укриттях, облаштованих повсюди в цьому районі.

Хистку довіру до таких обіцянок підриває кожен здійснений постріл або випущена мінометна міна – ще один приклад того, що слова розходяться з ділом, у довгому переліку таких прикладів за майже чотири роки конфлікту.

Упродовж останніх чотирьох років схід України був місцем, пошматованим на друзки.

Місцем протирічь, де для деяких людей реальність легко переплітається з вигадкою.

Де слова і дії – це наче паралельні прямі, яким не судилося ніколи зустрітися.

Де обіцянки засмічують довкілля так само, як і міни та невибухлі боєприпаси, які нам пообіцяли вилучити.

Схід України став місцем, де захист цивільного населення, який для всіх є зрозумілою й очевидною річчю, є обов’язком належної турботи про людей, який частіше порушується, аніж дотримується.

Це протиріччя спостерігається всюди вздовж лінії зіткнення, де озброєні особи вбивають чоловіків, жінок і дітей нібито для того, щоб урятувати та захистити тих самих чоловіків, жінок і дітей.

Уздовж всієї лінії зіткнення та з обох її боків люди поділяють спільний тяжкий досвід страждання, а також у рівній мірі їм відомий суцільний крах сподівань на захист з боку тих, хто називає себе їхніми захисниками.

У цьому році загинули або зазнали поранень уже майже 80 цивільних осіб.

Ця цифра є лише свідченням набагато ширшого кола нещасть, які щодня випадають на долю сотень тисяч, якщо не мільйонів людей, єдине бажання яких – жити своїм життям. Але їхні життя натомість були зруйновані або перевернуті догори ногами.

Як не крути, але найчастіше від цього потерпали саме діти.

Навідники артилерійських гармат, можливо, намагаються вибити ворога з позицій, а люди в костюмах, які віддають їм на це накази, либонь, прагнуть витіснити політичних опонентів та позбавити їх політичної ваги, однак наразі саме діти на сході України витіснені і позбавлені усього, що передбачає безжурне дитинство.

Для багатьох із них, з огляду на їхній вік, конфлікт – це єдина реальність від народження, у якому смерть зусібіч оточила їхні юні життя.

З початку 2016 року загинули дев’ять дітей.

Вони загинули від обстрілів або спрацювання вибухонебезпечних предметів-наслідків війни, загинули від дій невгамовних, нездатних порозумітися дорослих, які замість того, щоб захищати найуразливіших, всіяли їхні ігрові майданчики мінами та невибухлими боєприпасами – озброєнням невибіркової дії, що чигає на допитливі юні душі, яких вабить металевий предмет, що виблискує в піску.

Убивче озброєння невибіркової дії – приховане, без жодних позначок або застережних огороджень, навіть попри те, що сторони пообіцяли надати СММ ОБСЄ мапи, щоб можна було провести відповідне маркування та огородження задля зниження рівня загрози для дітей. Наприклад, ділянка дороги в Ясинуватій – реальна, але не позначена на мапі, наче заперечення факту її існування.

На додачу до дев’ятьох загиблих дітей, від початку 2016 року ще 71 дитина зазнала поранень і травм, чимало з яких уже ніколи не загоються. Нещодавно поблизу Красногорівки стався інцидент, у якому постраждали три дитини, одній із яких вибухом відірвало пальці.

За відсутності належного медичного обстеження неможливо виявити психологічні шрами, ба навіть якщо провести таке обстеження, мене як батька трьох дітей непокоїть одне питання: чи в змозі хтось виміряти всю глибину того болю, який відчувають діти з такими психологічними травмами?

Слід сказати, що ці 80 дітей – це лише дещиця з загальної кількості дітей, котрі стали жертвами конфлікту. Травми, страх, відчуття небезпеки та невпевненості стали частиною життя тисяч інших дітей.

Тих дітей, у чиїх школах вікна класних кімнат закладені мішками з піском; дітей в Авдіївці, котрі сплять у підвалах, коли насильство вибухає небезпечно близько до їхніх будинків; дітей у Зайцевому, які щодня стикаються з озброєними особами і мінами, коли відвідують своїх бабусь та дідусів; дітей, які позбавлені таких основних засобів для існування, як вода; дітей, тяжка доля яких стала результатом нездатності дорослих виконати свій обов’язок і захистити їх.

Все має свою причину – чи то дитина з ампутованими кінцівками, чи то розтрощенні внаслідок обстрілів будинки без води або газу.

Такий причинно-наслідковий зв’язок можна ясно побачити повсюдно на сході України.

Цей зв’язок ми бачимо в розповідях людей з обох боків лінії зіткнення: у Ясинуватій, Авдіївці, на північній околиці Донецька і в навколишніх селах, від 300.000 людей, які можуть залишитися без води, оскільки особи у формі або ті, хто віддає їм накази, намірилися обстріляти та поранити працівників, котрі обслуговують водопостачальну станцію.

Ми бачимо цей зв’язок і в колись мирних мікрорайонах Старомихайлівки, де нещодавно через неспроможність дотримуватися положень Мінських угод про відведення озброєння і припинення вогню лише за одну ніч було пошкоджено 13 будинків у радіусі 800 метрів, а чотири жителі зазнали поранень.

Ми бачимо цей зв’язок у Мирному, де нещодавно одному чоловікові вибухом відірвало руку, оскільки обіцяне сторонами розмінування так і не було проведене. Також ми ясно бачимо цей зв’язок на мосту в Станиці Луганській, де літні жінки змушені переходити через круті дерев’яні конструкції, несучи важкі сумки, тоді як інші, переважно чоловіки, відмовляються відкрити нові контрольні пункти в’їзду-виїзду.

У Щасті міст неушкоджений і придатний до експлуатації, але обидві сторони і досі не вилучили ряди закладених поперек мосту протитанкових мін. У Золотому є потреба в облаштуванні базової інфраструктури, але воно і досі залишається закритим.

Тимчасом у Станиці Луганській щоденно проходять тисячі людей, змушених простувати через цю потворну виснажливу перепону. Багато хто на цьому шляху непритомніє, а деякі навіть вмирають.

А поки що неспинний шквал мінометних та артилерійських обстрілів є причиною багатьох страждань, а закладені міни і постійні заходи безпеки перетворили щоденне життя людей на жахіття.

Однак саме створений певними особами гамір найкраще пояснює, чому цей тяжкий стан триває. Звук суперечок здебільшого поміж чоловіками в костюмах, котрі в основному грають "на публіку" замість захисту тих, чиї інтереси вони зобов’язані відстоювати.

Вони все сперечаються, кричать і під загрозою застосування сили наполягають на тому, щоб продовжувати йти в напрямку глухого кута, який бачать усі, окрім них.

Через непримиренність, невиконання досягнутих домовленостей і наслідування військової логіки все зрештою звалюється на плечі реальних людей на всьому сході України, а подекуди і в інших регіонах.

У Мінських угодах ці чоловіки узгодили дорожню мапу, яку, однак, вони щораз не здатні втілити на місцях. Позбавлення реальних людей базових послуг, ба навіть фундаментальних прав людини, зокрема права на життя, і невиконання Мінських угод, вочевидь, також позбавило відповідальних за їхнє виконання осіб зв’язку з реальністю.

У їхньому світі немає реальних людей та реальних місць. У їхніх головах є лише мапа з уявними дорогами, і всі вони ведуть туди, де панує насильство.

Для тих, хто живе в нанесених на карту містах і дорогах, іноді це схоже на паралельний світ. Але існують інші люди, справжні люди, з яких чимало жінок, котрі все одно крокують вперед, підтримують зв’язки через лінію зіткнення та залишають відкритими шляхи сполучення, коли інші лише зводять загородження на дорогах.

Ми в СММ ОБСЄ бачимо їх щодня – безстрашних жінок, котрі посеред страху та насильства показують приклад, навчаючи необхідним для життя навичкам у той час, коли інші наживаються на смерті.

Але все, що ми бачили в березні на автошляху М04, на Н20, що перетинає його, та на інших дорогах в районі Ясинуватої та Авдіївки, незалежно від того, позначені вони на мапах чи ні, не було грою уяви: згорілі автомобілі, порожні та забиті дошками будинки, багато з яких посічені кулями та снарядами, слугуючи мовчазним свідченням реального стану справ.

Усім своїм виглядом вони нагадують про те, що факти не можна приховати вигадками; що обіцянки є реальними лише тоді, коли з паперу вони втілюються в життя; що слова повинні супроводжуватися відповідними діями; що дорожня мапа, на кшталт Мінських домовленостей, має бути реалізована; що діти – це не пішаки в руках деяких політиків, а чиїсь сини та доньки, так само як ваші і мої.

Реальні живі люди в реально існуючих місцях, навіть якщо їх немає на мапі.

Александр Хуг, спеціально для УП